Народний дім

Були часи, де син Галича,

Мов блідолиця тоска дівича,

По розвалинах отців могил

За тіньми прошлих днів ходив,

І з поникнутов в землю головою,

З мутнов сльозою в ясній зіниці,

Чужий на власній своїй землиці,

Мов з-під порога знайда-хлоп’я,

Що в світ повергла мати блудна,

Без батьківщини, своящини,

Без прадідів вірної бувальщини,

Без материньских грудей

В лиці грамота чорної недолі,

На чолі ціха глухої неволі,

Звідовав гробів тужно, унило:

Скажи могило, тиха могило:

Чия-м дитина? як ми ім’я?

Були часи, де з нив Галича

Щезла, пропала краса дівича,

Цвіти студенті поварив мрак,

Пісня утекла в безвісний шлях

Меж гори, бори, з сумом дрімати,

І не лишила лиш самі зойки

І придавлений серденька стон

І ову думку, що руська мати

Уколисала свої дітойки

В тяженький, довгий, осінний сон.

Були часи, де отці краю

Зрікались віри, предків звичаю,

Богатирове народних дум

Повергли народ світу на глум.

І щезли звізди нам з небосклона,

Північ обняла руські болоня,

Сором ударив в чисте лице,

Укор зломив нам горде плече.

Дармо владика глядить в столиці

Одної перли з вірних му душ,

На красній, світлій Дністра землиці

Темна прощави осталась глуш.

А ти тужила, церкво святая,

Сумно у Юра вив старий звон,

А ти боліла, земле любая,

Ридала тяжко синів урон.

Були часи темні, гробові,

Прискорбні, недавні времена,

Сум заляг красні діти Дністрові,

Духа і серце обняла ржа:

Буря рознесла лютії крила

І загуділа смерті позов,

Галицькой нави друться вітрила,

З щита послідній рветься покров;

Повінь обняла слабу хижину,

Судьба зачала бити годину,

Ттснутся фалі до всіх щілин,

І вже над гробом Галича син…

Було, що було; а днесь? дивіте,

Як в Льва-городі руськії діти

Плещуть в долоні, заводять хори,

Сором зривають з лиця, укори,

І окружають надії тин:

Як богатирський Габсбургів син

В вінці Галича дітей свободних,

І благородних, високородних,

Камінь угольний кладе в заснову,

В будучої руськой слави будову,

В будучий руський народний храм!

Слухайте, слиште, як звонять пісні,

Руськії пісні ко небесам;

Ропотят віків скрижалі з плісні,

Руські скрижалі, народа слава,

Горя і долі плахта кровава;

Як святоюрський днесь гуде дзвін,

Як гремить в церквах руський поклін;

Як руське слово руськая мати

Кладе на серце свому дитяти;

Як від Вислоки по край степя

Геройська, вірна і величава,

Злотоколоса, цвітомурава

Поє, ликує руська земля!

Було, що було; а днесь… о доле!

Чому ж не верне літ моїх яр?

Чому так скоро і по неволі

Остиг во груди вдохновень жар?

Чому о дикі скали Бескида

Розбились райські сни моїх дней?

Чому тернь жизні і судьб обида

На радість тисне лиш мут з очей?

А сів бим нині во Льва столиці!

На ступнях твоїх, руська святине,

І гусль Бояна притис к грудиці,

Заспівав пісню під небо синє

По землі руській, по руськім краю:

Леготом в полі, птичков по гаю,

Громом по горах, по морю шумом,

Вихром по степах, по безвістях сумом,

А соловієм в серце дівиче

Про днесь а вчора в руськім Галичі.

Примітки

Надруковано в альманасі «3оря галицкая яко альбум на год 1860».

Ця поезія поміщена в Зорі галицькій 1860 р., але вона очевидячки написана з нагоди заложення цісарем каменя угольного під Народний дім у Львові 18 жовтня 1851 р.

унило (росс.) – сумно, смутно.

прощава – чернь, голота.

щит (польськ.) – вершок, шпиль.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 35 – 38