12. Весілля Кульжан
Зинаїда Тулуб
На прохання «майирів», весілля призначили на перший день великодня, щоб вони могли бути на ньому без шкоди для служби.
Після заручин Жайсак оселився в табунному стані, щоб таким чином зберегти звичний лад шлюбних церемоній, які відбуваються то в аулі нареченого, то в аулі нареченої. Лише остання, сьома частина шлюбного ритуалу, мала умовно відбутися не в табунному стані, а в аулі Джантемира, але в білій юрті, яку дістала Кульжан у посаг і де житимуть молоді.
Напередодні шлюбу з’їхалися в аул сусіди допомагати готуватися до весілля, всі в святковому чепурному вбранні, верхи на конях із сідлами, оздобленими різьбленням і полірованою інкрустацією з кістки. На вогнищах кипіли в казанах різні юшки й страви. Різали й білували баранів, обскубували дичину. Пили чай та кумис, співали, танцювали, чулася весела музика.
Жайсак тим часом виїхав з табунного стану, оточений почтом з друзів і, за звичаєм, зупинився за півверсти від аулу і надіслав одного з жигітів сповістити наречену про своє наближення. Посланця зустріли весело й привітно і перш за все почали частувати, а молодиці з дівчатами вийшли юрбою назустріч Жайсакові.
Жайсак, за звичаєм, тричі мовчки низько вклонився їм, а дружина Байсали, Заруза, запропонувала збудувати йому на час багатоденного весілля шлюбний намет або юрту.
– Тільки не за дурничку. Ми не працюватимемо без платні, – попередила вона, граючи бренькливим намистом із срібних монет з підвісками із важких карбованців.
– У мене грошей нема, – за звичаєм відповів Жайсак, не підводячи очей. – Ідіть до Тайжана – він вам сплатить.
Діставши викуп, кілька шовкових хусток, дівчата й молодиці взялися до роботи. Одні принесли з аулу частини кереге, колоду для порога і стовпи для одвірків. Інші тягли важкі повсті й килими. За годину юрта нареченого була готова. В ній мусив він залишатися полоняником жінок до кінця всіх шлюбних церемоній. Жінки жартували з нього, непомітно пришивали його чапан до підстеленої повсті або до килима, намагалися забруднити вугіллям або підливою до страви його чисто поголену голову, пустити йому за комір живу жабу чи жука, але більшість їх захищали його і вихором бігали в аул по гарячий чай або кумис, приносили горіхів та різних ласощів, щоб усе життя його було солодким, як частування в дні весілля.
Кульжан тим часом сиділа в батьковій юрті. Довідавшись про появу нареченого, виконуючи старовинний звичай, вона сіла спиною до входу, обличчям до кереге й спустила кінці свого серпанку, а подружки заспівали навколо неї одну з основних весільних пісень, так звану «Жар-жар». Це слово означає друг – чоловік, дружина. Дівчата починають перший куплет і наприкінці кожного вірша хор жигітів відповідає їм приспівом: «Жар-жар». Це мало нагадувати нареченій, що віднині чоловік заступає їй батьків, родичів і подружок і лише на нього мусить вона покладатися в своєму житті.
Лягає на повсті узор, наче пісня дівчат молодих.
Для тоя весільного ріжуть кобил ялових, –
почала Каракоз, улюблена подружка Кульжан.
– Жар-жар! – весело відгукнулися з-за юрти басовиті молоді голоси.
– Ата, я благаю: залиш мене вдома на рік!
Вже надто короткий щасливий дівочий мій вік! –
благали жіночі голоси.
Але хор жигітів весело закінчував кожну строфу тим же самим приспівом, а потім, коли зовсім згасли дівочі голоси, ніби впевнившись, що марні всі благання і сльози, заспівали самі жигіти:
Радість весняного розквіту дівчини швидко згаса,
Стелеться шлях тобі інший, дівчино-краса.
Отже, прощайся з батьками, з аулом, з усім,
Що ти любила, бо вже з чоловіком ти їдеш своїм.
Для тисяч і тисяч дівчат Казахстану ця пісня бриніла сумно, як жоктау, але для Кульжан це був гімн переможного кохання; з рідним аулом вона не прощалася – просто переходила з батьківської юрти до юрти Жайсака, де не один раз старенька Кумиш давала їй, сирітці, що рано лишилася без материної ласки, краплю тепла, якого так потребувало дитяче серце. А крім того, вона назавжди звільнялася від огидної влади Шаукен.
Байга була бучною і повною азарту. Але Жайсак усе сидів за межами аулу, в своїй тимчасовій юрті під пильною охороною жінок. Сиділа й Кульжан у напівтемній глибині батьківської юрти, де подружки весь час співали сумних пісень прощання з дівоцтвом.
Зате Рахім та Ісмагул відчували себе героями. У першому забігу Ісмагул скакав на Акбозаді, а Рахім на Білоногому. В другому забігу Рахім скакав на Карайгирі, а Ісмагул на Джантемировому Каракусі. І обидва рази хлопчики зайняли перше і друге місця.
Граючи в благородство, Джантемир оголосив у присутності всіх баїв та аксакалів, що він відмовляється од свого приза на користь Жайсака, бо це Жайсак виростив і виїздив не тільки цих переможців, але й усіх його скакунів, і, приймаючи його тепер за сина, він вважає його учасником своїх перемог. Це коштувало Джантемирові лише сто двадцять вісім баранів, але знову піднесло його славу у Великому степу.
Поки гості боролися, фехтували, стріляли в жамбу, танцювали, вражали глядачів джигітовкою і співали, дівчата-подружки, виконуючи старовинний звичай, повели наречену прощатися з аулом. Вона входила в кожну юрту, низько вклонялася її мешканцям, вимовляла сумні слова прощання або приймала поздоровлення та добрі побажання, а очі її сяяли щастям. Урочистий похід дівчат з їх сумними прощальними піснями тривав понад дві години, поки подружки не привели її назад до батьківської юрти.
Зейнеб, що виконувала на весіллі роль матері нареченої, широко відкинула завісу юрти, а чоловіки відгорнули візерунчасті білі кошми, які огортали юрту навкруги, щоб гості та всі жителі аулу могли зо всіх боків бачити Кульжан крізь ґратчасті кереге, а молодь хором заспівала пісню, де вихвалялася краса, добре серце і доброчесність нареченої та батьків, що виростили й виховали таку прекрасну дівчину.
Сутеніло. Аул розквітнув золотими кущами вогнищ. Бучне свято тривало, але разом із ніччю прийшов час виконання інших старовинних обрядів, народжених за глибокої давнини, коли ще не було ані одруження за угодою, ані одруження через купівлю та продаж жінки, а дівчат викрадали і потай вивозили в далекі аули, звідки не було вороття.
В юрті Тайжана готувалися до веселого дівич-вечора, на якому мусила бути і наречена, а наречений усе ще сидів в юрті за межами аулу, де тільки вовки могли одвідати його, самотнього, в цю неповторну ніч.
Коли частування було готове і юрту по-святковому прибрали, Маржан пішла по наречену.
– Іди до нас, Кульжан-джан, – казала вона, поправляючи золоті шолпи в її косах.
– Нащо залишати мені своє рідне гніздо? Дай мені побути останній вечір у рідній юрті, – відповіла Кульжан, як і належало відповідати за стародавнім звичаєм.
– Витри свої сльози, наречена! У нас буде весело. Розвій своє горе серед вірних друзів.
Але Кульжан тільки мовчки хитала головою на її запрошення.
– Приведіть її до нас. У нас буде весело, – звернулася Маржан до подружок нареченої, але й вони відмовилися вести Кульжан в гостинну юрту Тайжана. Маржан на мить вийшла з юрти, щось гукнула в темряву – і раптом разом із своїми приятельками знов вбігла в Джантемирову юрту, щоб силоміць вивести Кульжан.
– Рятуйте! – за звичаєм, волала Кульжан, видираючись з їх рук.
Подружки оточили її щільним колом і почали обороняти, але приятельки Маржан потроху входили в азарт. З удаваної боротьби почалася справжня бійка. Билися подушками і всім, що потрапляло під руку. Хтось зачепив і перекинув каганець, підвішений до шангарака. З тріском роздерли якусь тканину, впала й розбилася піала, другу розтоптали ногами. Жінки скубли одна одну за волосся, били в темряві посуд. Тріснуло кереге. Але все ж таки подружки відстояли наречену. Маржан відступила. Запалили каганці, почали збирати побитий посуд, та не встигли дівчата прибрати, як знову вдерлася Маржан на цей раз із чоловіками. Вони накинулися на дівчат, ті з вереском і сміхом почали відбиватися. Кульжан репетувала на весь голос, кликала на допомогу братів, але чоловіки зв’язали їй руки за спиною, загорнули її в ковдру і понесли до Тайжана.
Тут її розв’язали і посадовили на почесне місце. Почалася весела вечірка. Прибігли й подружки Кульжан, і багато гостей. Танцювали, співали, жартували, потім подали вечерю та різні ласощі: мигдаль, горіхи, родзинки, сушену диню, фісташки, сухий урюк, але наречена, виконуючи звичай, не танцювала, не жартувала, сиділа мовчки і навіть намагалася не сміятись, коли вся молодь аж хиталася від реготу при якомусь особливо дотепному і гострому жарті.
До півночі розважалася молодь. Опівночі наречена підвелася, накинула свій хутряний чапан і зібралася додому. Подружки юрбою проводжали її разом з Маржан та її приятельками. І раптом на них напала юрба жигітів. Боротьба стала одчайдушною. І знову в азарті гра перетворилася на бойовище. Дехто вийшов з бійки з підбитим оком, з подряпаним обличчям. Знов з тріском роздирали чапани й серпанки, а на ранок кілька дівчат не дорахувалися золотих та срібних монет на своїх безрукавках, інші не знали, як замаскувати на обличчях синці й подряпини. А переможці-чоловіки загорнули Кульжан в килим і понесли невідомо куди, але й на них накинулася інша група гостей і відбила в них наречену. Їм сплатили досить значний викуп і нарешті віднесли наречену до батьківської юрти, де тим часом усе було вже прибрано, і тому що весняна ніч була досить холодна, в вогнище було насипано розжареного каміння, а тундук залишався напіврозкритим.
Кульжан втомлено лягла на купу ватяних ковдр та подушок. Другий день безупинного свята втомив її. Стільки шуму було в аулі, стільки нових вражень! Вона непомітно задрімала і раптом здригнулася. Це старша сваха привела до неї Жайсака і зникла.
В тундуку блищала над ними зоряна квітнева ніч, ледь-ледь долинав свіжий вітрець і гойдав полохливий золотавий язичок каганця, підвішеного до шангарака. Жайсак мовчки стиснув пальці Кульжан і сів поруч. Не хотілося їм говорити, та й слова здавалися надто незграбними для висловлення того, що бриніло в їх серцях. Вони дивилися одне на одне, і погляд їх промовляв більше, ніж могли б сказати слова.
Розжарене каміння у вогнищі повільно мерхло й хололо, і гострий холод весняної ночі потроху став виповнювати тиху юрту. Жайсак розгорнув одну з теплих ковдр, складених під кереге, і закутав Кульжан, потім знову сів поруч і ніжно стиснув її тоненькі змерзлі пальчики. Вони не пам’ятали, скільки часу проминуло, насолоджуючись мовчанням. Душа, наче чаша, виповнена по вінця ніжністю, умиротворінням і передчуттям чогось неосяжно прекрасного, завмерла в дивній мрійності.
Кульжан здавалося, ніби в ній засвітився якийсь ласкавий теплий вогник, і від цього внутрішнього вогника засвітилися її очі й обличчя, а Жайсак раптом глибоко зітхнув, нахилився до неї і припав чолом до її пальців, наче дослухався до нечутної, величної музики, яка лунала в глибині їх сердець.
Вони не помітили, як чорно-синє зоряне небо в тундуку раптом налилося блакитним сяйвом, як розтанули в ньому зорі. Ніч пролетіла як мить.
– Ранок, – тихо прошепотіла Кульжан. – Чуєш: жайворонок!
Жайсак підвів голову.
– До завтра, веселко моя, – сказав він і вийшов з юрти. Весь довгий день клекотів аул розвагами. Безжурний сміх не вщухав. Навколо акинів юрмилися захоплені слухачі, Абдрахман, користуючись своєю винятковою славою, тут-таки, на майдані, навпроти байського будинку, склав і заспівав нову жартівливу пісеньку-сатиру. Грізний бай став би зелений з люті, коли б не лежав уже п’яний від кумису, в який один з молодих офіцерів непомітно долив міцної старки.
Дівчино ніжна із станом гнучким,
Як попрощаєшся з батьком своїм?
Думав продати, мов ярку – під ніж,
І не спитав, що ти в серці таїш.
Сотенку взяв, у кишеню сховав,
Рідну дочку на отару зміняв.
Кинувся в вічі халат золотий.
Враз він піддався спокусі такій.
Гроші потрібні та п’яний кумис.
Цілий же світ – хоч к чортам провались!
Був би табун та отари овець,
Що йому біль двох невинних сердець?
Золота хоче, халат дорогий,
Ось Джантемир наш насправді який!
Дружний регіт винагородив співця і довго лунав майданом. Довго не відпускали старого уславленого акина його захоплені слухачі, а серед них був і «великий аскер-акин» Тарас Шевченко.
Жайсак і цей день просидів в степу за аулом під пильним наглядом жінок. Вони часто зміняли одна одну, бо кожній треба було потанцювати, поласувати святковими стравами й пожартувати, а мабуть, і заморочити голову якомусь з приїжджих жигітів. І хоч як цікаво було балакати з нареченим, неодмінно треба було й усе побачити і про все довідатися, що відбувається в аулі, а потім переказати Жайсакові і кожен дотепний жарт, і нову пісеньку Абдрахмана, яку за день вже вивчили мало не всі в аулі, а потім нетерпляче чекати зміни, щоб знов поштовхатися в юрбі, строкатій і бучній, як на ярмарку.
Опівночі ущухло все. Замовкли співи й веселе тупотіння танцюристів. Рідкіше чулися розмови, потім почали гаснути вогники, і коли останній вогник нарешті заплющив на гнотику свої повіки, а там, де весь день палали золоті кущі вогнищ, тільки вологий квітневий вітер роздмухував попіл, – старша сваха привела до Жайсака Кульжан.
Знов просиділи вони до світання на самоті, зрідка перекидаючись словами, щасливі свідомістю, що наближається хвилина, коли ніщо, крім невблаганної смерті, не зможе відірвати їх одне від одного. Як і вчора, Жайсак обережно вкрив Кульжан теплою пухнатою ковдрою, пригорнув її і притулився щокою до її щоки. І як тоді, в Каракумах, коли вперше здригнулося його серце ніжністю й передчуттям майбутнього кохання, пухнасті вії Кульжан торкнулися скроні молодого табунника, а його довгі й пругкі вії відповіли їй легким дотиком, наче обвіяли її крильця нічного метелика. Вони завмерли, відчувши, що зараз замкнулося таємне коло їх буття, – навіки разом.
І, як вчора, текло над ними високе зоряне небо і холола під ранок весняна земля…
Кульжан пішла за годину до світанку, а Жайсак ледве дочекався, коли прийдуть його наглядачки, сплатив їм викуп за звільнення і, стрибнувши на коня, якого привів йому Тайжан, помчав до табунного стану.
Старенька Кумиш вже підготувала каде, тобто весільні подарунки для Кульжан, Джантемира та Зейнеб. Незважаючи на роки й надмірну роботу, яка передчасно зігнула і виснажила її, Кумиш встигла з’їздити верхи до маркітанта в Раїм і купила для Кульжан два разки коралів та блакитне фарфорове намисто, купила посуд для господарства молодих, самовар та різні дрібниці.
У баїв весілля іноді розтягувалося на тижні, але Жайсак поспішав одружитися, повний таємного страху перед Молдабаєм і зрадливою долею. Квапили його й росіяни, та й сам Джантемир був радий якомога швидше позбутися доньки, яка принесла йому такий багатий калим, щоб частка цього калиму не пішла на вгощання юрби голодних гостей.
Поки Жайсак їздив по дарунки і по свою матір, в аулі почали ставити велику білу юрту, яку, за звичаєм, заможні батьки дають у посаг доньці. Туди ж перенесли й скрині Кульжан з її одягом та деякими речами померлої матері.
В другій половині дня примчав Жайсак з приятелями.
Він подарував Джантемирові кинджал і п’ять розкішних шкурок чорно-бурих лисиць, Кульжан – два намиста і оксамиту на сукню, Зейнеб – перську шаль, а чотирьом братам Кульжан – по щеняті-вовкодаву і по пістолету. Побувши трохи з майбутнім тестем і поговоривши з ним про різні господарчі справи, він знов, за звичаєм, зник у свій степовий самотній притулок під суворий нагляд аульних жінок.
Увечері знов прийшла до нареченої Маржан кликати її до своєї юрти і знов на Кульжан напали викрадачі, знов почалася удавана бійка, і викрадену наречену загорнули в килим і понесли, наче сповите немовля, до юрти Тайжана, де до півночі не вгавав веселий сміх, музика, жарти й співи.
Опівночі сюди зібралися всі родичі нареченої і єдина рідна нареченому людина – його матір Кумиш, яка вперше за багато років одягла не жебрацьке дрантя, а пристойну сукню, яку потай пошила і подарувала їй Кульжан.
Мулла з Іргиз-Кала вже третій день жив в аулі, і коли бай, за звичаєм, наказав молоді: «Покличте муллу, хай призове благословення аллахове на наших дітей», – мулла в ту ж мить переступив поріг Тайжанової юрти.
Тут Ісхак з Тайжаном розіграли веселу комедію: один з них удавав батька нареченого, а другий – батька нареченої. Вони торгувалися про калим, пересипаючи цей торг жартами й дотепами, прислів’ями та натяками, що викликали у присутніх дзвінкий і щирий регіт.
– Ну, я не згодний, – кричав Ісхак, який грав Джантемира, – щоб у баранів були відстрижені хвости! Стрижений баран – не баран, а бараняча шкура з кістками і м’ясом всередині.
– А я не можу інакше, тому що в нареченої вчора обстригли всі нігті на руках і ногах. Це вже не дівчина, коли в неї нема довгих нігтів. Ось за ці нігті я й забираю баранячі хвости.
Присутні реготали, а обидва «артисти» змагалися в вигадках, висуваючи все нові та нові причини для суперечки. Нарешті муллі обридло чекати, і він зупинив їх владним жестом:
– Досить вам! Тепер спитайте в нареченої, чи згодна вона піти заміж за Жайсака, сина Шакіра?
Тайжан і Ісхак підвелися і рушили до нареченої, яка мовчки сиділа під самим кереге. Молоді люди наблизилися до неї і спитали:
– Скажи нам, Кульжан, чи згодна ти стати дружиною Жайсака, сина Шакіра?
Кульжан пам’ятала повчання старих жінок і удала, що не чує запитання. Вони почекали з хвилину і знов повторили те ж запитання. І знов вона промовчала, хоч їй хотілося крикнути на весь світ: «Так! Згодна!» Але звичай наказував мовчати. І вона мовчала, тому що нема голосу в мусульманської жінки, коли вирішують її долю. І втретє спитали її Тайжан з Ісхаком. Тільки тепер дозволялося жінці або вимовити заповітне «так» або знов промовчати. І так розхвилювалася в цю мить Кульжан, що лише ворухнула губами, не в силі вимовити заповітного слова. Тоді подружка, яка сиділа поруч, голосно вимовила за Кульжан.
– Так, вона згодна.
– А теперь підіть та спитайте в нареченого, чи згодний він, – суворо наказав мулла.
Жайсак давно вийшов із свого тимчасового притулку і стояв на дворі біля входу в Тайжанову юрту. Ісхак з Тайжаном вийшли до нього і за мить одразу передали муллі його тверду відповідь.
Мулла поставив перед собою чашу, повну води, благословив її, відпив ковток, і передав її, щоб наречена й наречений відпили з неї, а за ними й усі присутні. Потім він вийшов з чоловіками і, коли б в аулі була мечеть, прочитав у ній шлюбні молитви. Але ж мечеті в аулі не було, тому мулла рушив до гостьової юрти Джантемир-бая, а жінки тим часом накинулися на наречену, яку марно намагалися захистити її подружки, і занесли її в одну з батькових юрт.
Звідти вже старша сваха, що приготувала в юрті молодого подружжя постіль, привела наречену в її нове житло й пішла по Жайсака.
Лише тепер Жайсак та Кульжан нарешті відчули, що всі перешкоди пройдено і віднині вони належать одне одному.
Вранці молоді за звичаєм пішли до Джантемира на поклін. Він благословив їх, добре почастував і одразу почав з Жайсаком розмову про те, що в Іргизі незабаром має бути великий той з байгою, до якої треба підготувати кілька скакунів.
Аул порожнів. Роз’їжджалися веселі гості. В кухонній юрті ще поралися жінки, готували останнє прощальне частування. А аксакали та жигіти вже говорили про те, що час відкочовувати з зимівлі на літнє пасовище – жайляу.