Пропала коронка Зігфріда!
Володимир Винниченко
І раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком серед ночі під цинічно-сумною посмішкою місяця прокочується страшна буря жаху. Дзеленчать і миготять знаками телефони, грюкають двері, напіводягнені люди з сірими обличчями й жахно розбудженими очима бігають коридорами, скрикують, шепотять, біжать нагору. До будинку під’їжджають авто з людьми, поодяганими в форму, хапливо входять у дім, оточують його з усіх боків, увіходять до саду, нишпорять, обшукують. Балакають коротко, вривчасто, таємно.
– Що сталося?!
Пропала коронка Зігфріда. Таємно, безслідно пропала свята реліквія, заповіт старого роду, благословення віків, запорука перемоги, символ панування кращих!
От так пропала серед тихої ночі, без ніякісінького сліду крадежу, без найменшого гомону, без єдиного знаку, за яким можна б шукати її! Пропала між дванадцятою й першою годиною ночі, тоді, як у сусідній кімнаті принцеса брала купіль.
Коронка лежала на туалетному столі. Принцеса, роздягаючись, поклала її туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли вийшла з ванни й хотіла сховати у скриньку з іншими реліквіями, коронки на тому місці вже не було. (Принцеса, одначе, не розповідала, як вона шукала її, не казала, як гола, з розпанаханим од люті пеньюаром, із розпатланим червоним диким влоссям бігала по спальні; як лазила рачки по підлозі, мацаючи руками попід столами, фотелями, шафами; як розкидала мокрі простирадла й рушники в ванні; як скажено, тоненько завищала від сліпого страху й гризла зубами сукню від одчаю).
І старий тихий дім – повний притишеного, заціпленого шепотіння, шарудіння, сухих, напружених очей, тоскної шамотні, підозрінь, безнадійності, жаху. Одна тільки принцеса спокійніша за всіх, тільки вона чисто по-королівському ставиться до великого нещастя: з такою холодною, сталевою, величною гідністю, що старий граф готов стати на коліна перед цією сильною дівчиною. Ні одного знаку хвилювання, ніякого гніву, одчаю, ніякого різкого жесту! Наче не коронка Зігфріда пропала, а гребінець із її волосся.
Але хто ж, хто міг учинити це жахливе святотатство? Яким способом? Усі двері й вікна на терасу та до кімнат принцеси були позамикані. Ніде ні сліду злому замків. Прислуга не могла пройти нагору, ніяк не могла. З саду через вікна тераси нема змоги вилізти, та й вікна були позамикані, та й чути ж було б щонайменший звук, бо вікна й принцесиної, й Трудиної спальні були повідчинювані, і ні принцеса, ні Труда з Фрідою ще не спали, ще горіли в них лампи. Який же злодій зважився на таке очайдушне злочинство?
Старий граф із графинею йдуть до Труди ще раз докладніше розпитати, може ж, вони хоч якийсь гомін чули. Але ні старий граф, ні графиня чогось не дивляться в очі одне одному, ідучи до дочок. Коли ж увіходять до Труди, старий граф щільно, пильно зачиняє за собою двері й вікна.
Труда і Фріда сидять мовчки в різних кутках канапи. У Фріди очі повні якогось іншого жаху, ніж раніш. У Труди якийсь інший вираз. Усе якесь тепер інше. І тому старий граф також інакше, ніж раніше, підходить до дочок і важко дивиться на кожну по черзі. А стара графиня, як сполохана птиця, що до гнізда її підбирається страшний ворог, тривожно готується до оборони.
– Коронки немає. Чуєте? Трудо! Фрідо! Коронки нема. Пропала.
І Труда, і Фріда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема, але для чого ж їм це так чудно, з таким натиском говорити.
– Хто з вас у часі був на терасі? Ну?
Сестри мовчать. Фріда швидко, злякано спускає очі на коліна собі, але Труда сміливо зустрічає грізний, важкий погляд із-під сірих стріх.
– Я була.
– Ага. Що ж ти робила там?
– Що ж я могла робити? Розуміється, коронку крала!
Сірі стріхасті очі люто скидаються догори.
– Не смій мені таким тоном балакати! Ти! Що ти робила там, питаю? Фрідо, відповідай!
Фріда, як у дитинстві, злякано, мовчки наставляє на батька великі, здивовані, сині очі.
– Фрідо, ти доросла замужня жінка. Ти повинна розуміти те страшне підозріння, яке лягає на наш дім. Одповідай, – що робила там Труда?
Губи дорослої, замужньої жінки по-дитячому морщаться, починають труситися, сльози викочуються із здивованих очей і одна по одній швиденько котяться по зблідлих лицях. Вона не знає, що робила Труда. Вона спала. Чи той… Труда була на терасі, але вона там тільки підглядала за принцесою в вікно й зараз же відійшла від нього.
– Підглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга підглядає до чужих вікон?!
– Я хотіла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.
Старий граф ступає крок наперед і простягає руку до Труди.
– Давай сюди негайно. Швидше!
Труда великими, нерозуміючими і вже знаючими очима скидає на батька.
– Що давати?! Трудо!!!
Бідна птиця-мати може тільки з жахом і одчаєм слідкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бік, на інший слід направити.
– Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?
– Мати! Мовчи. Страховище на всяке божевільне страхіття здатне. Трудо! На терасу ніхто не міг пройти. Коронка лежала біля розчиненого вікна на столі. Біля того вікна, куди ти підглядала. Ти розумієш, що твій дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумієш чи ні?
Труда не розуміє. Смугляве лице з синьою родинкою під ухом наливається темним, бронзові очі стають гострі, стрибливі. Вона помалу підводиться, вирівнюється й закидає голову.
– Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невідомо. Та як-не-як, а ваші слова й ваше підозріння на свою дочку страшніші за всяке страхіття.
І вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп’ячому руками, а рівно, випростувано відходить до столу.
Граф чує тільки ці два слова: «графе Елленбергу», не «батьку», не «тату», а власне «графе Елленбергу»!
І графиня чує ці страшні, незрозумілі два слова. І чує, як старий тихо, пошепки повторює: «Графе Елленбергу!»
Він якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потім повертається до Фріди й киває їй головою.
– Ходім.
Графиня і Фріда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть біля столу і грається олівцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дім обшукано; поперетрушувано всі кімнати й речі прислуги; попереглядано всі закутки, всі сліди пальців на поросі балюстради. І на ранок усі підозріння зупиняються на льокаєві Фрідріху. Баронеса Фріда… виразно бачила на терасі тінь людини, подібної до льокая Фрідріха. Вона не звернула потрібної уваги, але цілком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профілем, як він швидко й нишком пройшов повз вікно спальні графівни Труди.
Поліція й детективи, захопивши з собою очманілого від жаху, непорозуміння й одчаю Фрідріха, спорожняють старий графський дім. Чи дійсно винен Фрідріх, чи ні, ні поліція, ні прислуга, ні принцеса, ніхто того не знає, але кожний розуміє, що Фрідріх мусить бути арештований, щоб разом із собою занести в тюрму навіть тінь підозріння на старий графський дім.
Граф Елленберг згоджується дати дозвіл на арешт Фрідріха. Він згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабінет.
Старі, змучені жахом і безсонням обличчя їхні здаються ще старішими. Старий граф одшморгуе портьєри на вікнах, одчиняє вікна й гасить світло ламп. Ці приготування не подібні до катування, але графиня дрібно-дрібно хреститься за спиною графа, в якій почувається щось грізне, невблаганне й таке знайоме.
Але рівночасно й нове: зарані повна тріумфу певність і страх од цієї певності.
Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать ці одвислі жовто-сірі щоки.
Світло ранку, молоде, прозоре, лагідно-радісне; невинний, чистий дух роси й зелені; лукаво здивоване лопотіння шпаків і завзяте, рясне джерготання горобців, – як це все не підходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сірих облич.
Маленька, гостровида, з пов’язаною білим голівкою, з напружено круглими, величезними очима нічної птиці мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слідкує за кожним рухом чоловіка.
От, нарешті, тяжко сідає, кладе великі в ластовинні руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах – тривожна певність.
– Коронку взяла Труда.
Мишка робить рух.
– Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш. Її загрози скандалом, її обіцянки Фріді здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазі саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому річ. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрідріха, але я зробив цю несправедливість умовно. Від тебе тепер залежить, чи я далі буду підтверджувати цю нашу жорстокість, чи замість Фрідріха відправлю Труду до тюрми. Чуєш?
Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вічне, неспокутуване прокляття їхнього життя!
– Отже, сьогодні, зараз ти мені скажеш правду: чия дочка Труда.
Графиня заплющує очі й трудно, скорботно зітхає: все те саме!
Але на графа це мовчазне, тужне зітхання діє як фальшивий, нахабний крик, повний брехні й упертості. Велика волохата рука стискується в кулак і б’є по поруччю.
– Ти скажеш! Сьогодні ти скажеш мені! Сьогодні ти, нарешті, в моїх руках. Все життя ти волочила по багні моє ім’я, а тепер діти твоїх полюбовників крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же віддаю судовій владі! Кажи!
Графиня збирає все страждання своє, ввесь страх, увесь одчай свій у руки й простягає їх до чоловіка.
– Присягаюсь же тобі всім святим для мене, Труда – твоя! Труда – твоя!
Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилаву, одвислу шию.
– Ага, Труда моя? А хто ж не мій? Адольф? Отто? Фріда? Хто? Кажи!
І знову все від початку. І знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хіба це важно: Труда, Адольф, Фріда чи навіть покійний Отто? Правди треба, правди!
І за певність уже забуто.
І от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколішках перед зляканою цим більше, ніж його люттю, прилиплою до стіни графинею і, трясучи піднятими, підведеними, як на молитву, руками, благає:
– Скажи мені правду, тільки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи від цих мук сумніву! Яку хоч правду, тільки, щоб уже кінець. Ти ж зрозумій: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собі любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старість у людини. Але я й любові не хочу, нічого. Тільки спокою й правди. Присягаюсь тобі: я нічого не зроблю Труді, я покрию її злочинство, але за це скажи мені всю правду!
Але графиня, як розп’ята, тримаючись руками за стіну, мертвими губами шепоче все те саме:
– Всі твої! Всі твої!
І сльози муки за себе, за нього, за отих «усіх» котяться по лиці безупинно. Яку вона іншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?
І так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмліваючи, помагає старому підвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правій половині голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальні й укладає в ліжко. І, коли бідний, любий, вимучений, заплющивши очі, так тихо, так лагідно й безживно шепоче: «І ніколи-ніколи я не взнаю, хто мої діти», вона притуляється чолом до його подушки й гірко-гірко плаче.