9. Великий той

Зинаїда Тулуб

Народження сина було для Джантемира великою радістю. Як старе, напівзасохле дерево, знов вкрите молодим зеленим листям, він раптом відчув себе помолоділим. Давно забута радість батьківства запалила в його нерухливому обличчі світло вже було згаслого людського почуття. Кілька разів на день приходив він до Шаукен, важкий і незграбний, у негнучкому теплому халаті з яскравого малинового шовку з смарагдово-зеленими смугами, і з ведмежою вайлуватістю брав на руки крихітну червону істоту, яка враз заходилася оглушливим плачем. Посміхаючись, дивився він на дитину, і його маленькі, заплилі жиром очиці яскраво поблискували в глибоких зморшках щік, потім віддавав дитину няньці й витягав з кишені жменю ізюму або урюку, а то й льодяників і клав їх на ковдру біля Шаукен.

– Ой спасибі тобі, жінко, за сина! Батир буде! Ага-султаном його оберуть!

І все думав, яке ім’я дати синові, щоб звучали в ньому і велич роду, і майбутні подвиги, і мудрість, і ще щось, чого не міг він висловити словами.

Шаукен гордовито посміхалася. Тепер вже вона нацарюється! Зейнеб уже старенька, байбіше, як звуть її діти. Нурипа народила тільки двох дівчат, а про померлу Джевгер, матір Кульжан та Рахіма, можна й не згадувати.

Дитині йшов третій тиждень. А Шаукен усе ще не підводилася з ліжка, все залишалася в своїй кімнаті на цілій кучугурі пухових подушок, і з ранку до ночі владно й голосно віддавала накази служницям і родичкам, починаючи з дочок Нурипи, дружин Ундасина й Байсали й кінчаючи старшими дружинами Джантемир-бая – Зейнеб та Нурипою, або приймала поздоровлення та подарунки від аульних жінок.

Жінки приносили, хто що міг: жменю козячого пуху на чепчик немовляті, шкурку каракуля, срібний полтиник з дірочкою – прикрасу йому на шапочку, аршин дешевого атласу, пелюшку, торбинку з фунтом рафінаду, глечик верблюжого молока або прядива з вовни тонкорунних овець.

Усе це Шаукен приймала як належне: гроші наказувала сховати в скриню, пух та прядиво віддавала Зейнеб та Нурипі, щоб сплели дитині чепчика чи панчішки, верблюже молоко пила сама, а рештки віддавала мамці, а все інше наказувала розкладати на полицях або розвішувати навколо себе і довго дивилася на ці бідні подарунки, міркуючи, де краще використати той чи інший з них.

Коли дитині вийшло три тижні, Джаитемир послав жигітів сповістити всі ближні і дальні аули про народження сина й запросити людей на «великий той», а жінкам, родичам і челяді наказав готуватися до урочистого прийому гостей.

Його просторий, шестикімнатний будинок не міг вмістити й чверті запрошених. Був початок березня. Морози зменшилися. Вдень на сонці тануло, тому для гостей вирішили встановити всі білі юрти, що були складені на зиму під повіткою. Чоловіки з зусиллям витягали їх звідти, а Зейнеб та Нурипа з Кульжан перевіряли кожну повсть і, коли знаходили плями або дірки, – одразу кликали служниць, і вони мили або лагодили їх, поки інші служниці згрібали сніг, готували під юрти чисте місце й поквапливо встановлювали на ньому кереге. Найміцніші чоловіки натягали на готовий каркас ці багатопудові візерунчасті повсті з кольоровим орнаментом на сніжно-білому тлі, а землю всередині вкривали спочатку товстою темною повстю, а поверх неї стелили барвисті й теплі килими.

Щоб кіптявою не псувати чепурних білих юрт, Шаукен надіслала в Каракуми людей по каміння і наказала в юртах скласти цегляні вогнища.

Привезене каміння розжарювали до червоного у багатті і потім пересипали в готові вогнища. При спущених дверних запонах і при закритих тундуках юрти швидко нагрівалися без чаду і кіптяви, а служниці заносили в них цілі оберемки подушок та ватяних ковдр, і Кульжан з дружинами Байсали та Ундасина, Нурбібою та Зарузою, якнайкраще оздоблювали їх, намагаючись зробити їх затишними й гарними, бо той триватиме три, а може, й чотири дні, і гості муситимуть у них жити увесь цей час.

Поки жінки з жигітами готували для запрошених житло, Байсали з літніми чоловіками різав та білував худобу для частування гостей, спритно розрубував туші та заморожував їх просто неба й складав у великому саманному склепі, де м’ясо могло зберігатися до тепла. В кухонній юрті почалася гарячкова робота: місили тісто, Кумиш і ще три баби ліпили з нього манти, потім заморожували їх і, наче камінці, зсипали в великі торби й ховали в тому ж склепі, де зберігали баранину й лошатину.

У Джантемира був великий тривідерний самовар, але для такої сили гостей його б ніколи не вистачило, тому купили в Корсакова кілька великих казанів і повісили їх на ланцюгах над вогнищами. Корсаков задоволено потирав руки, бо Трохимич купив їх у Ірбіті по три-чотири карбованці, а взяв за них по чорно-бурій лисиці або по дві вовчі шкури. Джантемир розумів, що це страшенно дорого, але на цей раз вирішив вразити гостей розкішним прийомом і пишним частуванням, а казанів не було де купити.

Довго вагався Джантемир, кого надіслати в Раїм і Косарал із запрошенням до російських начальників. З пошани до них треба було надіслати аксакалів і якогось із його синів, але Ісхак поїхав на похорон Ібрая, а Байсали та Ундасин, як і аксакали, не знали російської мови. Надіслати Рахіма він не наважувався: «майири» могли образитися, побачивши такого молодого посланця.

– Пошли мене, ата! – не відставав настирливий Рахім. – Вони запрошували мене приїжджати. Вони зовсім не пихливі, як наші баї. Візьму тільки з собою Жайсака, якого так любить Тарас-ага.

Не придумавши нічого кращого, Джантемир нарешті дав згоду.

В Косаралі перш за все пішли вони до Бутакова як до голови експедиції і застали в його землянці всіх колишніх мешканців кают-компанії. Рахім, як справжній посол, скинув малахай і церемонно вклонився.

– Славетні й високошановні начальники й майири, – урочисто почав він, але одразу ж і збився з тону і заговорив, плутаючи російські й казахські слова: – Гайда, майири, до нас в аул на великий той! Великий буде айт! Багатий! Акини будуть! Байга буде! Мій ата Джантемир усіх вас запрошує! Дуже прошу – гайда! Ата наказав мені низько кланятися, дуже просити! Гайда в аул!

Бутаков мимоволі посміхнувся, але щоб не образити хлопчика, зігнав з обличчя посмішку, загасив вогники сміху в своїх веселих чорних очах і серйозно відповів:

– Передай батькові, Джантемир-баю, що всі ми дуже вдячні йому за запрошення і сподіваємось конче бути у вас в аулі, тим більше, що Олексій Іванович, – зробив він рукою жест у бік Макшеєва, – кохається на добрих конях і добре розуміється на конярстві. Байга для нього – найкраща розвага. Дякую тобі й твоєму батькові від нас усіх за запрошення і по-вашому кажу рахмет! А тепер сідай з нами пити чай і розкажи нам, де буде байга і як вона за вашим звичаєм відбувається.

Скінчивши з офіціальною частиною доручення, Рахім полегшено зітхнув і почав захоплено розповідати:

– Наш табун пасеться біля маленької річки, яка впадає в Сирдар’ю. Там теж поставили юрти для гостей, тому що байга, мабуть, триватиме більше як один день. Від табуна скакатимуть в аул, а потім коні підуть пастися… Їх будуть пасти й стерегти від вовків. Під весну вовки дуже голодні, нахабні і люті. Їх і тут стріляти треба, як торік в Жаман-Кала.

– А хто скакатиме на конях: хазяїн кожного чи є спеціальні люди? – зацікавився Макшеєв.

– Кожен кінь добре знає голос хазяїна: хазяїн скаче – кінь слухає. Він буде скакати.

Макшеєв похитав головою:

– А коли хазяїн важкий, ну… хоча б як наш Тарас Григорович? Під таким вершником найкращий скакун засапається. Це ж не жарт: двадцять верст! У нас в Петербурзі скачуть тільки худорляві легкі люди. От, наприклад, як ти і як ті хлоп’ята, що ходять до нас на кухню обідати. Перед перегонами вони навіть не снідають, щоб не стати важчими. Та й коня не можна перед змаганням дуже годувати.

– Ой бой! Що ти кажеш! – засперечався Рахім. – У нас теж скачуть легкі, але коня треба добре попасти.

– Боронь боже! – засміявся Макшеєв. – У нас навіть трапився такий випадок: дали кожному коневі зранку по десять фунтів вівса – і жодний з найславетніших скакунів не прийшов першим. Обскакав їх нікому не відомий коник, на якого ніхто й дивитися не хотів. Так прислужився їм дурень конюх.

Рахім слухав Макшеєва з напруженою увагою. На мить очі його спалахнули, але він одразу ж і похнюпився і нерішуче спитав:

– А я чув, що від вівса коні міцнішають. Отже, це неправда?

– Ні, коні дійсно міцнішають. Овес багато поживніший від сіна й трави, але треба годувати коні вівсом щодня, а напередодні змагань добре нагодувати їх ввечері, а вранці дати тільки дві-три жмені – не більше.

Рахім мовчав і навіть ніби пропустив повз вуха останні слова Макшеєва, але, коли вони з Жайсаком від’їхали од Косаралу, він раптом притримав коня й обернувся до Жайсака:

– Ти зрозумів, що треба зробити?

– Ні! А що?

– Треба вранці перед байгою нагодувати всіх скакунів донесхочу, крім Акбозада, Карайгира й Каркерата.

– Але ж це нечесно!

Рахім скрипнув зубами.

– Щоб через таку дурницю загинула Кульжан? Посоромся, Жайсак! Я гадав, що ти дійсно її кохаєш.

Жайсак спалахнув.

– Не смій казати так, Рахім!

Замість відповіді, хлопчик шалено вдарив камчею коня і помчав наперед, не слухаючи виправдувань молодого табунника. Другого ранку він витяг з батькової кишені срібний карбованець, а з скрині пляшку горілки, узяв два порожні лантухи, осідлав коня, взяв другого за повід і помчав у Косарал.

Ні до Бутакова, ні до Тарас-аги він не зайшов, а попрямував до конюха і попросив його продати два лантухи вівса. Козак зам’явся. Тоді Рахім мовчки показав йому карбованця й пляшку горілки – і козак одразу насипав йому повні лантухи, сам зашив їх і більший навантажив на другого коня, а менший прив’язав позад сідла Рахімового коня.

В аулі Рахім заховав лантухи в свого вірного друга Ісмагула, наказав йому мовчати, потім пішов до Кульжан, яка вибивалася з сил, готуючи юрти до тоя.

– Кинь роботу, – суворо наказав він сестрі. – Згадай краще батькове весілля з кши-апа. Ти й тоді змучилася вкрай, а як вони тобі віддячили? Краще готуй собі святкове вбрання та відпочинь перед тоєм. Піди в юрту бабусі Кумиш. Поспи в неї хоч трошки.

Кульжан здивовано глянула на брата. Він, молодший братко, заговорив з нею як дорослий, старший. І стало їй солодко, що в неї з’явився в рідному домі захисник, який не дасть її скривдити.

– Дійсно, – зітхнула вона. – Болить усе тіло.

І покірливо пішла за братом у Жайсакову юрту, де старенька Кумиш вмить постелила їй постіль. Кульжан лягла і одразу заснула.

Зранку почали з’їжджатися гості. Байсали, Ундасин та Ісхак зустрічали їх у степу, за сто сажнів од першої юрти, і, привітавшись, супроводили до будинку Джантемира. Але, коли гості приїжджали здалека, їх спочатку запрошували до призначеної їм юрти, щоб вони могли відпочити з дороги, і вже згодом йшли вони до Джантемир-бая.

Гомінко й весело стало в аулі. Скрізь палали багаття. На них варили баранину, манти, кип’ятили воду до чаю. Молодь проходжувалася групами, знайомилася з однолітками з інших аулів. Де-не-де вже борюкалися або починалися ігри. Скрізь чути було веселий сміх, жарти і співи, а на широкому майдані навпроти байського будинку земля вже гула від тупотіння коней.

Опівдні приїхали косаральці і майже слідом за ними раїмці. Назустріч «майирам» вийшов сам Джантемир і урочисто повів їх до себе в будинок.

Офіцери та моряки були в парадній формі. Цивільні чиновники в віцмундирах, при орденах. Навіть Вернер був, з дозволу Бутакова, в формі студента Варшавського технологічного інституту, а Тарас Григорович одягнув свій старенький фрак, перелицьований матросом Фуніним, колишнім кравцем.

Гості весело поздоровили Джантемира й Шаукен, яка нарешті виповзла з своєї кімнати з новонародженим на руках. Моряки подарували щасливим батькам гарненьку поліровану колиску роботи корабельного тесляра з величезним тюлевим пологом від комашні.

В дельті Сирдар’ї, в її тихих затоках з безліччю озер навколо, з непрохідними заростями очерету, комарі були справжньою божою карою. Від них найбільше страждали діти. І, розуміючи, який це корисний подарунок, Джантемир палко дякував за нього Бутакову й усім іншим морякам.

Гостей запросили до столу. Частували щедро й смачно. Крім традиційної баранини, подали молочну телятину, дичину й рибу з різними підливами. Потім з’явилися східні ласощі, приготовлені невісткою-узбечкою, а тоді подали горіхи, урюк, ізюм і мигдаль. Для офіцерів та інших росіян було вино, горілка, коньяк і ром. Випивши чарку, Шевченко повеселів. З його уст так і посипались дотепи, приказки. Він тут-таки вигадував пригоди, які нібито траплялися з кимось із присутніх. Ісхак охоче перекладав його жарти казахською мовою. Сміх не затихав. По обіді подали чай, але офіцери після такого багатого частування і не менш багатої випивки пішли до себе в юрту відпочити, а Джантемир нагадав тим, хто залишився, що час подбати про байгу, яка відбудеться наступного дня, і обрати для неї трьох суддів.

Аксакали довго мовчали, присьорбуючи чай, поки бай з роду іргизів не сказав, ставлячи на скатертину спорожнілу піалу:

– На мою думку, Кудайберген краще за всіх знається на конях і буде чесним і безстороннім суддею.

Дійсно, Кудайберген вже не раз бував суддею на байгах. Йому було за вісімдесят. Давно вже передав він справи свого роду старшому синові. Весь степ знав і шанував його. Декому з присутніх, певно, хотілося бачити суддею когось із своїх родичів або друзів, але ні в кого не знайшлося заперечень проти шанованого аксакала. Зворушений такою шаною, він низько вклонився присутнім.

– Чудово! – зауважив Джантемир. – Але нам треба мати не одного суддю, а трьох. Кого ви ще вшануєте довір’ям, аксакали?

Діди почали перешіптуватися. Дехто був не від того, щоб обрати Джантемира, але інші заперечували: раз у байзі беруть участь його коні – не може він бути безстороннім суддею. Називали ще деякі ймення, але проти кожного з них одразу знаходилися заперечення. Нарешті кістлявий дід в жовтогарячому халаті з важкого перського шовку рішуче урвав ці перешіптування і напівголосні суперечки.

– Виберіть Джангірбая та Каскарбая. Люди вони чесні і добре знаються на конях! – вигукнув він рішуче.

В першу мить пропозиція кістлявого аксакала всіх здивувала. Всі звели голови і з хвилину сиділи мовчки, потім раптом засміялися беззубими ротами і закивали головами.

– Вірно! Хороші люди! І як це нам раніше не спало на думку?!

І Каскарбай з Джангірбаєм були одноголосно обрані.

Троє суддів разом підвелися і вийшли в суміжну кімнату для наради. Вони мусили вирішити, як провадити байгу. Адже ж іноді на байзі змагалися не окремі коні, а кожен рід виводив на байгу кращих скакунів свого табуна. Тоді приз присуджували не окремим коням-переможцям, а роду, якому належав табун. Але бували й вільні змагання, коли кожен казах, навіть челядник або тюленгут і напівраб міг поставити свого коня з надією на своє щастя. Впливові баї не полюбляли таких вільних змагань, ревниво оберігаючи славу свого табуна, але сьогодні, проходячи повз довгі конов’язі, судді побачили силу чудових скакунів, які належали невідомо кому, і не допустити їх до змагань не дозволяло їм сумління справжніх любителів і цінителів добрих коней.

Крім того, судді мусили визначити розмір внеску за право взяти участь у байзі, встановити розподіл призів і кількість скакунів, яку мав право виставити на байгу окремий хазяїн. Всі ці питання судді довго обмірковували, намагаючись задовольнити бажання більшості присутніх на тої.

Тим часом під вікнами байського будинку зібралася величезна юрба, схвильовано чекаючи їх постанови. Кожен у думках підраховував, скільки він зможе сплатити за участь у байзі. Кожен з ревнивим почуттям не один раз пройшов уздовж конов’язі і, приховуючи то заздрість, то лють, то гіркий біль, уважно оглядав відібраних для змагань скакунів. В кожному з них бачив він суперника своєму улюбленцеві. І тепер усі стояли під вікнами байського будинку, з тривогою і надією чекаючи на постанову суддів, наче підсудні свого вироку.

Каскарбай був з бідняків. Він уславився по всьому степу від Уралу до Алатау як кращий табунник і їздець Казахстану. Він ніколи не питав, кому належить кінь, що перший перелетів через борозну фінішу, але завжди дивився, чи гарний той кінь і чи зможе він суперничати з кращими з кращих коней Великого степу. І коли Кудайберген з Джангірбаєм запропонували подвоїти звичайний внесок за право участі в байзі, він одразу зупинив їх переконливим словом:

– Байга – суд для коня, а не вершника. Пустіть на байгу більше легконогих коней, а кишені їх хазяїв хай обважніють без нашої допомоги.

Шануючи його досвід, аксакали не сперечалися, й усі троє вийшли на ґанок оголосити своє рішення. Юрба завмерла і одним рухом, як морська хвиля, хитнулася наперед…

Як найстаріший за віком, Кудайберген повинен був говорити першим. Він ступив крок наперед і несподівано дзвінко як для свого віку виголосив:

– Не рід з родом, а кінь з конем змагаються на цій байзі для радості і слави того, хто його виростив, бо ця байга улаштована з приводу радісної події – народження нової людини. Хай же буде життя новонародженого завжди радісним, ситим і веселим, як сьогоднішній той.

Гомін схвалення пройшов по юрбі, і знов вона напружено замовкла, коли Кудайберген відступив назад, а Джангірбай вийшов наперед.

– За кожного коня хазяїн сплачує по чотирнадцять баранів або по дві корови; коли ж корів та баранів у нього нема, то одного верблюда або верблюдицю. А хто худобою платити не хоче, хай віддасть грішми: п’ять карбованців сріблом або сім карбованців асигнаціями.

Доказавши, Джангірбай одразу відступив назад, а Каскарбай гучно підхопив:

– Прийнятих на байгу коней одного віку шикують в одну шеренгу. За знаком розпорядника вони поскачуть в аул одною дорогою, не ухиляючись від неї і не заважаючи один одному. Шлях мусить бути прямий, як натягнена струна, і позначений кілками, без будь-яких перешкод, довжиною в двадцять верст. Дво- і трирічки скачуть разом у першому забігу й у першій половині дня. Чотирирічки й старші коні скачуть по обіді.

Після Каскарбая Кудайберген оголосив останню умову:

– Ніхто не має права виставити на байгу більше як дві пари коней, по парі на кожен забіг.

Юрба невиразно загула чи то схвально, чи то незадоволено. І в цю мить чийсь молодий лункий і стурбований голос спитав:

– А нагороди як розподілятимуть?

Судді піднесли руки, вимагаючи тиші, і Кудайберген оголосив:

– Кінь, що прийшов перший, одержує половину всієї худоби, зібраної за право участі в цьому забігу. Кінь, що прийшов другим, одержує половину худоби, яка залишилася після сплати першому коневі, тобто чверть всієї отари. Третій кінь має половину решти після перших двох, тобто одну восьму частину, а останню восьму частину розподіляють поміж четвертим і п’ятим конем, тільки не рівними частинами, а так, що з кожних трьох баранів четвертий має двох, а п’ятий – останнього третього барана, – доказав Кудайберген, а Джангірбай змахнув рукою і наказав:

– А тепер, жигіти й аксакали, ведіть своїх коней до місця огляду та женіть туди свою худобу за байгу!

Судді спустилися з ґанку і рушили до кошари, побудованої напередодні біля аулу для призової отари.

Тільки зійшли вони з східців, як Джантемир одразу гукнув своїх синів:

– Гей, Байсали! Ундасин! Ведіть Білоногого, двох рудих і гнідого з білою мордою! Женіть баранів. Мерщій!

Потім зупинив Ісхака, що пробігав повз нього:

– Де Рахім? Хай він жене вісім інших разом з кіньми гостей до табунного стану!

Судді стояли біля воріт кошари, коли Байсали з Ундасином підвели коней Джантемир-бая. Кудайберген дивився кожному з них в зуби, визначаючи його вік, потім усі троє уважно перелічили пригнаних баранів і одразу загнали їх у кошару, поки жигіти вели прийнятих коней до конов’язі.

За Байсали та Ундасином потяглися всі інші. Кожен вів одного або двох коней, а коли він виставляв дві пари, то другу пару вів хтось з його родичів чи приятелів, а за ними дріботіли чорні або брудно-сірі вівці в своїх товстих зимових шубах.

Обабіч воріт стояла юрба, голосно висловлюючи свою думку про кожного коня, не забуваючи кинути влучний дотеп і про його хазяїна.

Рахім хвилювався більше за всіх. Не один раз обійшов він усі конов’язі, стурбовано оглядаючи чужих коней, потім прослизнув у білу юрту «майирів» і почав умовляти Шевченка з «майиром Золоті Вусики», як називав він Макшеєва, піти помилуватися кіньми. Все сподівався витягти з них ще якусь корисну пораду або зауваження і до кожного їх слова прислухався, як до могутнього заклинання.

Макшеєв оглядав кожного коня як знавець. Деякі коні захопили його. Повз інших проходив він байдужий. Потім зупинився, запалив цигарку і спитав, пускаючи кільця запашного диму:

– А де ж вони ночуватимуть?

– Їх пастимуть тут, біля очерету, – пояснив Рахім, – а вранці їх поженуть до табунного стану, туди, звідки починається байга і де отой… як ви його називали… старт.

– Як-то?! – здивувався Макшеєв. – Звідси поженуть вранці за двадцять верст, щоб одразу мчати на них назад, в аул, до фінішу?!

– Що таке – фіфіш? – перепитав Рахім.

– Не фіфіш, а фініш, тобто місце, де кінчаються перегони. Адже ж коні вже втомляться, поки доберуться до старту. Хіба не краще пригнати їх туди зараз? За ніч вони б добре відпочили і вранці із свіжими силами почали забіг.

Рахім аж засяяв.

– Ой, спасибі тобі, майир, за таку добру пораду! Зараз зробимо! Я скажу Жайсакові! – вигукнув він, увесь тремтячи від радісного хвилювання.

І наче розтанув в юрбі.

– Ходім на майданчик. Там зараз почнеться козлодрання, – підійшов до Макшеєва Бутаков. – Ви ніколи цього не бачили?

– Ні; А що це таке?

– Національний киргизький спорт чи то спортивна гра. Я теж ніколи не бачив, але мені розповідали про нього в Оренбурзі, – говорив Бутаков, беручи Макшеєва під руку,

І обидва Олексії Івановичі попрямували до будинку Джантемир-бая, де дійсно вже вирувала чимала юрба.

Розштовхуючи своїх і гостей, помчав Рахім до кошари і нарешті побачив Жайсака, але підійти до нього одразу не зміг. Жайсак саме підводив до суддів Акбозада з Карайгиром, а за ним Ісмагул, вірний друг Рахіма, вів Каркерата, і старенька Кумиш гнала половину Шакірової отари.

Жайсак був блідий від хвилювання. Кудайберген глянув на нього розуміючим оком: не раз доводилося йому вже чути, що в особі молодого табунника росте один з найкращих знавців конярства, і співчутливо посміхнувся йому, а Каскарбай ласкаво поплескав Акбозада по холці і сказав:

– Хороший кінь! Видно шляхетну кров, та й хазяїн їздець неабиякий.

В устах Каскарбая це було високе визнання, а Джангір-бай і Кудайберген схвально клацнули язиками і почали рахувати баранів.

– Жайсак! Жайсак! – догнав його Рахім, коли той вже вів своїх огирів до конов’язі. – Слухай, що порадив майир Золоті Вусики: треба сьогодні, зараз, відвести Акбозада, Карайгира та Каркерата до табунного стану, щоб вони там попаслися та добре відпочили за ніч і з свіжими силами вийшли завтра на байгу. Ата посилає мене до табунного стану з нашими кіньми, які не потрапили на байгу. То я разом заберу і твоїх. А тобі ата наказав ставити кілки на біговій дорозі. Кілки вже складено в сани – отам під повіткою.

Жайсак зрозумів. Дійсно, після двадцяти верст переходу і найміцніший кінь втомиться. Біля табунного стану дадуть коням годину-дві відпочити і знов почнуть сідлати. А на байзі коней женуть чвалом: їх не шкодують, шмагають камчею, деруть їм боки підборами та острогами. Правда, він привчив своїх улюбленців до довгого і далекого скакання, але ж клусом, а не учвал. Невідомо, чи витримають таке довге напруження сини легконогої, але не витривалої Карлигач…

На мить знов зринули сумніви: чесно чи не чесно створювати для своїх перевагу? Але ж Кульжан…

А Рахім вимагає, як суворий суддя, дивиться в очі владним і засуджуючим поглядом. Син Джантемира, він відмовляється від перемоги батька задля щастя сестри. А вона? Чи має він право віддати її на загибель, коли її доля в його руках? Та й не тільки її… Хіба в нього самого не розірветься серце в грудях, коли віддадуть її цьому старезному ласолюбному дідові? Вона його кохана, його мрія і щастя!

– А Тарас-ага? Що він сказав? – питає Жайсак, вважаючи Шевченка людиною найвищої справедливості та душевної чистоти.

– Тарас-ага слухав нашу розмову, – не зморгнувши, збрехав Рахім. – Він смикнув Золоті Вусики за лікоть і сказав: «Хай Рахім перекаже Жайсакові, що ані Акбозад, ані Карайгир, ані Каркерат не витримають і загинуть, а з ними загине й Кульжан». Тоді майир надіслав мене до тебе.

– Так, але ж ви з Ісмагулом удвох не впораєтесь, ми поженемо туди всі коні, якими приїхали гості. Я сам поїду разом з вами, а сани з кілками хай запряже Адил і їде слідом за нами. Я почну ставити кілки на світанку від табунного стану.

– Це місце називається старт, – пояснив Рахім. – Золоті Вусики мені все розтлумачив. А кінець байги, тут, біля аулу, називається фіфіш, – поважно додав він, щоб остаточно вразити Жайсака.

Біля будинку Джантемир-бая почалося козлодрання.

Одному з найбільш дужих вершників дали зв’язаного живого козла, з яким мусив він або кілька разів обскакати аул, або домчати до якогось заздалегідь умовленого місця. Давши йому від’їхати на сотню сажнів, за ним помчало кілька вершників, і кожен з них намагався на повному скаку видерти в нього козла. Хапалися не тільки за козла, але й за вершника, за його одяг, плечі, руки, здирали шапку, навіть намагалися здерти його самого з коня… Той, хто нарешті видирав козла, мчав з ним далі, а інші гналися тепер за ним і в свою чергу видирали в нього козла з тим же запалом. Нарешті домчали до умовленого місця. У козла були вивихнуті й поламані задні ноги, перебитий хребет і видерте око. Дістався він тому, хто з ним доскакав до кінцевого місця. Учасники гри миттю зарізали покалічену тварину, зварили і почали ласувати козлятиною.

Бутакову з Макшеєвим ця розвага здалася огидною.

– Дикунство! Варварство! – вигукнув Бутаков. – Підемо краще до дівчат.

І вони почали проштовхуватися на другий край майдану, де лунко співали дудки і величезним джмелем дзижчав великий старовинний кобиз.

Сонце схилилось до заходу, коли Рахім, Жайсак та Ісмагул погнали до табунного стану коней, не прийнятих на байгу, а разом з ними Акбозада, Карайгира та Каркерата, в той час, як восьмеро добре озброєних табунників погнали відібраних до байги коней пастися в очерети.

Поки Жайсак здавав черговим табунникам своїх тимчасових годованців, хлопчики прив’язали біля юрти табунників Жайсакових огирів, і Рахім спитав Ісмагула:

– Де лантухи з вівсом?

– Там, за юртою. Я їх снігом притрусив, щоб їх не помітили. А що?

– Давай нагодуємо Жайсакових коней на ніч вівсом. Золоті Вусики наказав добре нагодувати їх проти ночі, бо від вівса збільшуються сили. Я їх вже кілька днів потай підгодовую, а вранці, коли Жайсак поїде встановлювати кілки, ми дамо їм лише по дві-три жмені, а всім чужим та батьковим насиплемо повні миски.

– Швидше, щоб не помітив Жайсак, – заметушився Ісмагул.

Але Рахім спокійно посміхнувся.

– Не турбуйся! Жайсак уже порозумнішав. Він тепер знає, що гратися долею Кульжан – надто небезпечно.

Але все ж таки Рахім і сам поспішив, насипаючи три миски вівса й підставляючи їх під морди трьом синам славетної красуні Карлигач та Бурана.

Світало по-березневому рано. Підмерзлий за ніч неглибокий сніг тонким склом розсипався під ногою. Степ блищав алмазами в сріблі, коли прокинувся аул Джантемир-бая. Прозора пара здіймалася з відкритих тундуків. Гості й хазяї виходили з юрт, біля яких вже весело палали багаття. Всі привітно віталися із старими друзями та з учорашніми знайомими, жартували, сміялися, поспішали швидше поснідати, весело готуючись дивитися байгу.

В табунному стані всі теж давно була на ногах. Біля юрт, встановлених для відпочинку гостей, кипіли самовари, горіли вогнища. Табунники розжарювали каміння й носили їх в гостеві юрти, щоб зогріти їх після нічного морозу. В казанах варилися манти і довга дунганська локшина. Всі нетерпляче позирали в бік аулу, звідки мусили примчати одібрані для байги скакуни, їх їздці, хазяї і просто цікаві.

Як син Джантемира Рахім керував підготовкою до прийому гостей. Тримався він гідно й серйозно, як дорослий, але тривога весь час гризла його. Чи пощастить виконати без перешкод його задум? І чим закінчиться байга?

Жайсак давно поїхав встановлювати кілки на біговій дорозі. Коли майже все було вже готово, Рахім, Ісмагул та його брат Ізгути зібралися подалі від зайвих ушей і стали радитися, де і як нагодувати огирів, щоб ніхто не здогадався про їх витівку.

– Тільки не тут, не біля юрт, – палко повторював Ісмагул.

– Нумо, відтягнемо лантухи у балку, до водопою, – підхопив Ізгути.

– Там теж побачать. Краще в степу, на пасовищі, – засперечався Ісмагул.

– Теж вигадав! – презирливо протягнув Рахім. – Спробуй їх там впіймати! В степу коні одразу розходяться в різні боки. На голос хазяїна вони підуть, а від нас поскачуть так, що і з собаками не відшукаєш. Залишимо двох-трьох табунників частувати гостей, а ми зо всіма іншими покриємо коней попонами і почнемо виводжувати. Адже ж вони примчать з аулу спітнілі. Відберемо з них призначених на перший забіг, зведемо їх у балку до річечки ніби напувати і нагодуємо донесхочу вівсом. Кожному дамо повну миску.

– Але ж побачать, здогадаються, – вжахнувся Ісмагул,

– Нічого не здогадаються; коли б ми годували тільки чужих, – подумали б, що ми хитруємо, а ми ж і наших коней годуватимемо – всіх разом. Де ти бачив, що хтось сам собі шкодив? Всі знають, що я син Джантемира. Ми тільки «забудемо» нагодувати Акбозада, Карайгира та Каркерата.

Хлопчики перезирнулися. Мабуть, таки Рахім має рацію.

– Але де ж ти візьмеш стільки мисок? – спитав Ізгути, вражений одчайдушністю Рахіма.

– П’ятнадцять великих заховано разом з чувалами та три малих в юрті.

– Ну що ж, пішли! Треба перенести овес і миски до водопою, – заквапився Ісмагул.

І всі троє побігли до юрт.

Ледве встигли вони відтягти в балку обидва лантухи, як на обрії з’явилися перші вершники. Хто учвал, а хто клусом поспішали жигіти з кіньми до табунного стану. На багатьох конях скакали підлітки. Не розуміючи, що не можна втомлювати коней перед таким важким змаганням, вони весело репетирували байгу і намагалися перегнати один одного. Тільки поодинокі розсудливі їздці навмисно відставали і добралися до табунного стану останніми.

Рахім чемно і навіть трохи церемонно приймав гостей. Людям літнім і поважним він шанобливо тримав стремено, супроводив їх до юрти і сам підіймав перед ними запону. В юртах було тепло й затишно. Світили підвішені до шангарака каганці, кипіли самовари, стояли миски з гарячими мантами і баурсаками, бишбармак, сушений сир, айран і бринза, катик і масло, а м’які постелі вабили годину-дві відпочити після двадцятиверстового пробігу.

Упевнившись, що гостям усе подано, Рахім залишив юрти і наказав табунникам відокремити дво- і трирічок для першого забігу. Без Акбозада і Каркерата їх було сімнадцять. Повільно виводжували їх після пробігу, вкривши теплими повстяними попонами. Коли коні прохололи, Рахім наказав вести їх до водопою і там кожному з них насипав велику миску вівса.

– Навіщо ти їх годуєш? – здивувалися табунники. – Що це?

– Овес. Росіяни завжди годують коні вівсом. Він ситіший за сіно. Від нього коні міцнішають, – відповів Рахім.

– Годувати своїх – це зрозуміло, але нащо ти годуєш чужих?

Рахім на мить затнувся, удаючи, що застібає на коневі попону, і раптом випалив:

– Вони – гості. А гостей треба сито годувати. Ось ми й частуємо їх разом із своїми, щоб ніхто не насмілився сказати, що мій ата – скупердяй.

Табунник посміхнувся. Всім була відома скнарість Джантемира.

– Хлопчикові соромно за батька, – сказав він товаришам. – Ось він і намагається врятувати честь свого роду.

Дев’ятнадцять скакунів вишикували в одну шеренгу, як на кавалерійському параді, але коні стоять неспокійно. Не до кінця приборкані степовики, вони ледве звикли до вузди й до сідла, а стояти в одному строю з чужими кіньми вони не можуть: усе намагаються або вкусити, або хвицнути сусіда. В сідлах здебільшого підлітки. Вони насилу стримують їх. Тільки Жайсакові коні – сніжно-білий тонконогий Акбозад і молодший брат його Каркерат, весь чорний, наче вирізьблений з чорного мармуру, стоять тихо. Вони звикли один до одного, і часто стояли в степу, поклавши голову один на одного, та й сусідній їм красунь Білоногий, кінь Джантемир-бая, теж свій, добре знайомий. Він не чіпає Жайсакових улюбленців і тільки роздратовано мотає головою, коли другий його сусіда, чужий рудий огир, раз у раз його штовхає або намагається хвицнути.

Хоча б швидше сигнал!

Праворуч і ліворуч – купки глядачів. Усі вони на своїх конях, які через примху долі не потрапили на байгу. Але більшість гостей уже помчала вперед і зникла за обрієм. Нема їм чого робити біля старту. Значно цікавіше зупинитися далеко в степу біля бігової дороги і пропустити повз себе шалену лавину байги, в якій вже позначаються можливі переможці. З суддів тут один лише Каскарбай. Він теж на коні, а Джангірбай та Кудайберген чекають в аулі переможців. Рахім не відводить очей від Каскарбая. Ось він підносить пістолет. Уривчасто пролунав постріл – і шеренга коней одразу ринула вперед, тільки один кінь став цапки і затанцював на задніх ногах, намагаючись скинути вершника, але їздець не розгубився, сильно ляснув його камчею, і він, ніби одірвавшись від землі, величезним стрибком рвонувся за всіма і помчав разом з ними.

Рівна лінія одразу поламалася. Коні спочатку летіли одною купою, наче метеорний потік, потроху витягуючись у довгасту смугу, наче комета, з якої швидко вирвався наперед Акбозад, чийсь сріблясто-сірий кінь в яблуках, Білоногий і двоє рудих ішимбаевського роду.

Рахім скакав на Акбозаді.

Швидше! Швидше! В його перемозі – щастя Кульжан, її доля. Він не хоче розлучатися з улюбленою сестрою, віддати її огидному дідові в Семиріччя. Попереду Рудий та Білоногий. На Білоногому один з молодих табунників, чудовий їздець. Ні, це неможливо! Треба їх обігнати – і Акбозад, що досі ніколи не знав камчі, здригається під її пекучим ударом. Могутнім кидком вкривається Акбозад наперед. Треба було поговорити з цим молодим табунником, ублагати його задля щастя Жайсака й Кульжан… Адже ж усі табунники люблять Жайсака, як старшого брата. Знов виникає поруч коняча морда. Це Рудий. А де ж Каркерат з Ісмагулом? І знов Білоногий. Вони скачуть поруч, стремено в стремено. Потім Рудий трохи відстає. Рахім жестом благає молодого табунника, не підганяти Білоногого. Який жах: він нічого не зрозумів. Він подумав, що Рахім заохочує скакати швидше. Звичайно, уявив собі, що Рахім бажає перемоги батьковим коням!

– Не жени! Відстань! – кричить йому Рахім, захлинаючись з люті.

Де там! Білоногий знов висувається наперед. Акбозад мало не торкається носом його розвіяного хвоста. Та як він сміє!.. Заступив Акбозаду дорогу.

Слава аллахові! Акбозад знов попереду. Люто вишкіривши зуби, Рахім насварився на молодого табунника, наказує йому стримати коня. Той від здивування на мить притримує Білоногого.

Високий кам’яний надгробок невідомого батира – отже, половина путі – пролітає повз Рахіма. Обабіч дороги – вершники. Це болільники, друзі й родичі. Ось ще якийсь чорний кінь вирвався наперед з маси скакунів і почав доганяти передових.

– Гайда! Гайда! – несамовито репетують болільники і шмагають камчами своїх коней, щоб не відстати від байги.

Каскарбай скаче збоку і пильно стежить, щоб ніхто з сторонніх не заскочив на широку бігову дорогу, а з-за обрію виникають вершники з аулу. Вони зустрічають байгу.

Але де ж Ісмагул з Каркератом? А, ось і він! Ісмагул починає потроху доганяти Рахіма. Добре! Хай не один, то другий переможе! Рахім вже чує, як лунко кевкає Каркератова селезінка, чує голос Ісмагула:

– Жени, Рахім! Ми їх переможемо!

Раптом Акбозад послизнувся на купі підталої глини, але не впав, а на мить осів, як собака, на задні ноги. Рахім перелетів йому через голову й гепнув у сніг, вкритий лише колючою плівкою насту. Руки й обличчя його були подряпані. Трохи оглушений, він, проте, нелюдським напруженням волі примусив себе скочити на ноги. Він біжить за Акбозадом, який зупинився в кількох кулашах від нього.

Кінець!..

Повз нього промчав Білоногий, Ісмагул на Каркераті, сірий в яблуках. Ісмагул щось вигукнув, махнув рукою. Байдуже!.. Рахім знов у сідлі. І знов повітря вихором свистить у вухах. Знов Акбозад, ніби відірвавшись од землі, летить уперед. Ось Рудий промайнув ліворуч і зник десь позаду. Ось сірий в яблуках скаче поруч і починає повільно відставати. Рахім не щадить свого сніжно-білого красеня. Він шмагає його, а голос, зривчастий, повний розпачу, благає коня:

– Любий! Рідний! Швидше! Швидше! Врятуй мою сестру! Врятуй!

Кінь не розуміє слів, але цей голос, благальний і вимогливий, зривчастий хлоп’ячий голос… Він відчуває в ньому муку і розпач – і ще дужче свистить вітер у вухах…

Назустріч мчать вершники. Це вже з аулу. Позаду лунає крик, лайка, ляскання камчі. Байдуже! Вперед! Вперед! За будь-яку ціну, вперед!

Рудий тільки що був спереду. Тепер вони скачуть поруч. Ось він почав відставати. Ось залишився позаду. А попереду лише Білоногий та Ісмагул на Каркераті. Раптом Ісмагул обернувся і хльоснув Білоногого впоперек морди. Від несподіванки Білоногий плигнув убік, дорога тепер вільна… Попереду один Ісмагул, але ж Каркерат теж Жайсаків. А позаду крики, лайка. Ляскає чиясь камча.

Вже біліють юрти аулу. Акбозад захлинається, але не втрачає швидкості. Білоногий знов виникає праворуч, ледь-ледь позаду. У нього око в крові. Він мотає головою від болю, але не в силі перегнати Акбозада. Поперед усіх Каркерат.

В останню мить Білоногий усе ж вирвався наперед. Ось вже й чорна смужка, зроблена вчора лопатою.

«Фініш», – майнуло в голові.

Каркерат перший перелітає її, за ним Білоногий, за Білоногим – Акбозад.

Оглушливі крики вітають переможців. За ними скачуть всі інші, але на тих уже ніхто не звертає уваги.

Подряпаний, скривавлений, без шапки зіскакує на землю Рахім.

Третій. Але ж Каркерат – перший, отже, все ж таки перемога. Жайсак кидається до нього і до Ісмагула. Він блідий як мрець, але щаслива посмішка торкає кутики його блідих вуст, коли судді після хвилинної наради піднялися на ґанок байського дому і оголосили імена коней-переможців і їх хазяїв.

– Чудово, – швидко підраховує Макшеєв. – Жайсак заробив приблизно сто п’ятдесят баранів. Це вже пів-калиму.

Тільки в аулі Рахім відчув, як сильно вдарився він боком і як болить у нього нога. Насилу дошкутильгав він до будинку і впав на якісь ковдри в кімнаті Кульжан.

Вона з розпачем кинулася шукати Істоміна, якого в аулі прозвали «майирським лікарем». Кульжан не знала російської мови і тільки злякано повторювала, схопивши його за рукав, єдине знайоме слово:

– Паджалуста! Паджалуста! Рахім…

І жестами показувала, що в Рахіма болить бік і нога. Істомін її зрозумів і одразу пішов за нею. Оглянувши Рахіма, він заспокійливо поплескав хлопчика по плечу.

– Загоїться, поки весілля скоїться, – пожартував він; – Полежи з тиждень і забудеш, що впав.

Хворість врятувала Рахіма від люті Джантемир-бая, коли той довідався, що його син насмілився, скакати на чужому коні. Він вийшов у задню кімнату і подер на шматки чийсь халат, який потрапив йому під руку, але потім згадав, що аул повний приїжджих, примусив себе вийти і з кислим виглядом приймати поздоровлення з новонародженим і з тим, що Білоногий прийшов на байзі другим.

А Ісмагул сяяв: він, а не хтось інший, скакав на Каркераті і переміг. Він відчував себе героєм. Тільки-но вийшов Істомін від Рахіма, він потягнув Жайсака до свого друга, і вони розповіли йому про своє шахрайство з вівсом.

Хлопчики нічого не знали про лотерею, продаж хутра, про гроші, заховані під підлогою макшеєвськйї землянки, тому думали, що перемога на байзі – єдине джерело порятунку Кульжан і надавали своїм хитрощам виняткового значення. Та й сам Жайсак погано знався на вартості грошей, і в його очах жменя мідяків та дрібного срібла більше важила, ніж сторублівка, а сотня баранів з байги – ніж десять золотих імперіалів. Тому він щиро дякував хлопчакам і не заперечував, щоб і перед другим забігом вони нагодували всіх чужих та Джантемирових коней.

– Про це подбає Ізгути. Я все йому пояснив і сказав зробити перед другим забігом. Він мій щирий друг, – палко повторював Рахім. – Але все ж таки треба нам туди їхати. Адже ж і Ізгути можуть послати кудись – і тоді… Ми не маємо права ризикувати долею Кульжан! – вигукнув він, і сльози забриніли в його голосі.

– Лежи, лежи! – схопився Ісмагул. – А ти, Жайсак,….дай мені коня. Я туди поїду. Я ж мушу ще скакати на Карайгирі. І побачиш: я знов буду першим.

– Ні, Ісмагул. Ти надто втомишся. І без тебе знайдуться хороші їздці, – спробував Жайсак умовити хлопчика. – Це ж не жарт – другий раз туди й назад.

Але Ісмагул так образився і так засмутився, що Жайсаку стало шкода його. Крім того, його все ж таки непокоїло: чи встиг Ізгути зробити все, що вигадав Рахім.

– Добре. Я запряжу сани, візьму Рахіма й тебе. Одвезу вас і одразу назад. Ми з Рахімом зупинимось біля могили батира, на півдорозі, щоб бачити, як ви промчите повз нас, а потім потихеньку повернемось в аул.

Коні були баскі і добре виїжджені. Рівним, широким клусом плавно домчали вони Ісмагула до табунного стану якраз вчасно: вже вишикували скакунів в одну шеренгу і Тайжан бігав по юртах, шукаючи Ісмагула або Ізгути, бо Карайгир лишався без їздця. Ісмагул тільки встиг перевірити попруги, стрибнути в сідло й стати на своє місце, як вдарив постріл і скакуни поринули лавиною вперед.

Сани з Рахімом і Жайсаком встигли від’їхати од табунного стану лише на дві-три версти, коли байга промчала повз них буйним нищівним потоком. Запряжені в сани коні без камчі й без віжок теж помчали поруч, ніби забувши, що допіру міцним клусом пройшли вже раз таку ж відстань.

Біля могили батира зібралась знову сила вершників. Пропустивши байгу, вони помчали вздовж бігової дороги. Вони гучно кричали, ляскали в повітрі камчами й усіма засобами підбадьорювали відсталих, а іноді осипали їх добірною лайкою і боляче шмагали збоку коня і вершника разом.

Ось два жигіти розгорнули аркан, заскочили на бігову дорогу, і, обскакавши одного з огирів, перехопили його арканом поперек заду і помчали обабіч нього, підтягуючи його своїм арканом, наче своєрідним буксиром.

Каскарбай скакав попереду, але він швидко помітив той незаконний буксир, притримав трохи свого коня і, коли кінь, що відставав, із своїми буксирниками порівнялися з ним, міцно огрів усіх трьох своєю пекучою камчею. Буксирники кинулися врозтіч, а учасник байги пригнувся, чекаючи нового удару, і почав сам хльоскати свого коня, щоб наздогнати байгу.

Рахім від хвилювання підвівся у санях, знов запалюючись азартом змагання. За масою вершників він не бачив своїх, але догнати саньми байгу, коли снігу в степу залишалося зовсім мало і де-не-де вже чорніли мокрі таловини, було неможливо.

– Ой Жайсак! – з розпачем вихопилося в Рахіма. – Невже Ісмагул не переможе?! Як ти гадаєш? Переможе? Так? – допитувався він з глибокою мукою.

– Інч алла, – побожно схилив голову Жайсак, і сам хвилюючись не менш за хлопця.

Сани в’їхали в аул, коли судді вже оголосили, що першим прискакав досі невідомий кінь з Кара-Бутаку. Другим прийшов Карайгир табунника Жайсака, а третім – рудий огир Джантемир-бая, зрадивши всі його розрахунки й сподівання. Він одержав лише півсотні баранів, які ледве покривали витрату на частування гостей. Жайсак же заробив двісті чотири барани і теж засмутився, бо увесь час, рахуючи лише баранів, забував про гроші під підлогою макшеєвської землянки.

Лякало його й те, що Джантемир, розлючений невдачею на байзі, сипав на його голову всі прокльони, які тільки міг вигадати його язик. І жахлива думка, що тепер він ніколи не згодиться віддати йому Кульжан, гризла душу молодого табунника.

А свято розгорталося за старовинним, віками встановленим звичаєм. Танцювала і веселилася безтурботна юнь. Бриніли домбри. Веселі жарти та госгрі дотепи викликали довгий і безжурний регіт. Поставили на стовпі важку жамбу з чистого золота й стріляли в неї з луків довгими стрілами, оздобленими орлячим пір’ям. Жигіти боролися, показували свою силу й спритність, билися на ятаганах, а решту часу упадали біля дівчат і жінок.

Тріпотіли молоді гарячі серця від раптового кохання. Запалювалися рум’янцем смугляві щоки, спалахували вогнем і очі, зустрічаючись з поглядом молодого жигіта. Аксакали поважно розмовляли за піалами чаю. Дзижчав, як джміль, великий кобиз, і весняними струмками співали, переливалися маленькі сопілочки з очерету. І від світанку до темної ночі бриніли пісні – протяглі пісні безмежного степу, повні глибокого суму і глибокої думи про зміст життя, а інші лунали, як гомінкі ріки в горах Алатау, сповитого одвічними снігами.

Коли вщухали пісні, починали розповідати фантастичні казки або героїчні казання про славетних батирів минулих століть.

Без кінця пили чай, без утоми носили жигіти глибокі миски вареної баранини. В кухонній юрті день і ніч кипіла робота і не згасав вогонь у вогнищах. Найбільш раділа біднота рідкій нагоді на три дні забути про голод, не відчувати голодного болю в шлунку. Їли все, що подавалося і що можна було з’їсти, навіть кістки обгризали і обдирали до останнього сухожилля, висмоктували з них мозок і кидали собакам лише те, чого не могли подолати найміцніші зуби.

Абдрахман, Азат і ще два акини з далеких аулів приїхали в перший же день тою, після півдня. Боячись, як би Абдрахман не згадав старої образи і не помстився нищівною сатирою, Джантемир сам вийшов назустріч славетному акинові, допоміг йому зійти з коня, шанобливо притримуючи його стремено, і всадовив його в своєму домі навпроти дверей разом з «майирами» і найповажнішими гостями.

Побачивши Абдрахмана, Шевченко радісно привітався з ним. Ще там, в околицях Орська, він відчув велику приязнь до старого акина, і ця приязнь подвоїлася, коли Жайсак розповів йому про те, як славетний акин посварився з Джантемиром і склав пісеньку-сатиру про товстого бая. Шевченкові дуже хотілося, щоб Абдрахман проспівав йому славетні пісні Утемисова, якими той запалював і закликав на боротьбу за волю весь безкраїй казахський степ. Ці пісні, як розповідали йому колишні учасники придушення руху Ісатая Тайманова, були вогненними кличами гніву, гімнами боротьби за волю.

Розпочати таку розмову в присутності раїмських офіцерів було неможливо. Пощастило їм трохи поговорити в найдальшій кімнаті байського будинку, де опинилися вони віч-на-віч, але Ісхакові було дуже важко підшукувати слова, коли мова йшла про щось поза межами щоденного життя. Тому вони майже не розуміли один одного. А крім того, і дуже довірятися Ісхакові було небезпечно.

Розмова налагодилася, коли прийшов Жайсак. Він був чимсь засмучений і знервований, відразу запросив Тараса Григоровича та Абдрахмана до себе і там, далеко від зайвих ушей, почав гірко скаржитись:

– Оскаженів Джантемир. Накинувся на мене, затупотів ногами, почав лаяти, як я смів посадити Рахіма на свого коня. Я мовчав: адже ж не міг я йому сказати, що ми рятуємо його дочку від Молдабая.

– Допоможи нам зрозуміти один одного, – попросив Тарас Григорович, коли Жайсак трохи заспокоївся, і пояснив, які пісні хотів би він почути від Абдрахмана.

– Так, мушель тому звучали вони на нашій землі, – зітхнув старий акин, – та задушили нашу волю, а з нею й пісні великої душі Утемисова. І тепер лише тут, – вдарив він .себе долонею по грудях, – лише тут ще живуть ці напівзабуті пісні. Я їх тобі проспіваю і розкажу про таємні мрії нашого степу.

Він глибоко замислився, ніби намагався, відтворити щось в уяві, і заспівав несподівано міцним і чистим голосом:

Як два леопарди, Тайманов і я,

Б’ємось ми за волю народу.

Пісня росла, ширшала, гуркотіла весняною громовицею, плакала теплим життєдайним дощем, будила сплячих. Абдрахман ніби помолодшав, його обличчя палало натхненням. Уривчасті акорди підкреслювали енергійний ритм пісні, яка закликала до боротьби, і Шевченко раптом пригадав «Марсельєзу» – таку ж бойову й нестримну, як червоний прапор волі, колись піднесений над волелюбною Францією. Акин ніби оживив її слова. Вони злітали до склепіння юрти, наче могутні птахи, прокинувшись від надто довгого сну, знов розпустили свої могутні крила, і билися грудьми об шангарак, і намагалися вирватись на волю, у небо.

Жайсак не завжди знаходив потрібне слово, але жестами, позою, виразом обличчя так відтіняв і підкреслював зміст пісні, що Шевченко розумів усе. Захватом і пошаною запалювалося його серце до цього волелюбного, але знедоленого народу, що породив таких поетів і такі могутні пісні.

Часом йому здавалося, що Абдрахман кидає йому в серце розпечену жаринку, яка ніколи не загасне, як не можуть померхнути казання про месників за страждання бідарів його України.

І, відчуваючи велике братерство співців усіх пригноблених світу, кинувся він в обійми до старого акина.

Довго сиділи вони втрьох у Жайсаковій юрті, забувши і запаморочливу джигітовку, якою тим часом захоплювалися гості, і давно закінчений без них обід, і вино, і коньяк, яких не пошкодував Джантемир, щоб тісніше зв’язати себе дружбою з російською владою.

На прохання Абдрахмана Кобзар розповів йому співучим речитативом на мотиви улюблених українських пісень кілька своїх віршів.

І не знали, вони, що Бутаков і Макшеєв шукають Тараса Григоровича по всьому аулу, збираючись від’їжджати.

Годину тому з Раїма примчав посланець сповістити офіцерів, що одержано терміновий наказ негайно вирядити оказію назад в Оренбург, бо в степу з’явилися озброєні загони хівинців, а з оказією повинні були виїхати до Оренбурга Макшеєв і Акишев. Офіцери попросили казахів відшукати їх коней, які паслися біля табунного стану.

– Ай, не можна так, майири! Треба весь той прогостювати в аулі до кінця, – ображено хитав головою Джантемир. – Завтра акини будуть співати, домбра грати, кюй говорити. Це буде теж акинський байга, який пісня буде найкращий – халат дамо, сідло дамо, килим дамо – різний подарунок. Ай, не можна їхати Косарал! Не треба їхати Раїм!

«Майири» дзенькали острогами, дякували за частування, за люб’язний прийом, але наказ є наказ: треба негайно його виконувати.

– Залишайтеся тут, Тарасе Григоровичу, коли хочете, – ввічливо запропонував Бутаков, помітивши, що поет прикро вражений несподіваним від’їздом. – Я знаю, як вам цікаво послухати змагання акинів, бо ж кобзар акину – друг і брат, коли не помиляюсь? Повернетесь завтра або навіть позавтра, коли вам зручніше.

Дозвіл залишитися був великою спокусою, але не провести Макшеєва Тарас Григорович не міг, не дозволяла совість. Сумно попрощався він з Абдрахманом і пішов до саней, в яких їхав сюди з Бутаковим та Ксенофонтом Поспєловим.

Сини Джантемир-бая проводжали «майирів», але з півдороги повернулися в аул, і тільки Жайсак доїхав з ними до Косаралу. Макшеєв запросив його в свою землянку і віддав йому всі його гроші, з яких Жайсак встиг витратити тільки з півсотні.

– Сьогодні, – казав Макшеєв, – ти заробив на байзі дві сотні баранів. Купи ще сотню, і Кульжан буде твоя. Скільки коштує тепер баран?

– Коли нема бухарський караван – два барани один карбованець. Прийде караван, бухар їсти хоче, тоді один баран – карбованець.

– Ось і купуй, поки нема караванів, – весело порадив Макшеєв. – Вистачить тобі на те, щоб прожити без злиднів з молодою дружиною. І щасти тобі, боже. Тільки гроші добре ховай. Тут стільки грошей, що за них можна купити вп’ятеро більше баранів, ніж заробив ти сьогодні.

– Ой майир! Ой Тарас-ага! – вигукнув Жайсак, нарешті відчувши, що доля його складається добре. – Який я тепер буду щасливий!

І з щирим запалом простягнув обом руки. Макшеєв засміявся, поплескав його по плечу, а Шевченко обняв і поцілував.