Коронка з рук пана Мертенса

Володимир Винниченко

– Пан президент у кабінеті?

– Ні, вони в Залі Здоров’я!

І Вінтер, уклонившись, уже хоче пройти далі: в Залі Здоров’я ніяких справ не допускається, навіть Вінтерові без надзвичайної потреби вступ заборонений.

Але граф Адольф ніжно придержує пана секретаря за рукав і спокійно просить негайно піти й докласти панові президентові, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важній справі.

Спокій і певність графа Елленберга такі тверді, що Вінтер, трохи повагавшись, одважується рискнути. І диво дивнеє: пан президент тільки пильно похмурюють брови, мить думають і згідливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щілинку, куди нікому іншому не пролізти!

Величезна мармурова зала з стелею-вікном, що тепер утягнена в стіни, вся залита сонцем, якому милостиео дозволено виконувати свої функції в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранішнє небо фонтан і весело, діловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квітами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фізичних вправ, починаючи від бігання й кінчаючи складним «ханчу». Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом: навіть тут людина без них ніщо. Травичка, квіточки, фонтанчики, все це миле, але дійсне здоров’я дають тільки вони, негарні, байдужі й жорстокі.

Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тілі, з виразом упертості й лихої люті б’є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко піддається під його ударами, хитро вгинається вбік і несподівано опиняється на другому боці. Тут же поруч стоїть із журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) і з виглядом професора, що слідкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важні моменти. Трохи віддалік пан бадемайстер із асортиментом рушників, простирадл і всякого іншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.

В Залі Здоров’я, як у всьому палаці, ніщо не стоїть без діла. Фонтан енергійно, безупинно рветься вгору, обігрівається в сонячних променях, падає вниз і розбігається кружальцями до берегів. Машини, потрушуючись і подригуючн, тихо гуркотять, готові, як і бадемайстер, обняти тіло великої людини, терти його, м’яти, голубити, насичувати токами всяких енергій. Опудало терпляче, не жаліючись, підставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тіло й не крекне ні разу під лютими діяльними ударами.

Граф Адольф із тим самим виразом серйозної поштивості й заклопотаності, що й у бокс- і бадемайстрів, навшпиньках підходить іззаду й зупиняється.

Мертенс, зачувши кроки, озирається. І вмить кидається на графа Елленберга з шкурятянимн кулаками, люто кричачи:

– Обороняйтесь!!

Граф машинально підносить руки й злякано відсувається. Пан президент весело, задоволено регочуть, ритмічно підкидаючи при цьому випнутим і здушеним штанцями животом. На сідластому чолі, на вухах, на носі рясно блищать краплі поту. Все тіло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рідкому волоссі на грудях і коротких ногах також масно мокріє потом.

Кивнувши бадемайстрові, Мертенс прямує до мармурового ложа, ніжно-рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер ніжно обхоплює пана президента в обійми й починає з такою надзвичайною спритністю, швидкістю й артистизмом обтирати спітніле тіло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тіло тонюсіньким полотном.

– Ну, тепер сідайте. Щось із принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посміхається: як для кого, – для принцеси – неприємне, для інших може бути… корисне.

Мертенс кінцем рушника витирає піт із лоба, що знову виступив, як виступає вода на болоті, і час од часу, поки граф розповідає, проводить рушником по лиці.

– Гм! Цікава історія. «Загине коронка, загине рід». Чудово. Ну, хвалю: хитро. З моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажіть.

Висновок для графа Елленберга цілком несподіваний, і невідомо, чи бажаний. І через те, що невідомо, граф ще обережніше, ще ніжніше посміхається.

– На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.

Мертенс махає собі на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей із горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.

– Ну, добре. Мені байдуже. Але коронку негайно доставити мені. Принцеса дістане її разом із моєю рукою. Я врятую їхній рід!

І на вкритих потом твердих губах виступає іронічний усміх. Усміх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смішок.

– Але ви відповідаєте. Чуєте? Що?

Це вже не так смішно. І граф Адольф із відповідним виразом лиця пробує вияснити це панові президентові. Але пан президент не хочуть навіть слухати: коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку ціну. Кредит необмежений. Хоч пів-Об’єднаного Банку. Досить? Що?

Граф Адольф сміється з милого дотепу пана президента, але зелені, банькаті, розумні очі пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м’яке горбувате лице з сіро-жовтими віями. І знову граф не знає, чи бажано йому підтримувати цю допитливість, чи швидше розігнати її.

Але пан президент мусять набиратися здоров’я – авдієнція скінчена.