9. Облога Красного

Сидір Воробкевич

Галас, сурми, стон побитих,

Брязкотня мечами,

Стук таранів, дим пожарищ

Чорними смугами.

М. Костомаров

У краснівськім замку

Велика тривога,

Старі чуби зціненіли,

Зітхають до Бога.

У краснівськім замку

Нужда, голод всюди,

І надії уже бракло

Нечаєвим людям.

На всі боки ляхи

Замок обступили,

Так їх густо, що і мушку

Та не пропустили б.

Таранами грубі

Розваляють брами.

«Зараз, зараз кінець буде,

Козаки, із вами!»

А чуби погибель

Шлють на них із валу,

та не спірно – вже охляли

І слабнуть помалу.

Три доби вже б’ються

І вночі і в днину,

Но вже бачать, що надходить

Остання година.

Козаків лиш жменя,

Ляхів сила, сила:

Чому з батьком передвчера

Жизні не скінчили?

З голоду зомліли,

Вже глузду не стало

Гавратинському й Кравченку –

Вже усе пропало.

Послабли, зомліли,

Сили опускають,

Три доби вже насущного

Хліба не видають.

Що тутка робити?

Чи ся піддавати?

Чи ночію в очерети,

В багна утікати?

Котли зашуміли,

Зійшлися до ради:

«Як так далі, братці, буде,

То усі пропадем.

Нам підмоги треба;

Сором, щоб глумився

Враг над нами, надав муки

І грізно казився.

Ой Кравченку, брате,

Нема що чекати,

Іди в степи, луги, бори

підмоги шукати».

Кравченко вклонився

Перед старшиною,

Пішов помочи шукати.

«Гей, брати, за мною!» –

Загорлав Кравченко.

Козаки втікають,

Над озером, над глибоким

Ляхи доганяють

Козацтва остаток;

Шаблі заблищали

І цівочки семип’ядні

Грімко запищали.

Шумлять очерети,

Земля застогнала,

Знов завзята до розпуки

Борба розгулялась;

Знов тріщать ратища,

Знов валяться трупи,

Знов кварцяні з козаками

Збіглися докупи.

Кварцяного війська

Чимало упало,

По озері, по замерзлім

Тулови качались.

Загибло й козацтва

На озері много,

Клює чорний ворон очі

Вже й Гинди старого.

Розлютились ляхи,

Трупи кавалкують,

Над вмираючим козацтвом

Мов звірі лютують.

На списи встромили

Голови криваві

І гуляють по озері

Вороги лукаві.

«Отак тобі треба,

Ти собача віро,

Co to znaczy z Lachem hulać,

poznasz ty dopiero!…»

Біля церкви шабельками

Козаки копають

Домовину для Нечая,

А в церкві співають

Священики, диякони

«Упокій з святими» –

І не бачать, що вже ляхи

В церкві межи ними

Кров козачу проливають,

Не бояться Бога.

Ой від крові червоніє

Церков від порога

До престола… Де козаки

Молили, благали,

Щоб хоть батька-Нечаєнка

Поховати дали:

Злота, срібла обіцяли –

То все лях не чує,

Не боїться в церкві Бога

І ллє кров, лютує…

Не хотіли вражі ляхи

Срібла, злота брати,

А воліли Нечаєнка

В мак дрібний сікати…

Все козацтво змордували,

На кусні зрубали.

Шматкували Нечаєве

Тіло і кидали

По озері, щоб ворони

Кості розносили,

Щоб над грішним сіроманці.

Вовки голосили!

Три доби ще у тім Краснім

Гуляли кварцяні,

Валялися по озері

Каліки-міщане;

Все спалили, знівечили,

Все ізруйнували, –

Під Шаргород четвертої

Днини поспішали.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 302 – 306.