1. До синього моря

Зинаїда Тулуб

Плетньов сидів за письмовим столом у глибокому кріслі, втомлено відкинувшись назад, і, здавалося, закуняв. Він оце тільки повернувся з університету після урочистого річного акту. Як ректорові й професору російської словесності, йому довелося виступити з великою промовою. Кремезний, надто обважнілий як на свої п’ятдесят п’ять років, у цю мить він здавався старішим. Велика випещена борода, густо пересипана сивиною, м’яко збігала на сніжно-білу маніжку й на вилоги темно-синього фрака з найтоншого англійського сукна, на якому тьмяним золотом виблискували дві великі орденські зірки, а червона анненська стрічка навскіс перетинала жилет.

Глибока тиша панувала в домі. Густий петербурзький туман щільно обліпив знадвору дзеркальні шибки великих вікон. Тонко й сріблясто татакав на каміні бронзовий годинник роботи славетного Філіппа Томіра, і фігурка Софокла зі згорнутим пергаментом у руках здавалася золотою під високим кришталевим ковпаком. Дві манірних маркізи бісквітного фарфору посміхалися одна одній праворуч і ліворуч від годинника, ледве помітно скосивши кокетливий погляд на бронзового Софокла. Книжкові полиці від підлоги до високої, розмальованої стелі займали дві стіни. Над каміном, і в простінку над диваном, і над письмовим столом висіли в овальних рамах потемнілі від часу портрети.

Сутеніло. Короткий зимовий день непомітно переходив у ніч. А Плетньов усе сидів нерухомо, чи то заглиблений у думи, чи то закунявши після безсонної ночі.

Годинник раптом пробив чотири. Плетньов випростався, намацав дзвоник і подзвонив. Беззвучно ввійшов лакей із запаленою свічкою.

– Вогню! – наказав Плетньов. – Де пані?

– Пані наказали передати, щоб їх не чекали з обідом. Вони сьогодні запрошені обідати з панночкою до генерала Ланського.

Говорячи, лакей запалив на письмовому столі три високі стеаринові свічки під темно-зеленим шовковим абажуром.

– Накажете подавати?

– Ні, зачекай. Де пошта?

Лакей так само беззвучно вийшов, але відразу ж і повернувся і подав на таці кілька листів, газет і останній номер «Библиотеки для чтения», який ще пахнув свіжою друкарською фарбою.

Плетньов почав недбало розпечатувати листи і, нашвидку переглянувши, одкидати їх вбік. Запрошення на вечірку. Лист від старої тітки з маєтку. Звичайно, скарги на хвороби, на неврожай і сльозливі прохання допомогти… Ще запрошення. Лист від колеги з Дерпта. Проспект останніх паризьких журналів. Запрошення на засідання. Ну, це зовсім не терміново. А що це?

Грубий, дешевий конверт, та й рука якась незнайома, хоч і культурна, майже витончена. Плетньов розрізує конверт. Орська фортеця. А він навіть не знав, що така існує на світі. Два піваркушики простого паперу. Підпис: Шевченко.

Плетньов на мить підводить очі, пригадуючи. Невже це той талановитий малоросійський поет, на чию книжку писав він колись рецензію? Ну так: молодий художник-самородок, колишній кріпак Енгельгардта. Таємне слов’янське товариство, в якому він нібито брав участь разом з професором Костомаровим. Так-так!.. Де ж він тепер? Що з ним?

Плетньов підсунув ближче свічки і заглибився в лист. Який жах! В солдати! Заборонено писати й малювати!.. І це поетові, художникові! Це ж означає забити живу душу в труну! Не солодко доводиться нашим письменникам! Пушкіна вбито. Кольцов помер від сухот, Бестужева повісили. Рилєєва – теж. Лєрмонтова вбито. Одоєвського – віддали в солдати… І кінця-краю не видно цьому мартирологу…

Плетньов схопився з місця, кинувся до вікна. Налив собі склянку води й за одним духом випив.

«Та що це я розхвилювався, наче ліцеїст! – подумав він, знов опускаючись у своє глибоке крісло. – Звичайно, шкода людини, але втручатися в такі справи надто ризиковано. Хай цим займаються інші – хоча б отой Неистовый Виссарион з «Отечественных записок». Вистачить того, що на мене довго дивилися косо за дружбу з Пушкіним. От коли б інші зацікавилися його долею…»

Плетньов замкнув лист у шухляду стола і знов потягнувся до дзвоника, коли в передпокої задзеленчав інший негучний дзвоник і за мить з’явився лакей з візитною карткою на таці.

– Олексій Пилипович Чернишов, – прочитав Плетньов. – Не пам’ятаю такого… Спитай, чого йому треба?

– Вони, пане, вже кілька разів приходили і все не заставали вас вдома. Кажуть, у дуже важливій справі з міста Оренбурга.

– З Оренбурга?.. Ну… проси. Та не до вітальні, а сюди, в кабінет.

– Дозвольте відрекомендуватися. Художник Чернишов. Цими днями прибув з Оренбурга і привіз вашому превосходительству лист від поета Тараса Шевченка, мого товариша по Академії художеств.

– Якого Шевченка? Засудженого в справі слов’янського товариства?

– Так. Власне кажучи, його засуджено не за це. Довести його приналежність до кириломефодіївців Третьому відділу не вдалося. Але під час обшуку в нього знайшли два вільнодумних вірша, – відповів Чернишов і глянув Плетньову в вічі.

– Он як! Але ж звідки вам це відомо? – підозріливо спитав Плетньов, думаючи: «Чорт забирай! Та обшукай мене – і в мене знайдуться деякі речі… Вірші Рилєєва або пушкінські епіграми».

– Коли Шевченка везли на заслання, – відповів Чернишов, – тобто на його солдатську службу, він кілька днів просидів в Оренбурзі. Там знайшлися порядні й впливові люди, які потурбувалися про нього, і йому дозволили жити в знайомих і вільно ходити містом у цивільному одязі. Я випадково зустрів його на вулиці, запросив до себе. Довідавшись, що я збираюся до Петербурга, він доручив мені передати листи вам, Карлу Павловичу Брюллову, Володимиру Івановичу Далю, графу Вієльгорському та ще кільком особам. Я їх відвідав, і всі вони дали слово честі допомогти йому всіма можливими засобами, – палко додав Чернишов, дещо прикрашуючи справжнє становище.

– Ах, он як! – пожвавішав Плетньов. – Ну, спільними зусиллями, може, ми чогось і доб’ємось.

– Саме так, – закивав головою Чернишов. – І уявляєте? Потрапив бідолаха в найвіддаленішу від Оренбурга фортецю, в Орськ. Комендант Орська генерал Ісаєв помер, а тепер там якийсь Мєшков з унтерів, якась первісна людина. Ротний командир того ж типу. Шість годин на день примушують вони змучену ревматизмом та цингою хвору людину марширувати з незагоєними ранами та синцями. Один чиновник з прикордонної комісії нещодавно був там, бачив Шевченка й жахнувся. Гине людина. Гине талант. І я прийшов до вас як до культурного діяча, як до друга великого Пушкіна, як до порядної людини і знаю, вірю що ви приєднаєте ваш авторитетний голос до голосів тих, хто хоче його врятувати.

Питання було поставлене так, що Плетньов не міг відмовитись, але й наважитися на щось він теж одразу не міг. Він помовчав хвилину і раптом витяг з шухляди тільки-но одержаний лист:

– Він вже мені писав. Ось його лист. Прочитайте! Думав я, що треба щось зробити для нього, та не знав, в якому напрямку діяти, бо він мені не написав, в чому його обвинувачували.

І поки Чернишов читав перший лист, Плетньов розпечатав конверт, принесений ним, і теж заглибився в читання. Цей лист ще дужче вдарив по його нервах. У ньому теж нічого не було про обвинувачення і про суд, але відчувалось таке презирство до легкодухих, до дрібного егоїзму «культурних обивателів», що обличчя Плетньова спалахнуло, як від ляпаса.

«Яка в ньому сила і яка воля до життя», – подумав він і, картаючи себе за боягузтво, сказав:

– І тут теж він нічого не пише про обвинувачення. Але чи можете ви, молодий чоловіче, підтвердити словом честі, що, крім цих віршів, він… ні в чому не заплутаний?

– Так! Даю слово честі, присягаюся мистецтвом, якому служу, як божеству.

– Ну що ж. Спробую. Поговорю з Орловим і з Дубельтом.

Чернишов знав, що Плетньов не з тих, хто кидає слова на вітер. Він палко подякував професорові і вже збирався прощатися, коли у глибині передпокою знов задзеленчав дзвоник.

– Пан лейтенант Бутаков, – доповів лакей, відхиляючи важку портьєру.

– Проси! Проси! – знов пожвавився Плетньов.

Лакей відступив убік, і в кабінет увійшов смуглявий морський офіцер, середній на зріст, кругловидий, з густим темним волоссям і розумними чорними очима.

– А я до вас прощатися, – гучно і весело заговорив Бутаков. – Поздоровте мене: таки домігся свого! Експедицію вже затверджено, кошти відпущені, і днями я виїжджаю до Оренбурга.

– Поздоровляю! Поздоровляю! – радо потиснув йому руку Плетньов. – Здається, ви не знайомі? Художник Чернишов, якраз з Оренбурга. Лейтенант Бутаков, уславлений наш мореплавець. Прошу сюди, до каміна, – заговорив він, раптом перетворюючись з доброзичливого вельможі на гостинного господаря, – Розповідайте все докладно, яка це буде експедиція, надовго чи ні, і які ваші завдання?

– Справа не надто складна, – весело почав Бутаков. – Давно не давала мені спокійно спати біла пляма на географічних картах на схід від Каспійського моря. У Геродота і Плінія нема жодної згадки про те, що там, серед пустель, є море. Але на «Великому Кресленні» часів Бориса Годунова та на другому кресленні тисяча шістсот двадцять сьомого року там позначене загадкове Синє море. Тепер відомо, що киргизи називають його Аральським. Так ось мушу я до нього добратися через пустелі й через степ, знайти там гирло Сирдар’ї і на двощогловій шхуні докладно обслідувати це море, накреслити його карту, яка б згодилася в майбутньому для мореплавців, описати його острови, виміряти глибину, виявити течії, рифи й мілини – одне слово, зібрати про нього усі можливі відомості.

– І довго ви там будете?

– Та… років зо два. Тепер я набираю для експедиції топографів, штурманів, гідрологів та геологів – увесь персонал. Хочу підібрати дружну команду, щоб з нею відпочити душею від наших флотських бюрократів, казнокрадів та окозамилювачів. Здається, люди підібралися хороші. Ось тільки художника поки що ніяк не знайду. Славетні та столичні відмовляються, а який-небудь нездара мені не потрібен. А ви часом не збираєтесь знову у ті краї? – раптом повернувся Бутаков до Чернишова. – Може б, ви поїхали з нами?

– Ні, я щойно повернувся з Оренбурга, але… якщо диплом Російської Академії художеств вас улаштовує, можу вам порекомендувати справжнього художника, який дякуватиме богові й долі, якщо ви видерете його звідти, де він тепер перебуває.

Бутаков здивовано звів брови.

– Он як! Хто ж це такий!

– Ви ж, Олексію Івановичу, теж трохи літератор, – втрутився Плетньов, – а художник, про якого наш молодий друг зараз заговорив, не тільки художник, але й надзвичайно талановитий поет. Це Тарас Шевченко, автор збірки малоросійських віршів під назвою «Кобзар». Вийшов він, здається, у сороковому році, а через рік знов вийшов другим виданням.

– Кобзар?! Шевченко?! Як же! Пам’ятаю! Яким же дивом опинився він в Оренбурзі?

– Не в Оренбурзі, а в Орській фортеці, у верхів’ї Уралу, – уточнив Чернишов. – Його торік арештували й віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу.

– Ви можете врятувати його від страшних умов солдатчини, від муштри, від офіцерських ляпасів, шпіцрутенів, – додав від себе і Плетньов.

Бутаков вийняв записну книжку.

– Зачекайте, панове. Треба записати його ім’я, та всі інші дані, а потім вияснити, від кого це залежить: чи від військового міністра, чи від Оренбурзького військового округу, Та невже мені пощастить врятувати хоча б одну талановиту людину від Третього відділу?!

– Ось його листи. Прочитайте їх, Олексію Івановичу, – витяг Плетньов з шухляди обидва листи. – Прочитайте, і ви відчуєте, яка чортівська воля до життя, спрага творити, писати, малювати й боротися в цій людині.

– Причому не за себе боротися, а за людей, – задумливо сказав Бутаков після паузи, повертаючи Плетньову прочитані листи. – Можливо, ми з вами читали оце листи одного з найславніших наших сучасників. Хто знає…

– Ну, це ви вже перебільшуєте, – посміхнувся професор. – Він просто талановита людина з народу. Але хіба можна порівнювати його ну хоча б з Баратинським або з Жуковським? Або тим більше з Пушкіним, у якого російська мова піднеслася до рівня однієї з перших мов земної кулі? Вище Пушкіна і за п’ятсот років ніхто не підстрибне.

І Плетньов почав одне з своїх довжелезних, розумних і нудних міркувань, які він так любив…

Не у всіх знайомих Шевченка було так легко добитися допомоги. Карл Павлович Брюллов тільки стенув плечима, коли Чернишов з Михайлом Лазаревським звернулися до нього.

Лазаревський не витримав:

– Гріх вам буде, Карле Павловичу, так, я б сказав, байдуже поставитися до одного з найкращих ваших учнів! Навіщо ж ви його тримали в своєму домі, годували кілька років, щоб потім зректися його, коли він гине!

– Хто вам дав право, – спалахнув Брюллов, блиснувши своїми вогняними очима, – так розцінювати мої вчинки! Коли сам государ сердитий на Шевченка, нічиї прохання його не переконають, а, навпаки, можуть тільки ще більш погіршити долю нещасного. Государ бачить у ньому людину, яка насмілилася образити імператорську фамілію. Тут треба навпаки: мовчати. Хай государ забуде про Шевченка, і тоді років через два в слушну хвилину подадуть йому на підпис рескрипт про помилування. А поки що кожне нагадування про Тараса тільки віддалить його звільнення.

– Але ж він тим часом загине! – вигукнув Чернишов, сплеснувши в долоні. – Сили ж його дійшли кінця!..

– Поговоріть з Орловим та Дубельтом, як мені не вірите, – сердито урвав його Брюллов і вийшов з кімнати.

Сумні й збентежені вийшли Чернишов з Лазаревським на вулицю, не знаючи, що робити далі. Досі на Брюллова покладали вони головну надію.

Попрощавшись з Лазаревським, Чернишов нерішуче постояв на розі, потім підкликав візника і поїхав на Васильєвський острів до Даля, якого Шевченко теж просив особисто одвідати і передати йому листа.

Славетний етнограф і збирач народних пісень, загадок та прислів’їв прийняв його не одразу. Він був хворий, і Чернишов довго сидів в його робочому кабінеті, заваленому паперами, товстими зошитами, картотеками і каталожними ящичками. Дивлячись на все це ніби хаотичне безладдя, в якому насправді була своя система, Чернишов гірко замислився. Навряд чи й тут пощастить йому зустріти співчуття до долі Тараса Григоровича.

– Пробачте, що примусив вас так довго чекати, – пролунав раптом голос Даля.

Він вийшов у халаті з компресом на шиї.

– Сідайте, будь ласка. Зовсім я хворий від нашої вічної вогкості, – говорив Даль. – Чому зобов’язаний вашим візитом?

– Я привіз вам листа від Тараса Григоровича Шевченка. Його заслали, вірніше, віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу, йому там дуже, невимовно важко. Він хворий і благає допомоги. Ось його лист.

Даль довго і уважно читав лист, потім акуратно згорнув його і засунув у конверт.

– Ви певно вже були у когось з його знайомих? – запитливо глянув він на художника.

– Був, – відповів Чернишов. – Брюллов каже, що рано ще клопотатися. А Шевченко тим часом загине.

Даль повільно пройшовся кімнатою, потім сів навпроти Чернишова, витяг табакерку.

– Розкажіть мені все, що знаєте, про справу Шевченка і все, що сказав вам Брюллов та інші. Потім подумаємо, що можна зараз зробити.

Чернишов докладно розповів про свою зустріч з поетом у ріднім Оренбурзі, переказав розмову з Плетньовим і з Брюлловим. Даль слухав так уважно, що навіть забув про розкриту табакерку.

– Брюллов має рацію, – сказав він, коли Чернишов замовк. – Рано говорити про помилування, але клопотатися про полегшення його долі можна і треба. Добийтеся прийому в Дубельта або в Орлова. Просіть допомогти йому, як хворому. А поки що треба негайно написати йому листа та надіслати грошей і книжок. З грошима і в солдатах легше: за косушку горілки кожен унтер звільнить його від наряду. На жаль, я зараз не можу багато дати, але ось моя маленька частка, – вийняв він із старенького секретера двадцять п’ять карбованців.

Інші знайомі поета, крім щирого співчуття і кількох дрібних асигнацій, нічого не змогли дати, і Лазаревський з Чернишовим того ж дня надіслали Тарасу Григоровичу зібрані сімдесят п’ять карбованців і пакунок з теплою білизною, ліками та книжками. Думали послати і фарби, та не наважилися, щоб не накликати на Шевченка неприємностей.

* * *

Лікар Александрійський офіціально не був військовим лікарем, але тому, що в Орську не було жодного лікаря, його запрошували до тяжко хворих солдатів та офіцерів і на військові комісії. За це сплачували йому разову мізерну платню.

Шевченка він лікував, вважаючи це своїм громадянським обов’язком. Він любив поета за талант, допитливий розум і надзвичайну чесність. Любив розмовляти з ним і глибоко співчував його долі. Майже щодня відвідував його, а іноді здобував для нього торішні журнали або якусь книжчину і всіма засобами намагався його розважити і розвіяти його тугу.

А Шевченко відіспався, зігрівся в теплі лазарету, відпочив від муштри, від облави, яка коштувала йому чимало нервів і турбот. Але й для туги тепер лишалося більше часу.

Александрійський без слів розумів усе і з особливою радістю приніс Тарасу Григоровичу такі бажані листи, так, цілих три листи: від Варвари Миколаївни Рєпніної, від Лизогуба і з Петербурга від Михайла Лазаревського, а другого ранку одержав поет посилку з України, а потім ще й гроші й посилку з Петербурга.

Шевченко відчув, наче потік сонячного світла й тепла ринув йому в наболілу душу. Він читав і перечитував повні теплого співчуття листи, він вбирав у себе кожне слово, наче цілющий бальзам, і з сльозами вдячності на очах то виймав із скриньок фарби, альбоми та книжки, олівці та пензлі, поштовий папір і теплу білизну, то знов акуратно й бережно складав їх. Усе надіслали йому, про що він писав і просив: два томи Лєрмонтова, Шекспіра, Кольцова, Гоголя та «Чтения Московского археографического общества». Одну лише «Одиссею» в перекладі Жуковського не надіслали, бо вона ще на той час не вийшла з друку.

Книжки надовго прикрасили йому лазаретні дні. Він захоплено повторював повні чарівної краси вірші Лєрмонтова, насолоджуючись їх музикою і стискав кулаки, пригадуючи трагічний кінець поета. Він читав їх уголос Фішеру та лікарю Александрійському і вночі, коли не міг заснути, напам’ять повторював незрівнянного «Мцыри», такого співзвучного йому в ті дні.

Трагедії Шекспіра теж глибоко хвилювали його. Вони довго сперечалися з Фішером про тип Гамлета і Отелло. Обидва захоплювалися зворушливою свіжістю кохання Ромео і Джульєтти, силою, з якою вивернув Шекспір перед читачем темні душі Яго і Шейлока.

Але книжка Гоголя викликала в Тараса Григоровича мало не розпач. Від колишнього великого сатирика землі руської, автора «Ревізора» і «Мертвих душ» в ній не лишилося нічого. Заживо помер великий майстер і художник слова, від пильного ока якого не могла сховатися жодна темна риса кріпосницької Росії. Охоплений темним містичним маренням і ханжеством, Гоголь гасив тепер запалене ним світло.

Як отрутного павука або сколопендру, шпурляв Шевченко цю книжку в куток палати, де старий інвалід-санітар тримав помийне відро та «парашу», щоб, заспокоївшись, з зусиллям сповзти з койки, шкутильгаючи, знов її підібрати і, вдесяте перевіривши своє враження, за годину знов кинути її в той же куток.

Із здоров’ям потроху кращало. Александрійський радів, що видужує його пацієнт, але з сумом бачив, що наближається час, коли доведеться його виписати. Лікар думав продовжити лікування до весняного тепла, але його пацієнт не міг примусити себе стогнати й скаржитися на неіснуючу хворобу.

Несподіваний лист з Оренбурга радісно схвилював лікаря: Лазаревський писав йому, що до Оренбурга прибув морський офіцер Бутаков і почав будувати велику двощоглову шхуну, на якій буде обслідувати Аральське море. Далі писав він, що полковник Матвєєв і Герн з генералом Фєдяєвим умовили Бутакова взяти Тараса Григоровича до складу експедиції.

Залишивши всі свої справи, лікар помчав до Шевченка. Але Шевченко, замість зрадіти, жахнувся:

– Ще далі?! В ці безкраї степи, де взимку гасають вовки, а влітку кожна щілина кишить гадюками?

– Та схаменіться, на бога, любий мій! Це щастя! Це шлях на волю! – умовляв його лікар. – Вислухайте мене уважно. По-перше, на півтора-два роки ви звільняєтесь від муштри. Про Бутакова всі кажуть, що він розумна, порядна і вчена людина. З ним буде офіцер генерального штабу і кілька молодших моряків, яких не міністерство призначило, а вибрав сам Бутаков. Звичайно, в кожній географічній експедиції трапляються труднощі: доводиться терпіти і від нестатків, і від спеки або від холоду і тому подібне. Але ж ви будете не самі. А за участь у такій експедиції вас, напевно, чекає нагорода. І найпершу нагороду ви вже одразу матимете, так би мовити, в рахунок майбутнього. Це офіціальний дозвіл малювати. Розумієте: ма-лю-ва-ти! Таким чином, перша частина вашого вироку вже не діє, а там і писати дозволять. І не загасне ваш талант, і ви не розучитесь писати ані пером, ані пензлем чи олівцем…

Шевченко слухав спочатку недовірливо, мов дитина, яку хочуть потішити цікавою казкою, але коли він почув останній доказ Александрійського, а потім сам прочитав лист з Оренбурга – радість полинула йому в душу, і, забувши всі сумніви, він раптом перехрестився широким, щасливим хрестом.

У казармі ніхто не знав і не чув про майбутню експедицію Бутакова. Лікар порадив Шевченкові теж мовчати про неї.

Обміркувавши новину, поет взагалі вирішив, що це тільки мрія його друзів і ніколи оренбурзькі начальники не відпустять його ні в яку експедицію. Адже сам «августійший монарх» наказав тримати його під найсуворішим наглядом, а який може бути суворий нагляд у пустельному степу або на нікому не відомих островах серед моря, про існування якого знали лише з чуток?

Виписуючи Шевченка з лікарні, Александрійський наказав фельдшерові ще кілька днів звільняти Шевченка від строю. Начальство не заперечувало, бо добре запам’ятало триденну п’яну гульню в аулі, і з того часу офіцери інакше дивилися на Тараса Григоровича, казали йому «ви» і не підносили до очей волохатого кулака, коли його носак ледве помітно здригався в строю від ревматичного болю.

– Навчайтесь у мене розуму, мон шер, – казав Козловський, наближаючись до Шевченка своєю незграбною вихлявою ходою. – Коли «вони» забудуть облаву і вона, як каже Ежен Сю, «поросте травою забуття», нагадайте їм знов про себе новим частуванням, а поки що позичте мені двадцять копійок, бо коли я сьогодні не чикалдикну хоч шкалик горілки, душа моя остаточно випариться і зникне в ефірі.

Вечорами літні статечні солдати тепер часто просили Шевченка:

– Заспівай, братику. Дуже гарні твої пісні. В душі од них теплішає, і життя тоді здається не таким сумним.

І Тарас Григорович співав. Потім два-три голоси починали підспівувати – і сам собою народжувався хор. І непомітно змовкала лайка, і, оточивши співаків тісним колом, тихо слухали їх солдати, і мовчки лягали спати, заспокоєні красою народних пісень.

У своїх листах Лизогубові та Рєпніній Шевченко писав, що навесні його, мабуть, надішлють в експедицію на Аральське море, але сам він, як і раніше, не дуже вірив у це.

Якось зустрів він Мєшкова біля казарми. Шевченко виструнчився перед начальством і лівою рукою зняв шапку.

Мєшков посміхнувся, підійшов ближче й сказав:

– Ну, Шевченко, жаліли ми вас більш як шість тижнів… Підлікували, дали відпочити. Час вам братися за солдатську науку.

І на третій день знов вивели Тараса Григоровича на плац.

І знов марширував він журавлиним «павловським» кроком. Знов стріляв з коліна або лежачи на снігу, а в обличчя дмухала льодова лютнева завірюха. І знов занили його ноги від ревматизму, а голова розколювалася від пекельного зубного болю. У фельдшера від зубного болю був єдиний засіб лікування – щипці. Іноді з ведмежою незграбністю й силою видирав він здорові зуби разом із хворими. Тарас Григорович боявся його хірургічних вправ і мовчки страждав, прикладаючи до хворої щоки пляшечку гарячої води. Не міг спати від болю. Безсило схиливши голову на руки, сидів у своєму кутку і куняв.

– Про що замислився наш регент і соліст? – якось підійшов до нього Козловський, вихляючи стегнами.

– Зуби замучили. Нема сну, їсти не можу… А Мєшков муштрує та й муштрує.

– А це з його боку тонкий натяк на товсті обставини, які звуться горілкою з доброю закускою в веселому товаристві.

– На жаль, другої облави не влаштуєш, – зітхнув Шевченко.

– Е, мон шер! Крім облав, існують іменини, дні народження, «табельні» дні, коли всім вірнопідданим належить пити за здоров’я государя та інших найясніших осіб. Таких зачіпок можна вигадати скільки завгодно. Треба тільки вміти зметикувати. Компрене?

– Та не тут же влаштовувати пиятику? – сердито зауважив Шевченко, роздратований нахабно-поблажливим тоном Козловського.

– Можна подумати, що нема одружених писарів, козаків та унтерів, – фиркнув Козловський. – Та чорт із вами, Шевченко! Обридло мені вчити вас! – і він поплентався в свій куток, де Білобровов з Шульцом обігрували в карти двох новаків.

Шевченко ліг, вкрився з головою шинеллю і удав, що спить, але другого дня перехопив Лаврентьєва біля ґанку канцелярії. Писар щиро поспівчував йому і, коли Тарас Григорович передав йому розмову з Козловський, умить зрозумів усе.

– Ти, Григоровичу, тільки зачіпку придумай та грошенят припаси, а ми з моєю Оксаною враз тобі соответствєнну вечірку влаштуємо. Пирогів напечемо, гусей засмажимо, ковбаси, браги наваримо, а наливка-тернівка у нас завжди є готовенька. Горілки купимо, і стане воно тобі втроє дешевше, ніж облава. Я й офіцерів запрошу: йому самому, мовляв, ніяково запрошувати… Вони й знов подобрішають до тебе, і, мабуть, знов тебе до мене на фатеру відпустять. А біля тебе й іншим служивим послабленіє… Кажуть, в казармі за тебе так просто господа молять? Га?

Зачіпка була єдина: день народження Тараса Григоровича. За два дні Лаврентиха купила все потрібне і приготувала таку закуску, що сам Шевченко здивувався. Крім офіцерів, довелося запросити фельдшера, фельдфебеля, унтера та чудового сліпого гармоніста з колишніх солдатів, який жив у слобідці. Він грав то марші, то народні пісні, а коли офіцери були вже напідпитку, вдарив камаринську, хвацько протанцювали її Глоба з Степановим, а назустріч задріботів Мєшков з хусточкою, удаючи з себе сором’язливу дівчину, Потім знов пили, співали пісень і знов пили. Віншували Шевченка, бажали йому якомога швидше вийти в офіцери й добитися помилування. Потім Мєшков, вже ледве тримаючись на ногах, потягнув його в куток і, дихаючи йому в лице смородом горілчаного перегару, зашепотів, заплітаючи язиком:

– Ви, Шевченко, с-скоро в-від нас… п-поїдете. Є наказ. Поїдете в Р-раїм з як-кимись мор-ряками. Тільки це пок-ки що таємниця.

Серце Шевченкові затремтіло в грудях як пташка. Отже, правда? Але Мєшкову він сказав:

– Ваш скобродь, та кому я, такий хворий, потрібний? Кволий, кульгавий?! Адже ноги знов ниють… Та ви мене такого й показати нікому не зможете.

– Н-не турбуйтеся любий. М-ми допоможемо, – промимрив Мєшков і, коли гармоніст вдарив танцювальної, знову пішов, заплітаючи ногами, виписувати кренделі, але спіткнувся, сів на підлогу і зареготав. А Шевченко підійшов до столу, налив собі повну склянку вина і вихилив одним духом.

Нова сторінка життя одкривалася перед ним.