3. Шхуна «Константин»

Зинаїда Тулуб

Раїмський форт стояв на гребені гори, а навколо розкинулася зелена низовина. Розкішні луки непомітно переходили в зарості очерету, крізь які лише де-не-де проблискувала сонячна зибінь повноводої Сирдар’ї. В самому форті, посеред плацу, стояв високий кам’яний пам’ятник на могилі померлого сто років тому батира Раїма, ім’ям якого й назвали форт.

Прибувши в Раїм і відпочивши три доби, оренбурзькі теслярі та балтійські матроси ретельно взялися до збирання шхуни. Вибрали зручне місце на положистому березі Сирдар’ї, де не було кущів та очерету.

Працювали дружно й весело. Вже на другий день, наче кістяк велетенського ящура, стирчали над обмілиною шпангоути – ребра майбутнього корабля, міцно вправлені в килеву колоду.

За сорок вісім днів подорожі під пекучим сонцем чимало частин потріскалося й покривилося. Довелося або заміняти їх новими, або приганяти одну до одної, але ці дрібниці мало затримували робітників, і кістяк «Константина» швидко обростав обшивкою. На носі вже стирчав довгий бугшприт, ніби дзьоб хижого птаха. На березі шипіла в казанах смола. Щедро заливали нею шви бортів та днища, й усе вище й вище здіймалися на очах раїмців контури новонародженого корабля.

Поруч на грубо збитих верстатах стругали дошки, шаруділи тонкі шовковисті стружки – готували корабельну палубу та підлоги в кубрик і в каюту. Круглі металеві рами ілюмінаторів склили товстим дзеркальним склом, і чудовий запах свіжої смолистої деревини зливався з йодисто-солоним бадьорим подихом близького моря.

Шевченко сидів на піску під дощатою повіткою, де склали парусину та бухти каната, і з насолодою малював легенькі, пір’ясті хмаринки на небосхилі і обрій.

Але думки його були далеко.

Він згадував останню неділю в Орську, напередодні появи за Уралом бутаковського транспорту.

Як і кожного свята, вийшов він за вали – рештки укріплень катерининських часів, коли на місці Орська почали будувати місто Оренбург, – сів над стрімким берегом Уралу та глибоко замислився. Дивився на далекі Губерлінські гори. Сірим муром замкнули вони обрій на заході гранню, що відокремлює Орськ і первозданний казахський степ від Європи та від рідної України. Бистрий, глибокий і по-весняному повноводий, плив Урал туди, розкинувшись по степу примхливими й широкими плесами, і біля підніжжя гір розливався великим золотим озером у сліпучому сяйві призахідного сонця. Трохи лівіше зникав він у кам’яних воротах, які пробив крізь цей похмурий кряж не за одну тисячу років.

Тарас Григорович дивився на цей просвіток у скелястому мурі, повний сліпучого золотого блиску, і з мукою питав себе, коли ж нарешті прийде звідти так довго очікуваний транспорт та забере його з собою у таємні надра Азії, щоб згодом повернути звідти, може, вільним? Чимало вже днів з надією і сумом дивився він на захід, але щодня згасала надія і віра в близьку зміну долі…

І не помітив тоді Тарас Григорович, як підійшов до нього старий дід. Давно відбув він багаторічну каторгу і тепер доживав віку біля своєї в’язниці. Працювати він вже не міг, і наглядачі, яким він допомагав роздавати в’язням їжу або розпалювати груби, коли вили навколо степові бурани, годували його рештками з казанів, і навіть начальник в’язниці мовчазно мирився з його існуванням, бо не було де подітися мало не столітньому дідові.

Не вперше розмовляв з ним Шевченко, слухав його сумну повість і розповідав про себе. Було в них багато такого, що ріднило їх душі.

Був колись той дід кріпаком, сиротиною і бідним серед бідних. А в поміщиці росли двоє хлопчиків. Взяли сиротину до покоїв, щоб було з ким гратися паничам. А ті, як справжні вовченята, його не раз і боляче кусали, і били в грі. Зростали паничі. Взяли їм вчителів, а сиротина сидів у кутку, коли вони вчилися. Він і собі запам’ятав і літери, й склади і незабаром не гірш від паничів читав і писав. На третю осінь послали в місто паничів до школи, а хлопчика погнали в поле. Він за плугатарем боронував лани, але науки не забув. Непомітно виріс, став парубком. Покохав і висватав кохану дівчину, вже й день весілля призначили, і браги наварили, та раптом наскочили паничі, забрали його наречену, і стала вона нещасною покриткою. Затаїв хлопець страшну образу, а тим часом потроху підбирав собі товаришів для помсти. Закінчили науку й паничі, приїхали додому, засватали й собі панянок, та в день весілля, як їхали з костьолу додому, напали на них месники і нікого з них не лишили живими, а самі пішли в ліси, в зелені покої під блакитним небесним наметом, і ще чимало років несли загибель панам. Але прийшов час, коли їх ватажок втомився від крові і від того, що не принесла ця кров людям волі. Втомився, бо не на те створена людина, щоб вбивати. Та й вийшов сам з повинною. От і все.

І ось тепер згадалася Шевченкові з особливою силою ця скорботна й моторошна сповідь старого. Не залишала його думок, мучила. Шевченко кинув пензлі, витягнув з-за халяви свою книжечку і почав писати. За один день написав він поему, вилив душевну напругу, а другого ранку прийшов на старе місце домальовувати незакінчений пейзаж.

Дивно почував себе в ці дні поет: наче хтось відчинив в його серці замкнені двері та й війнуло на нього вільним вітром, таким же свіжим і життєдайним, як цей ледве помітний морський вітрець, що так лагідно розбирає його волосся й так ніжно пестить засмаглі щоки.

Малюючи, згадував він пожежу в степу, чорне неосяжне згарище, «святе» дерево, Каракуми – дивовижні фантастичні образи виринали відкілясь з глибини свідомості. Можливо, в цих безкраїх степах колись буяло життя, квітли сади, було багато гомінливих міст та селищ. І раптом украдена нелюдами в бога сокира почали рубати гаї й сади, нищити пишні діброви. Падали підрубані лісові велетні, летіли тріски й гілля. Знялася гроза. Від блискавки спалахнула пожежа. Гинули в полум’ї люди, птахи й тварини, і від колись квітучої країни лишилося сумне згарище – гола чорна земля і лише одне дерево чудом збереглося серед неосяжної пустелі і до цього часу росте й квітне на диво й радість рідких перехожих.

Пензлик м’яко й точно кладе мазок за мазком. Малюнок стає як живий від свіжих яскравих фарб, а в голові вже бринить перший рядок вірша:

У бога за дверми лежала сокира…

Минуло два тижні. В альбомі Шевченка грали свіжими фарбами, вже п’ять краєвидів Раїмського форту, краєвид від імпровізованої верфі на Сирдар’ю та «збирання шхуни».

«Константин» був готовий до спуску на воду. Дощатий поміст під його днищем продовжили до самої ріки і в ріці до глибини людського зросту. В призначений день з-під «Константина» вибили клинці, які підпирали його на помості, чоловік з десять разом уперлося в його корму – і шхуна повільно почала сповзати слизьким від олії настилом до ріки і за кілька хвилин загойдалася на її хвилях. На ній були вже щогли, але вони стояли без такелажу й вітрил, а голі гафелі та гики стирчали на них, як недорубане гілля.

Ще тиждень добудовували та устатковували «Константина». І коли нарешті в закінченій кают-компанії встановили стіл та дивани, а в камбузі майбутній кок розмістив на гачках та на полицях свої сковорідки й каструлі, Бутаков разом із штурманом Поспєловим почав встановлювати в штурманській рубці компаси, барометри, октанти, барографи та різне інше мореплавське приладдя, а на штурманському столі розклали замість морехідних карт креслярські дошки з натягнутими на них чистими ватманами.

– Нащо стільки дощок? – здивувався геолог Томас Вернер, зазирнувши в рубку.

– Тому що нам треба скласти не тільки точну географічну карту, але й карту морехідну, по якій штурман прокладає курс корабля, – весело пояснював Бутаков, не відриваючись від роботи. – А ще будуть у нас гідрологічні карти, з зазначенням глибин, морських течій. Будуть і кліматичні… та ще різні інші.

З циркулем, молотком, обценьками та французьким ключем він блискавично з’являвся по всіх кутках корабля, називаючи його з ласкавою зверхністю справжнього моряка «своєю посудиною».

Шхуна дійсно була значно менша за кораблі, на яких він досі плавав: «Константин» мав лише п’ятдесят футів, або чотирнадцять з половиною метрів довжини, чотири й вісім десятих метра ширини з осадкою без вантажу на один метр двадцять сантиметрів. Озброєний був він двома гарматами, а крім мисливських рушниць, на шхуні були для всієї команди новенькі штуцери з достатнім запасом патронів та різна холодна зброя.

На палубі кипіла робота. Марсовий Клюкін з боцманом Парфеновим та двома матросами спритно видиралися по вантах, прибивали до гафелів паруси. Встановлювали сигнальні ліхтарі, а на кормі шили дорогий кожному руському серцю уславлений по всіх морях андріївський стяг.

Старий матрос, обвіяний вітрами п’яти океанів, ласкаво пестив рукою велике біле полотно з косим синім хрестом на ньому і, певно, згадував щось цікаве з своїх далеких мандрів.

Двадцять п’ятого липня командний склад експедиції та двоє рядових, Вернер і Шевченко, перебралися на шхуну і розташувалися в єдиній добре устаткованій каюті, яку вони урочисто назвали кают-компанією. Решта команди зайняла кубрик, де вже давно чекали на матросів підвісні койки.

Відслужили урочистий напутній молебень. На грот-щоглі замайорів брейд-вимпел начальника експедиції лейтенанта Бутакова. На кормі підняли андріївський стяг. Сім гарматних пострілів обгорнули борт «Константина» димом салюту. Такими ж сімома пострілами охнули у відповідь раїмськї гармати, і «Константин» почав повільно спускатися течією Сирдар’ї. Він не підіймав парусів і з зусиллям долав міцний зустрічний вітер.

Цей вітер весь час відносив шхуну вбік, притискав її до мілини і лівого берега. «Константин» досить довго не міг вийти у відкрите море. На ніч довелося кидати якір. Так повторилося іще кілька днів. В один з вечорів на такій вимушеній стоянці штурман Поспєлов та фельдшер Істомін попросили Бутакова розповісти їм, що до цього часу було відомо про Синє море.

– Я довго копався в старовинних географічних трактатах та інших джерелах, – охоче почав свою розповідь Бутаков, – але знайшов там дуже мало. Майже нічого. Античні автори не підозрівали про його існування. На картах Птоломея другого сторіччя нашої ери, виданих лише в тисяча п’ятсот дев’яностому році, і Сирдар’я, і Амудар’я впадають у Каспійське море. Те ж саме ми бачимо на всіх європейських картах до кінця сімнадцятого сторіччя. Росіяни раніше за всіх довідалися про його існування, коли наші купці почали проникати в Каспій і торгувати з Персією. Року тисяча п’ятсот п’ятдесят другого Іван Грозний наказав «землю переміряти і креслення держави Російської створити». Це «креслення» було доповнене за царя Бориса Годунова, а року тисяча шістсот тридцять сьомого до нього ще додали опис під назвою «Книга, глаголема «Великий Чертеж». Там було вже й Синє море.

Потім Петро І послав на східне узбережжя Каспію експедицію Биковича-Черкаського, який перший виявив, що Сирдар’я і Амудар’я впадають не в Каспій, а в Аральське море. Перші топографічні дані про північні береги Аралу, – тут Бутаков нарешті відсьорбнув прохололого чаю, – були одержані року тисяча сімсот тридцять першого, коли Росія прийняла киргизів за їх проханням у російське підданство. Потім геодезист Муравін склав карту шляху від Оренбурга до Хіви через степ і вздовж східного берега Аральського моря, і, нарешті, за останні роки провадилися зйомки окремих ділянок його північного узбережжя, в яких брав участь і наш шановний Артемій Якимович, – вклонився Бутаков прапорщику Акишеву, – тому я був такий зацікавлений в тому, щоб він узяв участь і у нашій роботі. Але всі попередні дослідження та розшуки велися розрізнено, а саме море, центр його водного дзеркала, ще й досі ніхто не дослідив.

– А що означає слово «арал»? – спитав Істомін.

– Киргизькою мовою арал – це острів, але вони називають своє море Арал-Тениз, а що означає слово «тениз», не можу вам сказати.

На четвертий день вітер змінив напрям. «Константин» вийшов у гирло ріки.

Налилися вітром паруси, вигнулися лебединими грудьми. Йшла морем крута зибінь. Мчав «Константин» густою кришталевою синню Аральського моря, де-не-де поцяткованого білою піною. За кормою на тоненькому ланцюжку швидко крутився в хвилях коток лагу, відраховуючи пройдену відстань. Все тут було невідоме, неходжене, тому Бутаков наказав перейти на середню швидкість.

На носі матрос весь час промірював глибину і неголосно кидав через плече:

– Двадцять вісім. Сорок два! Тридцять сім! Тридцять. Двадцять п’ять. Тридцять дев’ять.

Акишев записував. Штурвальний кам’янів за штурвалом, а Бутаков не відривав бінокля від очей і часто позирав на годинник. Рибалки казали йому, що до найближчого острова Кугаралу, коли вітер дме ходовий, дві години ходу, але вітер мінявся. Доводилося лавірувати. Гойдало. Моряки не помічали хитанини, бо «звикли до неї з колиски», а Макшеєв зблід, потім став зовсім зелений і зник, заховався в каюту, відчуваючи приступ морської хвороби.

А море розкинулося навкруги у всій своїй ранковій красі: оповите ніжно-блакитним прозорим серпанком, воно здавалося посиланим дрібними срібними порошинками, які щомить спалахували і згасали на ньому. І таке ж ніжно-блакитне небо стояло над ним в ледь помітних прозорих хмаринках, що мінилися найніжнішими відтінками перлів. Великі сірі чайки кружляли над водою, змахували своїми різко вигнутими сірими крилами, сліпучо-білими зісподу, з одним чорним пером на самому лезі крила.

А за кормою, в золотому озері сонячних іскор, ішли білокрилими птахами баркаси косаральських рибалок.

Опинившись на борту «Константина», Шевченко раптом відчув себе ніби зовсім стороннім, зайвим.

Спочатку Тарас Григорович не міг зрозуміти, звідки взялося це почуття.

Всі на кораблі ставилися до нього по-дружньому – уважно, привітно і ввічливо. Вони шанували й цінували в ньому митця, художника, поета і людину, але всі були злютовані одним горінням, одною науковою метою, захоплювалися одним улюбленим ділом, жили одною мрією. Увесь вільний час і навіть за роботою розмовляли на астрономічні, геологічні, геодезичні, топографічні теми, про якісь-то лоції та гідрографії. Лише такі теми хвилювали їх, викликали палкі суперечки. Тільки Шевченко мовчав, бо всі ці речі були для нього незрозумілими.

Це було прикро.

Саме такі люди, як його супутники, відкривають нові материки й острови, вигадують нові машини, руйнують своїми відкриттями старі забобони, знищують авторитети і віджилі філософські системи, розгадують таємниці природи. Такі люди й тепер замерзають у льодових торосах Північного океану, шукаючи шлях до Північного полюса, гинуть від спраги в африканських та азіатських пустелях, їх поїдають дикуни на островах Великого океану, або продають у рабство, чи приносять у жертву своїм богам. Та й у Європі їх колись палили на вогнищах отці інквізитори.

Душа сповнювалася бажанням розділити думи і труд цих героїв і мучеників знання.

В думках Шевченко порівнював своїх супутників з колишніми знайомими – гусарами та уланами з кола веселих базік та безтурботних п’яниць-мочеморд, з дідичами, хуторянами, з так званими «любителями рідної старовини», що на словах тільки й думають про народ і люблять натякати за чаркою про реформи й визволення селян від кріпацтва, а на ділі…

І від цього порівняння народжувалися гострі, гнівні вірші про тих деяких «друзів народу», одягнених у свитки й вишивані сорочки, отих вовків в овечій шкурі.

Писав він і про царів, здирав з них лаври, пурпур і віссон, показував їх у всій їх потворній та огидній наготі – розпусниками, душогубцями та лицемірами.

Всі ці думки та почуття позбавляли Шевченка сну і душевної рівноваги.

Бутаков і всі інші помічали, що з Кобзарем не все гаразд: чи то тужить він за батьківщиною, чи то захворів.

А Шевченко ходив мовчазний, насупивши свої кошлаті брови, або тікав у кубрик, до матросів. З ними він оживав, жартував, співав, слухав їх розповіді про далекі моря і країни і неохоче повертався до кают-компанії, коли надходив час обідати або спати.

Тільки з Томасом Вернером він почував себе вільніше, мабуть, тому, що і той був засланцем і рядовим лінійного батальйону, а може, ще й тому, що познайомилися вони у Герна.

Якось стояв «Константин» на якорі біля невеличкого острова. Бутаков з Макшеєвим та Акишевим поїхали на берег для зйомки, а штурман Поспєлов з Істоміним взяли рушниці і пішли полювати, щоб внести приємний додаток до корабельної їжі, і Вернер з Шевченком лишилися віч-на-віч. Вернер розкладав і сортував на столі зразки гірських порід і скам’янілості, зібрані на Кугаралі та інших островах для геологічної колекції, а Шевченко гриз олівець, замислившись над якимсь віршем. Раптом він перекреслив написане, подер папірець на дрібні клаптики і кинув їх у море крізь відчинений ілюмінатор.

– Не витанцьовується? – співчутливо спитав Вернер, підводячи очі від скам’янілої мушлі третинного періоду.

– Хай йому чорт! – вилаявся Шевченко.

– От і я ніяк не можу визначити цю кляту черепашку, – зітхнув Вернер з досадою і, озирнувшись на двері, додав: – Я так запрацювався, що треба неодмінно якось освіжитися, провітритися. Давно вже хотів я тебе попросити, Тарасе, розкажи мені хоч трохи про живопис. Живу вже тридцятий рік і нічого в ньому не тямлю, просто соромно признатися. Іноді почнете ви з Макшеевим таку розмову, називаєте різних митців, а я сиджу та тільки кліпаю очима, як справжній дикун.

– Як же ти можеш нічого не тямити в мистецтві, коли ти вчився в гімназії?! Адже ж ти шляхтич?

– Знав би ти, як я ріс та вчився! – Вернера аж пересмикнуло. – Звичайно, нашим польським засланцям я цього не розповідаю: вони хоч і вважають себе революціонерами, але більшість з них насправді… Ну, та чорт із ними! Батько мій був такий бідний, що служив у князя Гедройца машталіром і ледве вмів підписати своє ім’я. З дітей я був найстарший, а за мною ще семеро. Коли вийшло мені десять років, взяли мене до роботи у панській стайні. Батько мріяв вивести мене в люди, та не було за що… Але несподівано мені поталанило. Наказали якось батькові копати в парку ями для стовпів: будували там нову альтанку. Копав батько, копав і раптом лопата натрапила на щось тверде. Копнув він ще раз і викинув з ями якийсь казанок. У ньому були гроші: мідні, срібні та трохи золотих. Довго думав батько: віддати князеві гроші чи залишити собі. Мати почала плакати: «Це пан біг, – каже, – послав, щоб вивести Томаса в люди. Не віддавай!» Подумав батько, помолився і залишив гроші собі. Справили мені чобітки – перші чоботи в моєму житті, справили одіж, придбали книжки і віддали в школу. Та не так воно все сталося, як гадалося. Тільки на два роки вистачило грошей, і довелося мені знов піти до стайні, тільки не кинув і науки. Встанеш удосвіта, треба гній прибрати від двадцяти коней, вивезти його, нової соломи підстелити, коней почистити, гриви та хвости позаплітати, вівса їм кинути, сіна, понапувати… Поспішаєш, щоб не спізнитися в школу. Та й після школи не знаєш за що братися: бігти до стайні чи за книжки сісти. Спочатку склав я іспити за три класи, потім за п’ять… Насилу закінчив реальне училище і потрапив до технологічного інституту. І знову лихо: треба самому вчитися і молодшим допомагати. Батько тоді вже помер…

Товариші навчили мене любити свою батьківщину. Мало зробив я для неї – майже нічого, але й цього було досить, щоб кинути мене за грати… Одного боюся: не бути мені вже ніколи інженером-технологом, – скрипнув Вернер зубами і відвернувся, щоб сховати сльози розпачу на очах. Я й читав дуже мало, і в театрі був лише один-єдиний раз там, у Варшаві, – додав він і почав нервово пересувати розкладені на столі камінці, не помічаючи, що знов перемішує вже посортоване.

Шевченко мовчки підійшов і обняв його.

– Прости, братику, за дурне слово. Звичайно, розповім я тобі про живопис і про все. Ой як я тебе розумію! От сидите ви всі за столом, розмовляєте. Про магнітне схилення, девіацію, яку-небудь там мезозойську еру, ізобари. Слухаю, дурень дурнем. Навчи мене хоч своєї геології. Може, хоч в чомусь тобі допоможу, не почуватиму тут себе стороннім.

– Та звичайно ж навчу! – кинувся Вернер до Шевченка. – Хоч одразу почнемо! Добре?

Після бесіди з Вернером Шевченко повеселішав. Томас дав йому прочитати свою геологію, і Тарас Григорович мало не вивчив її напам’ять. Мозок його так зголоднів в Орську без розумової поживи, що жадібно всмоктував кожну краплину знання, як пересохла земля – несподіваний дощ. Якось, роздумуючи про подоланий шлях, Шевченко сказав Вернеру:

– Якщо золото завжди супроводить кварц, чом би не пошукати його на підступах до Каракумів? А що, коли там виявиться друге Ельдорадо?

Вернер замислився.

– А ти маєш рацію, – не одразу відповів він, – з тебе вийшов би хороший геолог.

Та все ж як не вчитувався Тарас Григорович в підручник геології, деякі питання лишалися для нього неясними і він часто засипав Вернера запитаннями, на які той не завжди міг відповісти.

Якось, розглядаючи грудку крейди, він задумливо сказав:

– Ну добре. Зрозуміло, що це відкладення дрібних черепашок на морському дні. Але ж звідки могла б узятися крейда за кількасот верст од морського берега?

– Не забувай, Тарасе, що поверхня землі перебуває в постійному, але надзвичайно повільному русі: одні місцевості піднімаються, а інші, навпаки, опускаються і згодом стають дном морським. Колись Ла-Маншу не було, Британські острови були частиною європейського континенту і Темза впадала в Сену, а твій рідний український степ був дном моря.

– Отже, наша планета наче жива, ніби дихає? – посміхнувся Шевченко. – А де ж тоді протікав Дніпро?

– Дніпра тоді не існувало. Це було до народження Дніпра. До народження Дніпра…

Ці спокійно-жартівливі слова, наче обпекли поета. Не міг він одразу собі уявити і схопити неосяжний зміст цих трьох слів…

І раптом його творча уява художника розкрила перед ним повну величі дивовижну картину;

Неосяжне море… Уява примушувала час проноситися в такому темпі, щоб можна було побачити, як наче перші таловини напровесні з’являються на поверхні моря темні плями землі. Вони ширшають, наче ростуть з води, зливаються одна з одною, і ось вже розкинулася перед очима чорно-сіра рівнина, густо всипана сірими черепашками. Це новонароджений суходіл. Де-не-де з’являється на ньому перша рослинність – невідомі вічнозелені кущі, розкішні квіти… Тисячоріччя мигтять перед очима сторінками одвічного літопису Землі… В низовинах ще стоять сині озера солоної води. Одні з них повільно пересихають, і яскраво блищать солоною памороззю їх сніжно-білі спорожнілі чаші, як та рівнина в Каракумах.:. До інших поспішають з веселим дзюрчанням перші струмочки свіжої джерельної води… Вони уперто прокладають собі шлях крізь ліси й луки, зливаються один з одним – і світлими, і тихими річками звиваються серед зеленого степу, вливаються в зустрічне озеро, щоб відпочити після свого примхливого бігу. Всіх їх вбирає озеро в своє темне лоно, і скоро вже тісно стане йому в крутих берегах, і напирає воно на свої береги, прориває їх, і вже рікою мчить ген-ген далеко на південь свою жовтувату воду, вбираючи в себе всі зустрічні річки та струмочки, що по-дитячому дзвінко балакають і граються з сонцем в маленьких балочках та в дрібних камінцях.

Аж ось гранітний кряж заступає дорогу ріці. Вона зупиняється, нарощує сили для нового ривка: адже ж вона мусить подолати ці скелі. Набрякають її темні води, риють землю, шукають тріщин і розколин у скелях… А з півночі та з боків все набігають річки й струмочки, поспішають на допомогу блакитному велетню і, як відсталі в поході солдати, одразу стають у стрій. Вище й ширше здіймаються води. Гривасті піняві хвилі гнівно б’ються об скелі, підривають їх зісподу, натискають на них могутніми грудьми – і з оглушливим ревом та гуркотом обвалюється кам’яна перешкода. Клекоче пінявий потік, мчить із собою уламки скель, столітні дуби, видерті з корінням, і величезні брили землі… На багато верст чути грізний гуркіт порогів, а вода мчить по прискалках положистого кряжа, вирує й клекоче, клубочиться сивою піною… Ось вони, новонароджені пороги: Кодак… Сурський… Лоханський… Ось він, сивий велетень Ненаситець!

Шевченко підводиться і простягає руку вперед.

– Так народився Дніпро: поламав геть усі перешкоди, видерся крізь скелі на волю і пішов степом до Чорного моря!.. Так і я мушу все подолати, мушу ввібрати в себе всі сльози народні, весь гнів поневолених і скривджених, всю ненависть народну до гнобителів і боротися за народ, за волю.

– Щасти тобі доля, – сказав Вернер проникливо й урочисто, – бо ж тоді б і наша страдниця – Польща – стала вільною і єдиною.

Тепер, коли Вернер з’їжджав на берег, Шевченко завжди супроводжував його і, якщо там не траплялося цікавих краєвидів для малювання, брав найжвавішу участь у збиранні зразків різних порід для мінералогічної колекції. Бадьорий і веселий повертався він на шхуну і ввечері довго розглядав разом з Вернером свої знахідки.

– У нас на борту є три ящики книжок, – сказав поетові якось Бутаков. – Віршів там небагато: крім Лєрмонтова та Пушкіна, нічого нема, але, коли вас цікавлять, наприклад, мандрівки по морях земної кулі або ботаніка чи географія, – корабельна бібліотека до ваших послуг.

І Шевченко, звичайно, жадібно накинувся на книжки. Там були твори Гумбольдта та славетних французьких мандрівників Араго й Дюмон-Дюрвіля, спогади Крузенштерна та інших. У них цікаво розповідалося про природу далеких суходолів та островів, про життя їх народів, звичаї та культуру. Чи скинули вже там люди свої кайдани, чи ще поділяють гірку долю російських, українських та польських селян? – питав себе кожного разу, розкриваючи нову книгу, Шевченко. Жахлива доля африканських негрів, що їх продають у рабство в Сполучені Штати Америки, найбільше вразила його. Ніяк не міг тільки простити географу і мандрівнику Гумбольдту, який так палко співчував неграм та іншим заокеанським рабам, що він так нерішуче і мляво висловлюється проти кріпацтва в своїй Німеччині, в Австрії та Російській імперії, яку він мав можливість добре вивчити під час своїх мандрівок по Уралу, Алтаю, каспійському узбережжю та по інших кутках Росії.

Під впливом творів Гумбольдта Тарас Григорович зацікавився ботанікою, і тепер разом з Вернером збирав рослини для гербарію експедиції. Він старанно викопував їх, пересаджував у горщики і доглядав на борту «Константина».

Проте хоч якими цікавими речами він зараз займався, а з пам’яті не зникала жахлива казарма, де зазнають мук стільки людей. Надто скоро за кількома бешкетниками й невиправними злочинцями, справжніми покидьками суспільства, розглядів він там десятки непокірних кріпацьких душ, які не втратили почуття людської гідності. За нескоримість страждали ці люди. Не один раз згадував їх Шевченко. І в такі хвилини проминав і цікаву рослину, і уламок незнайомої породи…

Іноді слова гарячої молитви за тих людей ладні були вирватися з серця. Але гіркий сміх зневіри одразу ж і кривив йому губи. Геологія, з якою він познайомився в експедиції, мов ядуча кислота, роз’їдала наївні твердження біблійних міфів.

Іноді Шевченкові здавалося, що, познайомившись з геологією чи історичною географією, він ніби зійшов на високу гору, з якої побачив неосяжну далечінь.

Якось вони разом з фельдшером Істоміним попросили Бутакова прочитати їм лекцію з астрономії.

Лекція відбулася в перший штильовий вечір. Спочатку Бутаков докладно розповів їм про сонячну систему. Як зачарований, слухав Кобзар Бутакова. Вперше зазирнув він у космос, а коли захриплий від двогодинної лекції Бутаков замовк, пригнічений вийшов Тарас Григорович на палубу, довго мовчки курив, дивився на зорі і раптом зареготав:

– А в біблії пишеться, що «сотворіння світу» було шість тисяч років тому й тривало шість днів.

Довго сидів він так на самоті, дивився на зоряне небо, на море, вкрите імлою. Довго курив, кидав за борт недокурки і повернувся в каюту, коли всі давно спали, так і не додумавши до кінця сотні складних питань, що виникали в його голові під впливом нових знань.