Заповіт старого князя
Володимир Винниченко
Лагідні, терплячі очі Софі скоса й несміло, з острахом побожності зиркають на витончений, уже суворо, знайомо, страшно закостенілий овал молочно-матового лиця принцеси Елізи.
Три дні за постаттю принцеси не видно білої, пухнастої купи Нептуна з рожевим язиком і розумними, терплячо-лагідними собачими очима. Три дні принцеса, льокаї, шофери, камеристка Софі ловлять, благають, грозяться Нептунові, і з кожним днем овал принцеси стає гостріший, як тільки згадують ім’я Нептуна.
Лагідні, сумирні очі Софі з побожним нерозумінням дивляться злегка вгору на суворо замкнуті уста дивної, нелюдської істоти в такому людському тілі. Батько і брат сьогодні вибираються в далеку повітряну дорогу, апарати вже стоять напоготові; з Лейпціга прийшли нові наукові прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичікувала; надворі в парку стоять густі завіси весняного дихання, які треба, як воду, проривати грудьми, ідучи, від яких не тільки Нептунове серце душно стискується. А дивна істота ходить по парку, грізно, зловісно стягнувши широкі брови на зелені очі й поклацуючи пальцем правої руки по долоні лівої, – грізний знак!
Старий князь сьогодні чогось так сумно, тихо сказав:
– Закон природи, Елізо, немає ради…
Але дивна істота тільки глянула на батька й мовчки відійшла: хто з нею, для того всі закони, крім її, зникають. Ніякі закони бога, природи, людей не мають ні сили, ні значення перед її законом і волею.
В кінці алеї нарешті з’являються дві постаті; вони ведуть ведмежу купу шерсті. В неї роззявлена паща і язик мокро, задихано звисає на правий бік. І льокаї, і Софі, і Нептун – усі знають, що в квітні, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квіток, безсоромно оголюючи ніжну схованість їх; коли вночі в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепіт трав, дерев; коли в грудях плаває тоскна, солодка туга; коли навіть заржавлені цвяхи вилізають із старих дощок паркана і зливаються в обіймах, – тоді не можна мати претензій до Нептуна за його нехтування обов’язків раба. Тільки одна принцеса Еліза цього не розуміє.
Нептун важко дихає й уперто тягне могутню, жовтяво-білу голову назад: він показує, що тільки насилі кориться й ні один крок його не є з його доброї волі.
Його можна вести на мотузку, можна гарапником примусити пересувати ноги, але вся ведмежо-собача душа його там, звідки так підступно, так негарно, так чисто по-людському відірвали його ці двоє людей.
Принцеса Еліза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок із рук льокаїв. Вона сама поведе його далі. Льокаї можуть іти собі геть. Лишиться тільки Софі. Чого кров на морді в Нептуна? Били? Ні? В боротьбі? Якій боротьбі? Добре.
Нептун сидить і жде дальшої насили. Колись, іще так недавно, ще три дні тому такі покірні, віддані, переповнені молитовною готовністю покласти своє життя за один кив пані його очі – тепер тьмяні, невидющі, повернені поглядом, усією суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно піднесеної кавалькади, в якій він займав пануюче місце.
Принцеса не бачить, куди повернені очі Нептуна, вона не розуміє того, що розуміють навіть старі іржаві цвяхи в парканах.
– Нептуне! Ходім!
Нептун важко дихає й не чує. З пащі густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.
– Нептуне!
Ні одного руху хвостом, ні іскорки уваги в тьмяних очах.
– Нептуне!
Сонце жовтими плямами мрійно гойдається на білій кошлатій купі.
Принцеса Еліза раптом повільно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на відвернену вбік байдужу, чужу, вперту голову. Софі похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний, тьмяний:
– Нептуне! Ходім! Чуєш?.. Ну, Нептуне!
Нептун не чує.
Тоді Софі бачить поширеними, заціпенілими очима, як принцеса Еліза помалу підводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипіння, і біла голова з роззявленим ротом і мокрими помережаними губами раптом одкидається назад і падає набік. Та сама голова, яку принцеса несамовито, з жагою цілувала ще три дні тому і сама розчісувала її білі шовкові патли!
Одвернувшись і не глянувши більше ні разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софі: вона знає, що два кроки від неї з неминучістю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать із гладенько причесаною попелястою голівкою й лагідними покірними очима.
При виході з парку небо розгортає широченні розгонисті блакитні обійми. Принцеса злегка підводить золото-червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна літати в ньому без ніяких апаратів. Тільки на заході, як дірчаста, волокниста губка, розвішена на просух, рівною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землі куряться у прозору блакить пахощі засоромлено-білих черешень, ніжно-рожевих яблунь, молодих кущів із дитячими щічками листочків і післядощової смачної вогкості землі.
А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь біла купа Нептуна.
Подвір’ям замку принцеса Еліза проходить плавкою, поважною ходою, строго й легко несучи маленьку голівку на великому пишному тілі, щільно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, – голівка золотистої гадючки на тілі чорного лебедя.
Коли вона входить до кабінету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселі. Тільки веселість Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напідпитку. І сміх вибухає з горла несподівано для самого його: «Ги-и!»
Батько без ладу все то замикає, то відмикає шухляди столу, по кілька раз із неуважною заклопотаністю обмацує кишені й занадто пильно поглядає на Отто.
Дивне й прощання: судорожність у міцних батькових пальцях, після яких довго хочеться терти місця дотиків. Така сама судорожність у Оттовій посмішці при влізанні до апарата.
І тільки через дві години по відльоті стає все зрозуміле. Точно через дві години, як було наказано старому Йоганнові.
Сонце скоса й густо червонить стіну робітні, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Еліза болюче морщить широкі темні брови: ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща білого милого Нептуна. І немає вже кістяності в овалі лиця принцеси, він тепер ніжний, чистий, бездоганно правильний, як тільки що знесене яйце, і матово рожевиться від одблиску сонця на склі.
Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Еліза клацає пальцем правої руки по долоні лівої: хто сміє порушувати наказ – під час праці не входити до робітні?!
Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на дереві грушка. На маленькому личку звичайна врочистість і тиха поважність, але в очах щось неспокійне, тривожне, а на таці невеличкий клуночок та велика куверта з печатками. Їхня світлість веліли точно через дві години передати це принцесі. Строго наказано.
Еліза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна – Йоганн завсіди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тільки боїться.
Тоді Еліза швидко бере клуночок і куверту, хитає головою Йоганнові й прикладає руку з довгими пальцями до серця. Бурі печатки з м’ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, непорушно дивляться у стелю.
Старенький Йоганн несміливо відходить за двері й уперше за всю свою службу підглядає з-за них. І бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домі, як принцеса Еліза з першого-таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величність, заглибленість у себе: вона по-баб’ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набік, і з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробігає повз Йоганна, не помітивши його притуленої до стіни, змертвілої, крихітної постаті.
І вперше за все своє життя старенький Йоганн увіходить без дозволу до кімнати панів і тихенько, злодійкувато перечитує страшного листа. І так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики паперу й рядки письма стрибають перед очима:
«Дорога моя дитино!
Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, ні мене, ні брата твого не буде вже на світі…»
Може, Йоганн також по-баб’ячому скрикує, може, ні, ніхто того, навіть сам старенький, не чує.
«…Але наша смерть повинна бути для всього світу тільки страшним, нещасливим випадком. Це – єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу ї твою честь. Пам’ятай це, дитино моя!..»
Старенький Йоганн, трусячись, озирається – чи не читає ще хто-небудь із ним цього листа, чи не знатиме про рятування честі.
«…Ми приносимо себе в жертву нашій великій святій справі. А тобі лишаємо заповіт: боротьба далі й помста за нашу смерть. Ти – сильна духом. Ти – єдина з нашого роду, що зберегла в собі велич нашого духу, героїчність, волю і свідомість тяжкого історичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…»
Рядки миготять в очах Йоганна, пливуть слова про якісь організації, про банки, біржу, розрахунки, а про головне немає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!
«…Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власність Об’єднаного Банку. На поміч родичів не сподівайся – боягузи, маловіри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Він старий і збіднілий, живе на утриманні свого сина, але вірно й глибоко відданий мені й нашому ділу.
Синові його не довіряйся – зрадник, перекидько, продажний, улазливий.
По скінченні жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здійснення нашого великого ідеалу. Благаю: не відпихай його руки, приборкай свою непомірну вибагливість і гординю. Ніщо зразу не приходить.
Передаю у Твої руки коронку Зігфріда. Хочу вірити, що, незважаючи на всю Твою емансипацію, ти поставишся з відповідною пошаною до старого віщування: пропаде коронка Зігфріда – загине наш рід.
Працюй далі над собою, готуй себе бути на височині науки, досвіду, знання людей і свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобі всемогутній виконати покладену на Тебе долею велику місію! Твій нещасливий батько».
А ще через дві години до замку наспіває телеграфічне сповіщення: недалеко від Гамбурга в лісі знайдено розбитий аероплан і під ним трупи батька і брата принцеси Елізи.
Нещасливий, страшний випадок.