Хора

Микола Устиянович

Як сонце западе, і вечір замріє,

І птичка вколишесь під тихим листом,

І зірки засвітять, і луна розтліє,

І все до спочинку складеся кругом,

Я, бідна, думаю і нуджу собою.

До зірки вздихаю, говорю з луною,

Чогось ми так тоскно, щось ми не стає…

Скажіть мені, люди: що мені є?

Ожила землиця, яр блисла докола,

І паволоками окрились луги,

Посестри по цвітках, мов крильми сокола.

Гуляють весело, без смутку, туги.

Я сиджу самотня, головку звішаю,

Що сплету віночок, то оп’ять зриваю,

І слізка в зіниці чомусь ми стає.

Скажіть ми, посестри: що мені є?

Отворю віконце: соловій щебече,

Піснями колише в гніздочку любу,

А в мені серденько, як рибка, ся мече,

І вічка надармо складаю до сну,

І б’юся з гадками, як з вітром билина,

І сплачу часами, як мала дитина,

Бо щось ми так жалко, щось душу ми пре…

О мамко, о мамко, що мені є?

В неділю з полудня стояла-м в віконці,

Співала-м весело: ля, ля, ля, ля, ля;

Нечайно хлопчина, прекрасний як сонце,

Верг на мя очима і щез, як піна.

Мене щось кольнуло ту, оту – в серденько…

Ах боже! ах боже! Так дуже дивненько,

Що ми до днесь вколо головка ся в’є:

Я хора, ой хора – но що мені є?

Чогось ми в віконце мов гачком все тягне

А з рук ми все ховзне, що в руки возьму,

І кров ми б’є в личко, як хто щось прибагне,

Як огня запросять, – я воду несу.

Ні їсти не можу, ні сну я не маю,

Щохвилі трусливо на двері ззираю,

А двері як рипнуть, то ляк мя бере.

О, бійтеся бога! Що мені є?

Примітки

Вперше надруковано в «Отечественном сборнике», 1854, № 7, с. 25.

Вдруге надруковано у зб.: Поэзии Николая Устияновича, 1860 г., с. 25 – 27.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 441 – 442.