Осінь

Микола Устиянович

Сумно, марно по долині,

Почорніли білі цвіти,

Пожовк лист на деревині,

Птах полетів в інші світи.

Від запада сиві хмари

Цілу землю заливають;

Чагарами нічні мари

З вітрами ся розмовляють.

А на горі калинонька

Головоньку нахиляє,

А над Дністром дівчинонька

Сльозами ся заливає.

«Чого тужиш, калинонько,

Головоньку нахиляєш?

Чого плачеш, дівчинонько,

Сльозами ся заливаєш?

Чи тя доля покинула,

Чи не маєш матусеньки?

Чи ти краса загинула?

Чи говорять вороженьки?» –

«Ні мя доля покинула,

Ні не маю матусеньки,

Ні ми краса загинула,

Ні говорять вороженьки.

Йно ми тужно за весною,

Що так борзо перецвіла:

Куди гляну мисленькою,

Нема того, що-м любила!»

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Вінок русинам на обжинки», 1847 р., ч. 2, с. 123 – 124.

Автограф зберігається в ЛНБ, архів А. Петрушевича, п. 118, од. зб. 1002. Підпис: «Николай з Николаева».

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 415 – 416.