Провидіння. 2
З уст народа, притча втора
1
В холоднім садочку,
Близ святого тина,
Лежав на горбочку
Під грушев хлопчина.
Обнажен на-поли
Нароком з одіння,
В солодкій неволі
Простерся як диня.
Запер обі ноги
В пень груші високо,
Склав руки в розлоги,
Розняв рот широко.
І заладив зуби,
В надії щохвиля,
Що сама до губи
Спаде грушка з гілля.
Край саду скрутняво
По буйній долинці,
І вліво і вираво
Тяглись два гостинці.
Ішли старці божі
До Єрусалима
І на роздоріжжі
Гляділи очима,
Куди би путь брати,
Чи сюда чи туда,
Щоб скоріше стати
У цілі їх труда.
А йшов Христос з ними
До святого тину,
І слови благими
Звідує хлопчину:
«Дитинко любима!
Скажи нам ласкаво:
До Єрусалима
Куди би нам право?»
Хлопець ані слова,
Лиш слухає стиха,
Лежить мов корова
І сопить як з міха.
«Дитинко любима!
Старці ся питають,
До Єрусалима
Дороги не знають.
Ти відав не чуєш;
Бог дасть тобі долю,
Єсли пошануєш
Божих старців волю».
Опять Христос просить
Святими устами,
І вже мольби взносить
До отця над нами.
Хлопець в неохоті
Продер трохи очі,
І як лин в болоті
Позират з убочі.
«Дитинко любима!
Молю тя про Бога:
До Єрусалима
Куди ту дорога?
Біжить день порхливий
Скорими стопами:
Встань! не будь лінивий,
Зділай милість з нами.
Господь в нагороду
Дасть ти старість чесну,
І життя погоду,
І росу небесну».
Хлопець рушив в’язи.
Звернув головою:
«От тамтуда» – каже,
Та й шуркнув ногою.
2
Пішли старці далі
Путем біля плота,
І к селу ся взяли,
Край села в ворота.
Край воріт хатинка
Стояла тісная.
При хаті дівчинка
Трудилась малая.
Надшли старці спішно,
Дівча здаля взріло,
Скоренько, утішно
До воріт приспіло.
Плотар розчиняє,
Камінці правцює,
Путників вітає,
В коліна цілує.
І просить в хатині
Від труда спочити
І миром родині
Поблагословити.
А Христос миленько:
«Дівчино любима!
Чи ми йдем правенько
До Єрусалима?»
«Ой ні, старці божі!
Не так би ся здало,
Там на роздоріжжі
Зблудили-сьте мало.
Назад би вертати,
Но жаль труда того,
Стежков по-за хати
Путь ближча о много.
Ізвольте за мною;
Но там близ керниці
Ви струджені в зною,
Може хоть водиці».
І як ластів’ятко
Вбігла до хатини,
Хіпла конов’ятко,
Добула шклянчини.
І вже між старцями,
Веде їх в заходи
Звісними стежками
Помежи городи.
І вже перед ними
Біжить до керниці,
Руками скорими
Чирає водиці.
Пугарчик обмила,
Водиці набрала,
Чемно ся склонила
Та й почестовала.
І опять утішно
Провадить во Бозі
Аж за село спішно
Ко правій дорозі.
Там в руки, в коліна
Цілує по-свому,
І знов як пташина
Взлітає до дому.
3
Побігла межею
Дитинка любима,
Святії за нею
Всі вергли очима.
А святий Петр радо:
«Учителю віри!
Як же сіє чадо
Трудолюбне, щире!
Зволи божу волю
Для цього дівчатка,
Умоли їй долю
В небесах у татка».
А Христос благенько:
«Єй доля в садочку
Лежит спокійненько
От-там на горбочку».
«Як то, Спасе світа!
Сей лень під грушею
З божого совіта
Звінчається з нею?
Вона з ним знидіє,
З ним життя проборе,
В печалях істліє!
Й се їй доля? горе!»
– «Симоне бар Йона!
Тайно понад світи
Скриває ослона
Небесні совіти.
І крайні преділи
Мудрою рукою
К достиженню ціли
В’яже Бог з собою.
Як же би во віки
Скотини подоба
Пропитався в світі,
Лінивий нероба?
Оний близ прогона
Простертий хлопчина
Єсть то розпещена
Богацька дитина.
Не мине три літа,
Отець му і мати
Підуть з цього світа
До вічной кімнати.
Він стане на диво
Каліков на ногу,
Що нею ліниво
Всказував дорогу.
Статок ся розійде,
Дім лишить дружина,
А на нього прийде
Розпуки година.
Дівиця з хатини
Заступить му друга,
І з волі родини
Буде му супруга.
Собере трудами
Добитків остатки,
Приспорить літами
Богацтва і статки.
Придержить сохранно
Каліку до гробу,
І взбудить старанно
В нім божу подобу.
І серед діл власних,
З божой благодати,
Буде дітей щасних
Щасливая мати».
Замовк Петр в покорі,
Умовкла дружина,
І спішила вскорі
До святого тина.
Примітки
Надруковано в альманасі «Отечественный сборник» (Відень), 1853 р., т. 1.
тин – твердогород, замок.
святий тин – Єрусалим.
плетар – ліска, плетені ворота.
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 74 – 80.