Рудольф лапає Елізу
Володимир Винниченко
Великий зелений абажур ніжно гонить зеленкувату тінь до стелі й стін лабораторії, а вниз, на стіл, – сліпуче біле світло. Затишно, дружно, любовно блискають склянки, рурки, інструменти. У великій довгій реторті осідає фіолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великі вікна повідкривали обійми назустріч пахощам саду – просимо, будь ласка.
Рудольф, то припадаючи всім тілом на лівий бік, то випростуючись, то поглядаючи на реторту, то зупиняючись біля вікна, ходить по кімнаті. Бідний Масі, бідний хлопчинка! Скільки ж то гіркого й болючого повинно було перекипіти в ньому, щоб лишити такий осад ненависті!
Разом із духом саду в вікна суне одноманітний, масивний і глухий, як грізне бурмотіння величезного страховища, відгомін вечірнього міста.
Бідні мільйони хлопчин! Скільки їх там-от у цей мент кипить і корчиться на сковороді страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета залізно-кам’яними містами. Як культури мікробів у сприятливій сфері, поскупчувались люди в цих наростах. І то в сліпій, то в організовано-свідомій ворожнечі й ненависті катують одні одних, морять голодом, стріляють кулями, труять трутами. Головний закон тих наростів: наступити на подібного собі й за всяку ціну перелізти через нього кудись вище, кудись далі. І тому там вічний, вихро-схожий рух здіймання, падання, кружляння багатомільйонової мікробної маси. Вічне клекотіння боротьби, заздрості, злості, зневаги, одчаю, радості, зради, страху, зловтіхи, всіх отруйних, убиваючих життя почувань.
А які зате крихітні, вбогі й теж переважно отруйні радощі цих людських бацил. Найвища, найтонша втіха «вибраних» – це слухання звуків од стукання паличками по металу або волоса по натягнутій на дошку жилі. Трошки нижча, але більш поширена: підскакування під ці звуки в чадних, отруйних помешканнях. Ще нижча, але ще ширша: дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. І майже скрізь – наркоз, алкоголь. Без нього в напівздохлого мікроба нема ні руху, ні жвавості, ні радості.
І тями їхні мікробні. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбільше вартостей, хто може дати другим найбільше свободи, користі, радості, щастя, а хто дає найбільше страждання, страху, залежності, пониження.
Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже він ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мікробів?!
І, нетерпляче загрібаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.
Червоніє, червоніє дорога, мила, прекрасна реакція. Але так повільно, так мало, так майже непомітно. І невже знову не те?!
І знову доктор Рудольф кидається до камінців, до порошку, до течива: нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнівається, вірить, боїться, нетерпеливиться. А ніч же така довга. А раніше ж, ніж уранці, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же… всього десять по десятій. Десятій!
І доктор Рудольф умить випробовується: Міці ж о десятій!
Він швидко навшпиньках підходить до вікна й чуйно прислухається. Глухий гуркіт міста; шепеляве перешіптування кущів; поважні зітхання дерев. Звуки рояля – дерев’яних паличок об металічні дротики, – ніжні, мрійні, самотні. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обіймами жінки, віє в лице. І шепотіння кущів, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
Рудольф навшпиньках, ніби ступаючи весь час одною ногою в ямку, підходить до лампи й гасить її. Може, Міці боїться при світлі підходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якій кров іще непокійніше починає шугати, обіймає його.
Ні, краще вийти до саду й там ждати!
Там, – у алейці, під кущами бузку, – засісти на лаві й тихенько, жадно ждати. І, як тільки з’явиться, – кинутись, зломити, заціпити переляк поцілунком, схопити на руки і, як здобич, внести до себе.
І вже зник і розтав образ Макса; розлетілись, як пір’їнки від вихору, всі думки; навіть червоняво-фіолетове течиво чується в душі, як під густим серпанком. Гаряча, непокійна знемога солодко ниє в усьому тілі. Йде всевладна, непогамовно-бажана, вічно гріховна, вічно свята, загадкова женщина! Так злодійкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмітає й руйнує цілі царства.
За муром, як спіймане порося, пронизувато й злякано верещить автомобіль. Рудольф зітхає; підводиться, намацує китицю бузку, відломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуваті, дрібненькі пелюстки круглими дотиками приємно відчуваються на повіках і крилах носа.
Звуки рояля, самотні, тоскні, пливуть у шелесті листя. Ніжна, співуча туга підходить іззаду й обіймає за шию. І непокійна, жадна знемога притихає.
Ні, не Міці хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душі від того часу, як він одкрив на світі нерозгадану мужчиною істоту, що зветься женщина. Її єдину з усіх женщин хоче його туга. Вона де?
Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинків весело сміється, плаче, спить і не знає, що колись зустрінеться з ним і впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб’є призначений законом час.
Непокійно ворушиться птиця в гіллі дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулиці. Тш! Здається, легкий рип кроків по доріжці. Кров, як випущений рисак, зривається й із місця жене частою, напруженою риссю. В ухах від цього – човг! човг! – нічого не чути.
Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залізне, відкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкі! Без сумніву, жіночі. Повільні. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!
Доктор Рудольф нечутно підсовується до того краю лави, в напрямі якого чути кроки, і засідає під кущами. В руках в’язко и люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кігті в кота.
Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повільно, господи боже! Обережність чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити світло в лабораторії?
Темна постать уже виразніша. В темноті вона здається вищою за Міці, стрункішою. Щелепи доктора Рудольфа зціплюються, пальці рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частішою та гарячішою ристю жене через серце.
От уже ясніє над темною постаттю невиразна пляма лиця. Яка втома, млосність у ході. О постривай, постривай! Тільки трошки ближче! Трошки ближче!
Постать повільно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О ні!
Рівняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставить одну ногу на доріжку, спирає на неї все тіло і, ввесь випроставшись, витягшись, кидається на Міці. Обхопивши лівою рукою все її тіло, він закидає його назад і скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцілунком. Від несподіванки, переляку чи ще чого тіло Міці спочатку ціпеніє, потім починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-під поцілунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз’ятрює хижість доктора Рудольфа – ліва рука як дротяною линвою прив’язує тіло до тіла, губи люто вгризаються в губи, і зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, тріпотливому тілі, шукає, прагне. Проклята сукня! І рука вже на колінах, на оголених ногах, на ніжній, гарячій атласистості стегон, на атласистості теплих, нагрітих сонцем пелюстків троянди.
Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.
І враз усе тіло, як стративши свідомість, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечі тільки важко дихають, уста стали безвольно-м’які, живі, сласні. Все воно, наче чимось несподіваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.
І раптом знов, як струснуте внутрішнім вибухом, жахливо шарпається, з несподіваною силою, що тільки з’являється в божевільних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стінки кущів. Спіткнувшись о край доріжки й ухопившись руками за віти, Міці круто повертається всім тілом до Рудольфа і, задихаючись, шипучим шепотом видихає:
– Не смійте! Не смійте… підходити!
Ревом, жадним, роз’ятреним, сліпим ревом реве вся істота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! І він шалено, весь перехилившись, як бугай із наставленими рогами, кидається на втекле тіло женщини.
– Міці!! Стій!! Чуєш?!
Міці вся втискається спиною в кущі, стає вища і владним, злякано-задиханим, грізним і лютим голосом каже:
– Не смійте, ви! Чуєте?!
Доктор Рудольф, як на повному гоні спинений кінь, аж одкинувшись усім тілом назад, вростає в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить із кущів, прожогом кидається в алею й зникає в ній, часто, хапливо риплячи піском у тьмі.
Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому місці, не рухаючись, не сміючи навіть повернутись у той бік, де зникла князівна Еліза. Розгублено, дурнувато посміхаючись у темряві алеї, він машинально долонею розмазує піт на пашучому лиці й трудно, затихаюче дихає. Потім обережно, майже навшпиньках одходить од страшного місця й прокрадається до оранжереї.
Уважно й щільно замкнувши за собою на всі ключі й защіпки двері, він, не запалюючи світла в спальні, навпомацки підходить до ліжка й тихо, боячись рипнути, сідає на нього. На лиці його все так само чутна розгублена, дурнувата посмішка, а все тіло ослаблено, знесилено опадає. Він, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду біля оранжереї чути легкі, поспішні кроки й потім обережний стукіт у двері. Потім голосний дзвінок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячі кроки риплять уже попід стіною, і в вікно дрібним перебором стукають пальці. Чекання. Знову нетерпляче, гнівне дріботіння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. І, нарешті, сердиті, бистрі кроки від вікна.
Рудольф глибоко зітхає й безсило заплющує очі. І зразу ж, як тільки очі заплющуються, на всіх місцях його тіла, що дотикалися до тіла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися ті дотики. На устах ніби й досі то вперта тверда замкненість уст, то вогка, гаряча м’якість. Лівий бік горить, і на нього гнучко, сильно надушує плече князівни. Пальці дряпають груди. Долоня правої руки вкрита ніжною, як пелюсток троянди, атласистістю, і од неї по тілу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сідає на ліжку, дивиться в пітьму й знову лягає.
О, зовсім не те, не таке хвилювання, яке було тоді, коли рука торкалась того тіла! Нове, страшніше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.
І невже це вона була в його обіймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригінал у реальності не існує? І це її живе, гаряче тіло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
І доктор Рудольф із хвильками внутрішнього, зворушеного сміху й захвату обережно мацає себе за подряпані груди.
І це вона, так само, як печерна жінка, як Міці, як мільйони жінок, із тими самими жіночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тіло?! Як чисто по-жіночому, голосним шепотом закричала «не смійте!». Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнів її не можна собі й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жіночим, старим, тисячолітнім інстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нікого кликати на поміч, не треба, щоб хто-небудь навіть знав про цю її образу.
Доктор Рудольф раптом розплющує очі й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла!
Господи, був же цей мент? Був, був, о, він був! А коли він був, то нема ж уже образи, нема її! Вона відповіла, вона відчула його в собі, вона прийняла й злилася з ним? Який же тоді сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись; але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої міри близька, коли самі уста вимовляють «ти», коли з людини спадають тисячоліття умовностей та шриписів, і вона підлягає тільки вічним приписам життя. На один мент, на крихітну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплюється, сідає на ліжку, лягає знов, і йому хочеться від зворушення, хвилювання й щастя стати на коліна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихітну частинку менту була близька до нього й яка вже такою всезаповнюючою, глибокою страшною радістю й близькістю живе в ньому.