7. Раптовий напад ляхів

Сидір Воробкевич

Ту кроваваго вина не доста. Ту пир докончаша храбрии русичи: сваты попоиша, А сами полегоша за землю рускую.

Слово о полку Ігоря

Позбігалось все козацтво

з Красного і з гаю

І гукнули на весь голос:

«Втікаймо, Нечаю!

Ідуть ляхи на три шляхи

І бряжчать шаблями,

Калиновський попереду,

Лихо буде з нами!»

Устав Нечай, похиляєсь:

«Що? я утікати? –

Свою славу козацькую

Під ноги топтати?

То не зроблю, товариші»…

«Ох, батьку Нечаю,

Держи коня, держи в сідлі

До свого звичаю,

Держи шаблю свою славну,

Та під опанчою,

Бо буде якеєсь лихо,

Нечаю, з тобою…

Тебе ляхи порубають

У ясній світлиці:

Чи не чуєш, як вже містом

Гримлять гаківниці?»…

«То козацтво по містечку

Гуляє, гуляє –

Може в поміч вже й татарин

до нас поспішає»…

«Се не наші, – подивися!

Глянь лиш у кватирю:

Звиваються вже драгони

В куми на подвір’ю».

А як стали вже сторожу

У дверях рубати,

Став тверезий наш полковник,

Крикнув коня дати.

Шаблі бряжчать, цівки гримлять,

Гармати басують,

Шляхом много полягало,

Заснули, не чують

Тотих громів безчисленних,

А ще більше в крові

Валяються, мов восени

Жовтий лист в діброві.

Без спочинку серед ринку

Ратища гуляють,

Базар в Краснім козарлюги

Кров’ю поливають;

Від пожару сади сохнуть,

Дим клубом ся носить,

Один кличе, другий стогне,

А третій голосить…

Запалало ясно місто,

Аж небо горіло,

Всюди, всюди лячно, страшно,

Кров’ю закипіло,

Й місяцеві від пожару

Відай душно стало,

Десь сховався. А козацтво

Сильно наступало.

Ой цофнулися драгони,

П’ятам дали знати,

Хоть вже мало кому було

З міста утікати.

Ой у Краснім лютий празник,

Опівночі дзвонять,

Нечаївці з міста ляхів

В чисте поле гонять,

Утікачам ще гостинця

З-густа посилають,

Жнуть і косять і все в купи

Шанцями складають.

Що то в місті за вистріли

Так грімко гукнули?

Козаковського кварцяні

У місто бухнули.

Лицарями втікаючи

Разом поставали.

Два огні на нечаївців

З пушок посилали.

Ой лихую нечаївці

Мали там годину,

Як їх взяло ляцьке військо

В саму середину.

Їх лиш жменя, а кварцяних,

Як піску дрібного,

Десять ляхів стало проти

Козака одного.

Боронились, відбивались,

Щохвилі меншіли,

Вражі ляхи їх, як оси,

Гурмою присіли.

Вже й Ничипір, осавула,

Поляг головою,

Вже і Тихон, брат Нечая,

Одною рукою

Лишим трупом шляхи стелить.

Наш Нечай махає,

Шабелькою огню креше

І кров проливає,

Та все трупи шляхетськії

Складає рядами;

Сюди гляне, туди гляне –

Тече кров ріками…

Сто ран його уже криє,

Вся твар посічена,

Він ся боре і лютує.

Все за Україну.

Вже і руку відотяли,

Він другов махає

І ще словом безнадійних

Другів загріває:

«Не давайтесь, товариші,

Лучше умирати

В борбі лютій, ніж в неволі

Долю проклинати».

Спотикнувся кінь Нечаїв,

Упав на коліно,

Повалився сивий Нечай,

Мов в лісі поліно.

Стріла вража козачії

Провертіла груди,

Вже другого Нечаєнка

На світі не буде.

Вмираючи боронився,

Та сили не стало,

Мов в праведника святого

Око му згасало.

Примітки

Від пожару сади сохнуть – фактична помилка поета. Напад поляків на Красне стався у січні 1651 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 295 – 299.