1. Кривда від ляхів

Сидір Воробкевич

Ще день Украйну катували

Ляхи скажені, ще один,

Один останній сумували

І Україна і Чигрин!

Шевченко.

Шляхті у Польщі знов тісно стало,

Знов на Вкраїну тьмою вертає,

Бори, безкраї степи, загони

Бідному люду знов видирає.

Чорна сірома гнеться удвоє,

Знов в українців дзвонять кайдани,

Робить сірома, погань броварська,

Мов в фараонській неволі в’яне.

Ріже нагайка плечі козацькі;

Стогне сірома в ляцькій неволі:

«Лишенько, горе!» Шляхта панує,

Народ бідує, гнеться удвоє.

Жид-арендатор, Юда та Лейба

З бідного люду кров висисає;

Народ горює, наче в Єгипті,

І сам не знає, за що страждає.

Ой зборівське ляцьке слово,

Мов на морі піна,

Ой щербата твоя доля.

Люба Україно!

Ой жиє, панує кривда,

А правда в могилі.

Чи ж вам крила повтинали,

Вірли сизокрилі?

Чи твоя, Вкраїно, доля,

В морі потонула?…

Не втонула, не пропала,

Лиш на час заснула;

Прокинеться – і козацтво

Стане знов, чим було.

Слова даного в Зборові

Воно не забуло!

Ще не з’їв червак ратища,

Не трісла грімниця,

Ще не з’їла ржа янчарки

Ні шаблі-сестриці!…

Ссе ще Юда пелехатий

Та людської крові,

Бо ще галки не злетіли

З байраків, з діброви.

Дери ж шкіру, пий ще кровцю,

Нехристе шинкарю!

Непогода-злидні вдарять,

Не минеш ти кари!

Підросте малий реєстер

Вам всім на розплату,

Розгуляється сірома,

У своїм завзяттю

Хліб за хліб вона віддасть вам!

Бенкетуй же, ляше!

Не удовзі нагадають:

Що по Случ, то наше!

І засядуть сини волі

Суд судить над вами,

І заплаче жидва й шляхта

Дрібними сльозами.

Вже надходить час ридання,

Час страшного суду,

Прокинулось знов козацтво

З зеленого Лугу,

Не втихає вже у кузні

Від тяжкої праці,

Гострять шаблі, гострять списи

У густім байраці…

Ой у місті, в місті, в славнім Чигирині,

Ой та рано, дуже пораненько,

Ой на ринок-базар та зібрався народ,

Стоїть мовчки, мовчки дожидає.

Ой чого ж то народ, чого дожидає?

Чи то пан Хмельницький раду іззиває?

Пан гетьман Хмельницький ради не ззиває,

Ой та сам він гордо виходжає.

За ним, за ним ведуть козаків-завзятців,

Синів вольних вольної Вкраїни,

На руках, на ногах єсть у них кайдани.

Самі пишні, гордо виступають,

Бо терпіть не хтіли ляцької сваволі,

В ляцькім ярмі гнутись, погибати,

А у степу вольну волю рятувати

Віру з-під ніг ляцьких піднимати,

Козацтва-лицарства на поталу не дати!

От виходить пан Богдан Хмельницький,

та не раду радить – суд судить над ними!

«На паль, на паль!» – крикнув славний гетьман,

Та вертає в замок знов бенкетувати.

А по ринку кров козацька ллється.

За гетьманом грізно народ поглядає,

Мовчить: що гадає? те Бог тільки знає!

Ой Богдане, ой Богдане!

Славний ти гетьмане,

За що ж ще й ти знущаєшся

Та над козаками?

Ой згадай же: як у Січі

Гетьманом обрали,

Та на тебе як на батька

Всю надію клали!

Проклянуть козацькі діти

Тебе, наш Богдане!

За що ж билися з ляхами

З тобою, гетьмане,

Під Збаражем, під Корсунем,

Жовтими Водами?

За що ж ще і ти смієшся

Та над козаками?

Ой Богдане! лучше було

Лягти головами,

Всю Вкраїну затопити

Жовтими Водами!…

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 275 – 279.