Згадка за Маркіяна Шашкевича
во вічную єго пам’ять

Микола Устиянович

Кому язик свій, своя земля мила.

Тот жалям нашим не подивує.

Три яри-м глядав, ожидав три яри,

Чи яка цвітка пораночком мая,

Хотяй маленька, смиренна, дрібная,

Блідного личка, независной твари,

Не взійде на твоїм гробі;

Або звук струни сумраком вечернім,

Ударен скромно братньою рукою,

З-над Дністра, Сяну родимцям сіверним

Гомоном жалю, журною думою

Не подасть вістки о тобі.

Но дармо-м глядав і ожидав дармо,

А в серці гадка, лице паленіє:

Де ж руські діти?.. Надармо, надармо

і третьой яри сонце вечеріє,

А за тя ніхто не скаже!

Ніхто сусідам вісті не дасть знати,

Якоє серце земля привалила,

За яким сином плаче руська мати,

І на хрест святий, де твоя могила,

Віночка ніхто не зв’яже!..

А ти почесті, пам’яті і згадки,

О Маркіяне, так достоїн всюди!

Оден з-меж тількоії руських чад громадки

Припав-єсь серцем матері до груді,

До руської землі, коханки;

І, залишивши сусідськії ниви,

На власній дикій, відвічній пустирі

Цвіту і воні глядав-єсь сквапливе

На благовісник безнадійной яри

Для красной діви Дністрянки.

Як рання звіздка на неба востоці,

Що ясній днинці досвіт розвиває,

Як воздух мая, що по земнім стоці

Радість, довольство, життя вигріває

Очарования світ милий, –

Так ти жаркою чувств твоїх весною

Дихнув утіху на наші оболоння,

Так ти лучею звіздочки ранньою

Розсвітом шибнув попід небосклоння,

Дністровій днинці тоскливій.

Єдина гадка була в серці твоїм,

Гадка, якую меж мира товпами

Ангел завіта ясним крилом своїм

В груди молодця заледво віками

Возбудить і в жизнь, і в силу;

Гадка блаженна, небесная, свята,

Зірочка світу, честі, долі, миру,

На руськім небі, де темна затрата

І чад останки, і прадідну віру,

І мову губила милу.

В тій гадці жиз-єсь, віддихав-єсь нею,

В ній твоє щастє, печалі, надії,

Снів наповиди, і радощі з нею,

І тая тоска, в которій боліє

Піснь твоя, груді мила:

Як ова птиця, що так без устанку

То раз сумує, то знова співає,

І знов весела, і знова думає,

То вечерами, то в просонню ранку,

Яко би в пісні умерти хотіла.

Тямлю ще добре, – бо якими ж літи

Хвильочки тії мож запам’ятати? –

Коли-сь яв думи нашої нам піти

І руськой мови красу розвивати

В ясненьких барвах і силі,

Що ще донині тяжкими судьбами,

Сльозою плече свої немовлята,

Як би від бога і людей заклята

Думати глухо літами, віками

На німій чорній могилі.

Тогди, о боже! як же то жаріла

Блідність уст твоїх, палало личенько,

Жалем, думою душа розгоріла,

В небесні двори далеко, бистренько

Несла гадочка печалі.

І мольби несла за Галича-неньку,

За її тоскаво задумчиві доні,

За сини милі, цвіт, красу давненьку,

Що днесь в сестричній яліє короні

Відломок народной хвали.

А нам як любо, як солодко було

Той родим голос руським серцем пити!

В якім дитятко дні щастя проснило

І в якім нині так солодко снити,

Мов медом віє дуброва;

І де так мило душу колисати,

Азбуку гадок, чувства і подоби,

Грудьми поєну матерной утроби

З безодні серця на світ розвивати,

В цвіточках пісні і слова.

А днесь… о браття, розбилися стіни

Красного серця, душі величавой!

Замовкли груди, чувства оніміли,

Загасло сонце зрінички тоскавой,

На устах печать холодна!

Ніт Маркіяна, молод соловія,

Пророка честі, слави предитечі!

Розбилися стіни, загибла надія, –

З вихром, що в поле сухим листом мече,

Яр прошуміла народна.

Судьбо небесна! Чи ж руській дитині,

Тій нещасливій сироті на світі,

Що в глухій сонце узріла годині,

Німій і темній зістатись навіки?..

І мов за тяжкую злобу,

По трудах тілько і тілько недолі

На цур ся своїм сестрицям лишити?

І залюбившись в духовній неволі,

Сором жебрачий на чолі носити,

Прочуняти свою добу?!.

Ото могила!.. Хто ж днесь так довольно

Гадочки наші волшебними руки

Роздзвонить любо, красаво, удольно,

В м’ягенькі, гладкі, плеканії звуки?

Хто сором зірве нам з груди?

А его мати руськая родила,

З думочок руських колиску звивала,

Руськоє серце під головку клала,

Руським гадки душею поїла,

Кормила руськими груди!..

О Маркіяне, небесний звістуне!

Будь-кудась нині на воздухах хмари,

Чи в лучах сонця, чи в полисках луни,

Чи в зорі ранній, чи в вечерній згарі,

Чи в звіздах світа границі:

Я нині смутно на твій гріб ставаю,

І на хрест божий, мира упованнє,

Печальну думу, жаль мій возвіщаю,

Братнії сльози, матернє риданнє

І згадку руськой землиці.

О прийми радо, прийми, друже милий,

Сей первісночок моего думання!

Твоє то зерно, твій труд печаливий,

І в дар печальний вірна чувствования

Тобі го назад складаю.

І тим не дбаю, аж ся хто поглумить

З товпи свавольной над тими сльозами:

Знайде ся серце, що мя порозумить,

І над Лабою, над Порогами,

І там на стінах Дунаю.

Примітки

Вперше надруковано окремою листівкою у Львові 1848 р. паралельно українською і польською мовами під заголовком «Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам’ять». У кінці підпис: «Николай з Николаева» (один з найпоширеніших псевдонімів М. Устияновича).

Твір був написаний, як згадував М. Устиянович, спочатку польською мовою ще в 1843 p., зразу ж після смерті М. Шашкевича, і надісланий для опублікування в додатку до урядового часопису «Gazeta Lwowska», але її редактор не надрукував вірша «по сій причині, що в нему будьто лишить тенденція раздвоєння в народі, зрісшімся від віків в одно польське тіло» (див. чернівецький журнал «Родимый листок», 1881, с. 230). Про дальшу долю твору М. Устиянович розповів у своїй автобіографії, надрукованій в «Литературном сборнике»:

«Я перевел мой стих, посвященный памяти Маркияна, на галицко-русское наречие и, чтобы теплым ветерком жалостных воспоминаний разогретн сочувствие и в тех многих лицах из мирской русской интеллигенции, которые уже слишком позабыли язык русский и даже русской буквы не знали, постарался я напечатать текст польский вместе с русским» (див.: Литературный сборник, издаваемый Галицко-русской Матицею, с. 44).

Із досить значними змінами твір вдруге був надрукований у зб.: Поэзии Николая Устияновича, 1860 г., с. 10 – 17. Внесені в твір виправлення в основному зводились до заміни народно-мовної лексики «язичієм». І належать вони, очевидно, не авторові, а видавцеві збірки і автору передмови до неї Богдану Дідицькому, який був ініціатором і пропагандистом «язичія» в Галичині.

Подається за першодруком.

І над Лабою, над Порогами… – тобто над Ельбою і над Дніпром.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 418 – 421.