10. Горе матері. Слава Нечаю!
Сидір Воробкевич
… Домовина
Розвалиться – а з-під неї
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Шевченко
Кінець греблі шумлять верби
Там в гаї, в долині;
Не кує то зозулечка
Сиза на калині,
То рідная Нечаєва
Мати так заводить:
«Чому, сину, не вертаєш,
Чому не приходиш
До ненечки, до рідної,
Що тебе родила,
Над тобою розпадалась,
До церкви носила,
А осталась, як у полі
Сухая билина.
Узяв-єсь з собов, Нечаю,
І меншого сина…
Може оба там загибли?
А я ся остала,
Щоб на старість гірку долю
Кляла, проклинала…
Ви забули стару неньку,
Рідні мої діти… –
Коби сила, милий Боже,
До них полетіти
І звідати, як ся мають,
Чи шаблями грають,
Чи в могилі на рідную
Матір забувають!
Як знайшла би-м їх живими,
То би-м хоронила
Їх як ангел; як загибли,
То би-м положила
Й свою сиву головоньку
Коло діток моїх,
Щоб збудив нас голос Божий
На суд усіх троїх.
Відки же вас визирати,
Діти, чи із сходу,
Чи з заходу, відки, діти.
Вернете з походу?
Чи вас літом виглядати,
Діти, чи зимою,
Чим вкриється ваша стежка –
Снігом, чи травою?
Чи вже може пісок жовтий
Їсть козачі очі?
З великого жалю серце
Минутися хоче.
Серце сохне, душа ниє –
Ох, за вами, діти…
Дай, Господи, крила неньці
Щоб могла злетіти.
Відвідати діти свої,
Сизі орленята!»…
Сльози блисли й до молитви
Склала рученята.
Зорі світять, мрака стелесь,
Білолиций мріє;
Шумить явір, верболози,
З долу вітер віє.
На мураві кучерявій
Кобзар в кобзу грає
І такую тужну думу
Понуро співає:
«Ой над Красним, над місточком
Сиз-орел літає,
На озеро поглядає, –
Квилить – проквиляє,
Що на тому та озері
Нечай потопає.
Посічений, порубаний
В фалі поринає,
До козацтва-товариства
Стиха промовляє:
«Гей друзі-молодці,
Козаки-запорожці!
Ой добре ви дбайте,
Волок закидайте,
Мене козаченька молодого витягайте,
Ворону чорному,
Собаці голодному,
Ляхові завзятому
На поталу не давайте!»
То козаки теє зачували,
На озеро широкеє волок закидали,
Нечаєве біле тіло порубане, посікане
З води витягали.
З мушкетів не гримають
І в сурми не грають,
До церкви святої, Божого храму поспішають.
За Нечаєвим козацьким тілом
Ворон-кониченько поступає,
Смутно він ся має – голову хиляє,
Неначе плаче, поступає…
А з захід сонця не вітри буйні повівають,
Не чорні хмари навівають,
Не бісурмани – ляхи налітають,
Козаченьків упень рубають,
До містечка Берестечка поспішають,
Велику скалу – білий камінь ламають,
Перед козаками козацьке Нечаєве тіло і коня ховають
Муром мурують, засклепляють…
Застогнала Україна,
І Січ зажурилась,
І козацтво-товариство
Голову схилило.
Україно не журись,
Козацька Січ не плач!
Правда, правда не лягла –
Тільки Нечаєва козацька голова
У Краснім, у місті на риночку…
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж лицарями,
Лицарство козацьке всякому розкаже.
Настане той час і та година,
Ворон-кониченько заірже,
Скалу копитами розіб’є,
Нечай козаченько вийде,
Вогняним мечем правди замахне –
І ляхам-ворогам
По селам і містам
Кара розлиєсь.
І воскресне Україна,
Вона встане,
Світом правди засіяє
На многі літа
До кінця віка!»
Минув хутір кобзар сивий,
Сховався у лузі –
Лишив неньку Нечаєву
У смутку і тузі.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 306 – 310.