3. Початок повстання

Сидір Воробкевич

Об тім не знали ні сотники

Ні отамани курінні, ні полковники,

Тільки Бог святий знає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Народна дума.

Густа мряка Чигирин криє,

В байраці щезла вже луна,

Зіроньки, наче світло, гаснуть,

Сонце у степу вже вирина.

Коли так зійдеш, України

Сонце величнеє, скажи,

Чи вже ніколи не діждати

Тої щасливої пори?…

Підходить сонце, ясні лучі

На Чигрин впали, аж горить;

У замку козацькім наш Богдан

Щось ся понурив, лиш сидить,

Думку думає. Бог ’го знає,

Що ’му роїться в голові,

Видно по чертах, оці, бровах,

Що заняли го мислі злі.

У світлицю Нечаєві

Посли уступили,

Перед Богданом Хмельницьким

Низько ся вклонили,

І жадають від гетьмана

Словами різкими

Оборони против ляхів,

Бо вже народ гине

Під їх лютим опікунством,

Бо злидні настали,

Відколи знов на Вкраїну

Ляхи повертали.

Похитав лиш український

Гетьман головою:

«А знаю ж я, бідна черне,

Що робить з тобою?

Сорок тисяч у реєстер

Лиш вільно приймати».

«Так ти, пане наш, гетьмане,

Хочеш покидати

Тих, що волю боронили,

Покотом лягали,

За батьківську святу волю

Свої чуби клали?…

Так то виступаєш, батьку,

За тих, що з тобою

Добували святу волю

У кривавім бою

Під Зборовом, під Корсунем.

Жовтими Водами?

Ой лишив ти всю козацтво

Наче сиротами,

Передав ти нас мостивим

Панам на поталу

І копаєш під козацтвом

Чорний гріб помалу.

Чи сліпий ти, що не бачиш,

Як тебе здурити

Ляхи хочуть, щоб потому

могли і згубити?

Все ласками тебе дурять.

Ти усе приймаєш

І глумиться над народом

Ще їм помагаєш.

Догадайся: вони хочуть

Тебе роз’єднати

Із вірними козаками,

Щоби панувати

Могли, батьку, на Вкраїні…

Поступай, як хочеш,

Оставайся і в неволі,

А ми сеї ночі

Виберемо в нашій раді

Другого гетьмана –

Бо нас їсть аж до живого

Та доля погана».

«Хто козаком бути хоче,

Козаком най буде,

Не бороню я нікому,

Ви всі вільні люде!…»

Так Богдан сказав посланцям,

Всі ся уклонили

Перед батьком і небаром

Чигрин опустили.

Поїхав у Київ пан Богдан Хмельницький,

Щоб трактат Зборівський там переміняв,

З Кисільом він радив, за волю народу

Щирим, вірним словом він ся впоминав.

Та годі ’му було реєстер збільшити.

«Що з тамтими зроблю? вони мене вб’ють

І на вас повстануть наче чорна хмара,

Вони лиш нагоди у байраці ждуть».

Так казав Хмельницький, тяжко зажурившись;

Бачив він зловіщі, лихі знамена,

Бачив, що вже годі народу терпіти,

Що вже закипіла Вкраїна грізна…

А мостиві то не бачать,

Гуляють, пирують, –

Не впекло ще до живого,

Ще день бенкетують,

І не сниться небожатам,

Що чернь ся збудила,

Всі розпуття крутоярі

Мов галич покрила.

Із чужої вони праці

Бенкети справляють…

Мовчи серце, не тривож їх,

Най ще погуляють…

В Перяславі задзвонено

І у сурми затрублено,

Там до ради поставали,

В реєстер ся записали

Триста тисяч людей гожих,

Молодецьких, голомозих.

Де світає рано зоря,

Від Дністра і аж від моря

Посходились, позлітали,

Щоб враз ярма поскидали

Запорожці і низовці;

Нині всі лиш реєстровці.

Козарлюгів хмара, сила

Весь Переяслав покрила.

Схаменися, пане ляше,

Бо козацтво в руки плеще

І гуде: «По Случ все наше!»

А як зачне гульню свою

І ударить в булат-зброю,

Як ратищем ме орати,

Трупом поле засівати,

То запізно буде, ляше.

Слухай! козак в руки плеще,

Переяслав молодіє,

Під коником трава мліє.

Схаменися, схаменися,

Бо настигне зла година,

І двигнеться вся Вкраїна

І козацтво, наче море,

Розіграєсь. Скали й гори

Стрепенуться. Схаменися

І до Бога помолися!

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 283 – 287.