2. Посольство до Хмельницького

Сидір Воробкевич

У яр тоді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом

Одностайно стати

На ворога лукавого,

На лютого ляха…

Шевченко.

Панує все шляхта і бенкетує

По сеймах, сеймиках лиш коверзує,

Що запалало, що вже горить

І тут і там, що чернь не спить.

Не бачить шляхта і не чує,

Якую кару їй готує

Козацький рід; бо вже досить

Гіркого горя чернь терпить.

Бенкетуйте та гуляйте,

Ніч минула, вже світає,

Вже і сонечко сіяє.

Ось покаже чернь погана

Та якого вона роду,

Як затрублять до походу.

То не лебідь білопірий

Плаває по морі,

То сіяє білолиций

Місяць на просторі

Блакитному, безкрайому,

З хмари виглядає

На діброву, в яр глибокий

Лячно поглядає.

А в діброві віковічні,

Мохнатії дуби

Позгинали, посхиляли

свої темні чуби.

Там зібралась – позбігалась

Вбогая сірома,

І Данило і Микита,

Сава, Кость і Хома,

І старії й молодії

На раду зібрались,

Із сторін глухих, далеких

В купу позлітались,

Щоб за зброю ухопити,

Щоб волі добути,

Та щербату свою долю

Із кайдан розкути.

А між ними похожає,

Наче рідний батько,

Нечай, брацлавський полковник,

Та гадає гадку.

Сидить кобзар на мураві,

Грає, приграває:

«Ой недобре пан Хмельницький

Та про народ дбав,

Що мостивим із-за Висли

Повертать казав. –

Бо мостивим захотілось

У нас панувать,

Козакові й мужикові

Ярма накладать.

Ой недобре, наш Богдане,

З нами починав,

Що в реєстер сорок тисяч

Козаків вписав.

Ой не славно, та не гарно,

Плаче й Чигирин,

Що з ляхами побратався

України син.

Схаменися, наш гетьмане,

Народ не губи,

Та неправду із ляхами

геть же прожени!»

Так ушкварив кобзар сивий,

Аж гомін полився

По яру та по діброві.

Місяць подивився

Із-за хмари на діброву,

На зелені дуби,

На Нечая брацлавського

Й на козацькі чуби.

Ой ударив в котли довбуш,

Весь народ скликає;

Козаченьків хмара-хмара,

Наче море грає.

Загриміло, задудніло

Крутими ярами,

Поставали козаченьки

До кола рядами.

Поставали раду радить,

Гетьмана не мають.

Порадились, загриміли:

«Нечаю, Нечаю!

Всю надію лиш на тебе

Народ покладає.

Ти за нього уступався

При лихій годині,

Будь же, батьку наш, гетьманом

Цілій Україні!»

Вийшов Нечай серед ради,

Низько уклонився,

На старшину, товариство

Мило подивився.

«Браття мої, товариші,

Друзі мої милі

І шановна громадонько!

Не моя то сила

Всім козацтвом кермувати.

Ми гетьмана маєм

У Чигрннї, у козачім:

Той най провожає

Вас, ви друзі, товариші

І брати по долі;

Я полковник, я підданий

Гетьманської волі.

В Чигрин лучше до гетьмана

Послів посилаймо

І від нього оборони

І правди жадаймо.

Пригадаймо му присягу…

Як то не поможе,

То тоді ми, друзі мої,

Враз во ім’я Боже

Підем волі батьківської

Від ляхів добути,

І з закутого народу

окови стягнути».

«Добре, славно, наш Нечаю!» –

Козаки скричали

І своїх послів козацьких

В Чигирин послали.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 279 – 283.