До «Зорі галицької»
Микола Устиянович
Від керниць Сяну до берегів Дону,
На землі красній, багатій, широкій,
Де Дністр, красуясь з Даниїла трону,
Тихо, велично снує нурт глибокий,
Де сині води Дніпра-Славутицi
Честь Ярославлю гримлять порогами,
Там живе нарід всеславной столиці,
Нарід, що древле тряс підвалинами
Царогорода, що грудьми своїми
Розбивав кріпко тучу татарина,
Спасав Європу від вражого сина
Кервою серця – сини дорогими.
Прикован твердо гіркими судьбами
Ланцем желізним до чорной неволі
І на хрест вбитий вражими руками,
Не знав тот нарід свобіднішої долі
Над плач самотній безсонними ночі,
Над святой віри надію на гробі:
А здертий злобно з цвіту на подобі,
Ударен тяжко сліпотою в очі,
Як Уголіно в гадючій темниці,
Голодом душі і мором серденька,
Загибав сумно на власній землиці.
Мов биль без роси гине зелененька.
Но честь молодцям славной Віндобони,
Честь ракузанів високій державі!
Пирсли желіза, розверлись опони,
А на галицькій землиці тоскавій,
На овій Русі святої частині,
Загримів голос в небесній годині,
Пам’ятний голос вічового дзвона,
І блисла радість в наші оболоння,
Славний лев, борець Ростиславів трона,
Крепкими сили здвигнувся спросоння,
А над Львівградом, як путник з-за моря,
Возникла Зоря, блаженная Зоря.
Незнаний гостю на руській землиці!
Звістунко мила райського зарання!
Дитино неба, сонця красавице,
Цвітко надії, первістко світання,
Гадочок щасних зрінице дівича,
Витай же, звіздо, на землі Галича!
Витай на нивах, де кождая скиба
Кривдами зрита, кервою зброчена,
Гіркими сльози зіллята, сплавлена,
Де чорна доля, сумная загиба
Сумраком гробу душу привалила!
Витай нам гостю, витай, Зоре мила!
Ти – перше серця надійноє тливо,
Першоє слово з гробовой могили,
Перше братнього союзу огниво,
Першоє зерно свідущества сили,
І перша цвітка до віночка честі,
І перша струна піснь щастя завести.
На твоїм личку, як в роси перлині,
Блистає ясна благодатність світу,
По лучах твоїх на слов’ян картині
Новая буква святого завіту
Для руськой жизні по літах неволі
Черкуєсь злотом свободи і долі.
Здраствуй же, мила, межи сиротяті,
Де праведное чотирма століти
Мачуха злая красному дитяті
Яросним серцем завистіла зріти!
І срібну косу лісами, горами
Понад руськими розплети водами,
Нехай засвітить, як красное сонце,
В кожду хатинку, в кождоє віконце,
Розіб’є хмари, розжене тумани,
Огріє груди і в серденько гляне,
Аби ожила руськая дитина,
Аби зацвіла руськая родина!
Засвіти, звіздко, народові тому
Блаженним світлом днинки воскресения
Від стін Галича до степів залому,
Скрізь пітьму темну душного забвения,
Скрізь муть сліз гірких і печалій хмари,
Скрізь сум розпуки і нещастя зойки,
Скрізь твердь неволі і чувствій пустарі,
Скрізь вдовиць тоску, горе сиротоньки:
Де тільки зв’яло руське личенько,
Де стоїть тілько руськая хатина,
Та де боліє руське серденько,
Та де нуждує руськая дитина.
Всягде, о всягде розсвіти лучами
Народной жизні щастє і свободу,
Загляни ясно лісами, горами
До кождой річки, до кождого броду.
А п’ясть молодця в шабельку задзвонить,
В білії руки заплеще дівиця,
Старець сивенький слізку долі зронить,
Роз’яснить око журлива вдовиця;
А вколо сонця дитятко малое
Зачне при піснях о Дніпрі, Полтаві,
Як соколятко в гнізді молодое,
Снити о щастю і козацькій славі.
Примітки
Вперше надруковано у газ. «Зоря галицька», 1848, № 14, с. 57 – 58, за підписом: «Николай з Николаєва».
Подається за першодруком.
«Зоря галицька» – перша українська газета, що виходила у Львові протягом 1848 – 1857 pp. До 1851 р. була органом Головної руської ради, пізніше перейшла до рук москвофілів.
красуясь з Даниїла трону… – йдеться про місто Галич, столицю могутнього Галицько-Волинського князівства за часів князювання Данила Романовича, відомого під ім’ям Данила Галицького.
Честь Ярославлю гримлять… – Мається на увазі Ярослав Мудрий (978 – 1054), великий князь київський.
всеславной столиці – Київ, славная столиця святої Русі. Прим. М. Устияновича.
Днешній Константинополь називали древні слов’яни Царогородом. Прим. М. Устияновича.
І на хрест вбитий вражими руками – По упадку київської і галицької столиці работала Русь під татарською, литовською і польською державою – днесь Росія і Австрія держать тот великий нарід під мастю своєю; і решта того народу жиє в царстві угорськім. Прим. М. Устияновича.
Як Уголіно в гадючій темниці… – Уголіно Герардеско, італійський граф, в XIII ст. захопив верховну владу в м. Пізі. Під час свого правління проявив надзвичайну жорстокість і за це був разом із сім’єю ув’язнений в башті Гваланді й заморений голодом, його трагічна смерть стала сюжетом одного із епізодів «Божественної комедії» Данте.
Но честь молодцям славной Віндобони… – йдеться про учасників революційного повстання 1848 р. у Відні. Віндобона – Відень.
голос вічового дзвона… – Великий дзвін, котрим перед віки свободні слов’яни до общих скликували народ, називався дзвоном вічовим. Прим. М. Устияновича.
Ростислав був отцем перших самодіяльних князів землі нашої, а лев є гербом королівства галицького. Прим. М. Устияновича.
Ріка Дніпр і місто Полтава на Україні були найчастішими свідками храбрості дітей руських. Прим. М. Устияновича.
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 423 – 425.