Салон Сузанни Фішер

Володимир Винниченко

Коли Макс підходить до вілли Сузанни (о, не під’їжджає й не підлітає, а пішечки, злізши з трамвая, підходить), перед ворітьми стоїть уже ряд автомобілів. Збоку вілли, посеред парку, на маленькім аеродромі стоять аероплани різних розмірів.

Значить, сьогодні дійсно має бути цвіт «артистичного світу». Перед роз’їздом на літо остання артистична біская. Чудово.

Макс іде повільним лінивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмісті відомі всім, але не спіймані злодії; такі собі зневажливо-веселі, нахабно-добродушні, з виразом вибачливої вищості ліні й готовності моментально вихопити револьвера й покласти на місці всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристані майже до пояса груди Макса не напудрені, без нагрудного жабо і з неповищипуваним густим чорним волоссям. (Навмисне сьогодні жабо, хоч і поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, ні вуста, ні очі, ні щоки не підмальовані, вуса і брови свого кольору; убрання сіре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всі ознаки людини з простонароддя, – робітник або зовсім маленький урядовець. (І сіре убрання теж навмисне одягнув!)

Так, значить, останній раз він має честь і щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подібний до «храму» Мертенса, поганенька копія з поганого гевала. Ті самі дорійські колони, портал, бані, маса наростів, бородавок, шпилів. А пнеться як, кричить, навалює всім тілом, – схились, задушу!

Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звірят пана, вітаються до нього. І тільки як його висока, недбала постать ховається вгорі на сходах, перезираються, посміхаються й зітхають, – удова радника комерції, консервного короля Ернеста Фішера може собі все дозволити.

Дійсно, сьогодні злетівся весь цвіт «творчого» Берліна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вікнами, з фресками (знову поганенька копія з мертенсівської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосів. Вгорі горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вікна, великий сніп сонячних променів. Од цього внизу на все лягає легкий золотистий тон, злагіднюючи вмисну, холодну, синю напівтьму закутків.

Посеред зали, закинувши в жагучій радості й тузі руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копія «Краси» Аделя, суперниці Венерн Мілоської. З двох боків її синюватими спіральними пасмами здіймається вгору димок тиміяму, набираючи вгорі то зеленкуватого, то червоно-фіолетового тону від променів різно-фарбних вікон. Навколо статуї невеликий круг, – ніхто не сміє сидіти близько коло неї. Тільки за кругом під гіллям лапатих східних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, підроблених під зарослі мохом скелі, купчиться все товариство.

Макс усе тою ж недбало-лінивою ходою перерізує порожній круг і наближається до гостей. Гомін розмов, як гуркіт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустріч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневі. Хто не знає Макса, той робить широкі питаючі очі, а хто знає, посміхається так, як посміхаються з примхи близької людини, і з загадковою простотою пояснює незнаючим:

– Соціал-демократ. Журналіст. Давній знайомий пані господині.

З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спішить Сузанна. Срібно-рудява, з модним розрізом по боках до самих клубів сукня, – власне два фартухи, спереду і ззаду, упевнено, ритмічно й важкувато погойдуються, часом біліючи тілом голої ноги. А очі, коров’ячі, темні, вогкі, з темно-синіми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмішкувато-ласкаво грають йому назустріч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому він стані. І вже моментально виставила свою зброю: вогкі сміхотливі очі.

Закони омнеїзму, поважані в цьому домі, як ніде, почасти звідси й виходячи, дозволяють усі форми поведінки, які коли-небудь вживалися в людському товаристві (виключаючи тільки негарні). Макс може здороватись, може не здороватись, може потиснути тільки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою. Коли гарно зробив би, може стати на коліно і схилити голову.

Макс недбало подає руку господині й зиркає на сусідню групу, в центрі якої сидить гола жінка з прозорою сіткою на грудях і вузеньким поясом на клубах. Жінка синіми здивованими очима дивиться на нього.

– Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слів сказати. Маєш час?

Група з голою жінкою може чути його слова. Можуть навіть і дальші чути. Цілком можливо. Але Макс може ще й голосніше сказати. Коли Сузанні це не до вподоби, що ж робити?

Але Сузанні саме це до вподоби, – очі так сміхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тільки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустріч, що починається від «хвилинки»? Ні? Чи, може, іноді це вже бувало?

А оголена до пліч, темно-білого тону рука вже владно, м’яко й жартівливо бере його попід лікоть і веде під величезний, з морозцем із-під низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвісив своє листя, що з боків майже нічого з-під нього не видко.

– Ну?

Але, скоса зиркнувши до сусідньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса біле лице та темно-червоні уста й з натиском і погрозою сміхотливо шепоче:

– Милий! Ти… милий. Чуєш ти?

Ага, це значить: бій розпочався. Ах, чортяка його мамі, раз у раз він отак-о починається, раз у раз вона захоплює ініціативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розуміється, перемога майже раз у раз буває на її боці. От уже тепло-тепло занило по всьому тілі від цього тону, від любовно-загрозливо витягнених уст, від вогких, чистих, звірячих очей.

Та що йому, нарешті, до цієї жінки?

– Вибач. Я на одну хвилинку. Тоді буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?

І, підвівшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких і загроза, і жага, і насмішка мішаються разом. Потім раптово легко випростовується і, випинаючи трохи наперед коліна, переходить круг і прямує до грота, з якого вийшла. І молочно-біла спина так тепло й яскраво відтіняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.

Ага, пішла когось там заспокоїти, близько-близько, в самі очі шепнути йому «милий!» і випрохати кілька хвилин для одного чудака, якого приговтує і вводить у свою віру. Нічого, тепер усі її хвилини будуть вільні.

В залі вже знову стоїть рівний гомін голосів, як шум гірського ручаю. Часом із нього, наче срібна рибка, скидується, випліскується жіночий сміх і скрик. Пасма фіміаму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променів бані. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живіше, правдивіше, жагучіше за всі живі тіла, що гомонять круг нього, тіло. І таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благість, така радісна туга випромінюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливістю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески сміху. Ex, розкласти б усі ці понамальовувані, штучні, недогнилі тіла «творців» перед отим куривом і вихльостать їх усі підряд. Оце була б жертва красі!

Макс перехиляє трошки вбік тіло й починає розглядати присутніх.

Так, так, сьогодні, справді, добірний цвіт ізлетівся з усіх дерев. Скільки фарб на матеріях, на волоссі, на пиках! Скільки каміння, золота, бриліантів!

Так, так, «знаменитості», «королі», «зорі», «зеніти» творчості: науки, журналістики, малярства, музики, поезії, сцени. О, в радниці комерції Сузанни Фішер (ex, яке неаристократичне, не «творче» прізвище!) тільки цвіт, тільки вибрані можуть бути. Запросини до Сузанни Фішер – це одчинені двері до всіх салонів, банків, кабинетів редакторів. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!

А якби ж вони ще знали, хто він! Все фарбоване волосся, як трава, як кущі, повставало б їм догори. Од дрижаків уся штукатурка пообвалювалась би.

Але, бідолахи, які вони все-таки нещасні: це ж кожна з них увесь час твердо пам’ятає, що воно є воно, що на нього дивляться, що кожне слово його в історію записується, моментально, без авторської коректури в історію! Через те вони всі такі поважні, вибачливо-благодушні, з найкращими своїми посмішками, в найкращих своїх позах, – всі ж вони без пере-станку фотографуються.

Тільки жінки не фотографуються й не позують. Правда, теж позують, але зовсім не для історії й не як співачки, актриси, малярки. О, для тої, якій лишається тільки так позувати, можна складати свої манатки й їхати на той світ.

До групи з голою Сікстинською Мадонною в темно-зеленому китайського тонкого, як павутиння, шовку (останній крик моди!) півсмокінгу важко й похекуючи підходить Брук. Мадонна трошки посувається, за нею посувається панок із довгим синім волоссям і фіолетовими вустами. Брук іспочатку садовить свій важкий зад, потім сам сідає і розпинає руки на спинці канапи-скелі. Гладкі, м’ясисті, напудрені, але червоні й крізь пудру груди його випинаються наперед упевнено й недбало. Нижня намальована губа гидливо одвисла. Брук дозволяє собі позувати без посмішок, він фотографується a naturelle, брутальним, нахабним, тупим, деспотичним хамом. Бо він – Брук, єдиний бас на весь світ, оперовий король. Той самий Брук, який на сцені в екстазі хамства упав на коліна перед ложею Мертенса, що зволив милостиво хитнути йому головою. І цей суб’єкт у Сузанни за найпочеснішого гостя!

Макс нетерпляче й понуро дивиться до гроту. Забула, чи що? Власне, якого чорта він, йолоп проклятий, приплівся сюди? Порвати з Сузанною? Та для цього треба неодмінно бачити її, та ще в час біскаї? Вияснити? Що вияснити, лицеміре, паскуднику? За любовника свого вона його брати не хоче. Їй треба чоловіка, хазяїна її маєтків, які розкрадають управителі. Вона хоче прилаштувати його на цю посаду. Ясно ж не раз казала, чого ж йому ще? Він теж не хоче її мати тільки за любовницю. Значить, що ж тут виясняти? Чи не сподівається він, що вона все ж таки відмовиться від усіх своїх маєтків, стане його жінкою, «другом», «товаришем», піде на службу до якогось бюро, буде носити дешевенькі капелюхи, на які плює її покоївка? А він за це одкриє їй, що він член Інараку, член страшної банди розбійників, що за саму участь у ній – смертна кара. Божевільний він чи просто мерзенний, жалюгідний лицемір?

Сузанна виходить із грота і, кругло піднявши повну руку, легкими дотиками пальців поправляє зачіску. Цілував її там хто? Лице спокійне, очі привітно-насмішкуваті повертаються то до одної, то до другої. Але хіба пізнаєш що-небудь по її лиці?

Підходить до групи голої Мадонни. Чогось, видко, просить у Мадонни. Обидві дивляться в його бік. Мадонна нерішуче знизує голими рожевими плечима. Сузанна, очима сміючись, часто, певно хитає їй головою й іде через круг до лопуха.

Макс поспішно відхиляє тіло в другий бік, закладає ногу на ногу й напівприплющує очі.

– Я була більше, ніж хвилинку? Сердився? Га?

О, дурниці. Він собі трошки задрімав. Надворі така спека, а тут такий чудесний холодок.

– Ну, так. Я так і знала, що ти задрімаєш. Я умовляла наших дам затанцювати біскаю. Спеціально для тебе. Цих ти ще не бачив. Одна відмовилась, – шкода! – а друга, здається, буде. Ти зробив на неї враження.

Гм. Біская – річ, розуміється, непогана, естетична з усіх поглядів, але перше те, що він абсолютно не має часу, по-друге – він має до неї справу, яка ніяк не підходить до біскаї, а третє, нарешті, танцювати біскаю перед твором Аделя трошки… неестетично. І навіть непристойно.

З усіх аргументів вона, розуміється, почула тільки третій. Вона, Сузанна Фішер, може зробити що-небудь неестетичне?

Вона, якій найвищі митці, найтонші, найчуліші знавці краси щодня співають хвалу і славу за її власну красу й за найкраще розуміння всякої естетики?! О, як зараз вона за це вишкірить зуби!

Сузанна сідає поруч із Максом, швиденько, непомітно проводить ніжною й теплою долонею по лиці йому й просто, лукаво, пошепки говорить:

– А от ти зараз побачиш, чи пристойно. А за те, що не поголився, укушу. Чуєш?

І зараз же підводиться і, подивившись кудись угору, хитає головою.

Після руки на щоці Макса лишається атласистий теплий слід і свіжий, ніжний запах, од якого на губах виступає почування м’яких, вогких і таких хвилюючо-податливих уст Сузанни.

Макс прибільшено зітхає, перекладає ногу на ногу й схиляє голову на плече з виглядом людини, яка дожидається потягу.

Раптом звідкись ледве чутно просочується до гомону голосів трошки гунявий, металічний і ніжний звук. За ним другий, сміливіший, виразніший, хвилястий. Перші ноти біскаї! Гомін майже зразу затихає, поспішно дзвякає посуд, по залі проходить шелест шовку, і з-за дерев, кущів, лапатого листя, з. синіх присмерків закутків з’являються різнофарбні плями облич, як химерні живі квітки.

Мадонна з синіми очима ліниво, неохоче підводиться й байдуже поправляє на клубах легенький рожевий пояс, який не зовсім точно виконує своє призначення. Знизнувши одним плечем, вона зітхає й повільно, дивлячись собі під ноги, взуті в легенькі рожеві черевички, дрібними кроками виходить у круг і стає перед мармуром.

Макс із ворожим, гидливим усміхом слідкує за нею. Яка вона здається тут незграбна, важка, м’ясиста в порівнянні з тим незаймано дівочим, зворушливо чистим тілом каменя. (Хоча збудована Мадонна досить гарно, це треба признати, і окремо взяте тіло її може претендувати на виставці на першу премію).

Мелодія біскаї все густіше, виразніше заповнює залу. Здається, вона виходить не з одного місця, а з усіх боків, зі стін, зі стелі, з кожної щілини. Гунявий звук, як голос дівчини, якій затулено носа, веде перед; тамтам обережно час од часу робить два удари й замовкає, неначе легенько підпихає у спину дівчину.

Мадонна з синіми очима стоїть лицем до статуї, все нижче й нижче похиляючи перед нею ясно-жовту голову. Потім стає на одне коліно й витягує врівні з похиленою головою рожеві молоді руки.

Тамтам голосно, владно б’є два рази. І зараз же дзвенить мідь, вихром здіймаються скрипки, гунява дівчина розкриває уста, випускаючи вільні, металічні, ніжні звуки.

Мадонна схоплюється з колін, підкидає руки і, легко, гордо несучи груди вперед, іде назустріч коханому.

І з перших же кроків її, та, власне, з перших рухів, усередині в Макса щось легесенько клацає, наче тихенько розчинилися замкнені досі двері до якогось переділу душі. І стає легко, затишно, цікаво-хвилююче. Та сама біская, яка своєю розхристаною похітливістю, своїм гунявим, сифілітичним цинізмом викликає раз у раз почування зв’язаності, ніяковості й полового роздратування, тепер легко, ніжно проходить усередину, вростає, зливається з усім Максом. Вона вже перестала бути біскаєю, модерним танцем салонів і кабаре.

Це чудесна, зворушлива поема, що розповідає про вічне в людині. Нічого нового не каже Мадонна, все те саме: зустріч, захват, страх, потяг, віддавання. Але все, що вона каже, є таке необхідне, таке одверте, природне й таке невинно чисте, як це може бути тільки в тварин і в великому творі мистецтва. І вже вона не здається важкою в порівнянні з «Красою», навпаки, здається, що вони обидві мають щось надзвичайно спільне й рідне між собою. Одна сестра, кремово-біла, непорушно застигла в русі екстазу, а друга, рожева, дихаюча, переказує її мовчазну жагучу мову.

Макс увесь витягується наперед і не зводить поширених очей з рожевого ритмічного тіла. Ах, так! Ах, мила, голубко, так! Ну, ще, ради бога, ще! Ото, от так! І це так.

Кожний її рух, поворот, вигин тіла, кожна лінія наче розв’язує вузлик за вузликом у душі, розв’язує легко, дивно, ніжно, викликаючи щоразу внутрішній крик полегкості, увільнення й ритмічної, все ширшої та ширшої радості.

Тамтам різко, часто б’є, труситься, скажено шарпається і, знесилено затримуючи темп, блаженно затихає. Рожеве тіло в солодкій, вдячній знемозі схиляється перед фіміамом і лягає.

Макс, як підкинений, схоплюється, підбігає до Мадонни, що почала підводитись, і бурно, вдячно, сяючи очима, простягає їй руку.

– Я страшенно вам дякую! Я перший раз сьогодні зрозумів, як ображають автора бїскаї, танцюючи її не так, як ви. Я дуже дякую!

Мадонна з сильно, глибоко дихаючими грудьми, сидячи на килимі, звівши на нього великі, благальні очі, подає йому свою руку й засоромлено посміхається. І видно, що їй під його поглядом страшенно соромно й солодко від своєї наготи, яку вона носила так легко й просто, як одежу.

Макс, не помічаючи цього, сильно струшує теплу, трохи вогку руку, повертається й іде знову до лопуха. Йому ніяково, але загонисто-весело. Різнофарбні обличчя посміхаються, ворушаться, спішать до Мадонни, проводжаючи його насмішкуватим поглядом. Сузанна з чудним блиском в очах стоїть біля лопуха.

– Ну, що? Непристойно? Га?

О ні, цього він не може більше сказати. Про цей танець цього ніхто не сміє сказати. Хто вона?

Сузанна пильно, насмішкувато й чудно водить поглядом по лиці Макса. Де ділась умисна розвезеність, нахабнувата недбалість, виклик, примружені очі? Очі проміняться, блискають, у плечах енергія, рішучість. Ex, давайте тепер йому ворогів! Ах, Максе, ах, експансивний, запальний, мінливий, бурний хлопчиську! Узять би тебе отут при всіх за твою дику, прекрасну голову й боляче-боляче укусить у прокляті губи!

– Хто вона? Гм. Цікаво? Зачепила? Вона… Ріта Менцель.

Ріта Менцель?! Так це вона Ріта Менцель?! Нова балетна знаменитість? Ах, он вона яка!

Макс озирається, але нова знаменитість уже оточена старими знаменитостями, і більше не видно синіх благаючих очей Мадонни і співучого рожевого тіла, яке стало таким рідним. Шкода. Але все одно, спасибі їй, – тепер він може говорити з Сузанною як слід, не так, як збирався, а так, як танцювала та, – просто, чисто, одверто й по-людськи.

Він повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, він прохав би в неї декілька хвилин для розмови. Тільки декілька хвилин. І десь у іншому місці, не серед цього натовпу.

Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посміхатись, рушіче бере його під лікоть і веде з залу. В зеленому салоні вона на хвилинку зупиняється, думає і, посміхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лікоть руку і ждучи моменту, щоб увільнитись од неї.

– Ну, прошу.

Але в кімнаті зовсім темно. І вмить уся вона, як величезний ліхтар без ламп, засвічується жовтогарячим світлом. Здається, з усіх кутків зійшло палюче літнє сонце і, невидне для ока, залило всю кімнату пекучим вогнем. Угорі під круглою стелею воно – як літнього ранку, внизу – як перед вечором.

Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.

Вона з невинним, лукавим і насмішкуватим виглядом поводить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.

– Будь ласка. Я вибрала найбільш відповідне місце для нашої пресерйозної справи. Правда?

Це – «каплиця Афродіти». Посередині стоїть лицем до канапи її фігура, роботи омнеїста Лінде, – похітливо-гарний соковитий образ. На стінах висять найкращі речі старого й нового еротизму. В кутках стоять старовинні вази в формі фалусів і скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. І те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмінно мусить натикатись на них, що світить літнє, пекуче сонце, – все це зразу обхоплює душним, непокійням, п’яним духом.

– Будь ласка. Прошу.

І Сузанна знову поводить голою рукою до канапи. Більш ніяких меблів у каплиці немає.

Макс, заклавши ліву руку в кишеню, лінивим і недбалим кроком підходить до канапи й сідає на неї. Спинки немає, через те він підмощує під спину декілька подушок ї спирається на них. Добре, він може й тут балакати так, як він хоче, а не вона. Властиво, і балакати нема чого. Треба тільки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так він і хотів зробити. Так вона й повинна була зрозуміти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозуміє!). Але вона не схотіла зрозуміти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродіти. Чудесно. Він може й тут прийняти бій.

Сузанна не сідає поруч із Максом. Вона спирається спиною об п’єдестал Афродіти, ніби шукаючи в неї оборони й підтримки. Мармурова богиня, знеможено відкинувши торс назад, з сласно-блаженним усміхом дивиться згори на Макса. І груди її, живіт і стегна, здається, дихають солодкою втомою. І під нею розіп’яла на п’єдесталі матово-білі руки, вузькі на кінцях і широкі та повні біля пліч, її приклонниця. У срібно-бронзовій блискучій лусці, як морська царівна, вона злегка похитується всім тілом, неначе всередині ще танцюючи біскаю. І гола, туга, блискуча під гарячим світлом нога то блискає біло-молочною смугою, то ховається під лускою. А очі телиці вогко, свіжо й іронічно-ласкаво не перестають посміхатись.

І раптом Максові невідомо з чого пригадується, що в цій каплиці він уперше поцілував Сузанну. Там, біля тої групи лесбійок. І, вириваючись з обіймів, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогодні їй не доведеться кусатись. І взагалі, не доведеться більше ні кусатись, ні…

– Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.

Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простіше, сердечніше та спокійніше, і, замість того, байдуже й недбало примружує очі.

– Нам треба рішуче й остаточно попрощатись і розійтись, Сузанно.

Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмішкувато й мовчки дивиться на нього. А зі стін, зі скульптур, 3 усіх боків одверто, настирливо, неначе в змові з нею, лізуть в очі йому оголені, знеможені, оскаженілі, раюючі, спочиваючі тіла.

І те, що вона, Сузанна, стоїть і дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здіймає душним, нестерпним хвилюванням.

Макс заплющує очі. Власне, йому б треба підвестись, потиснути їй руку й піти собі геть, – все сказано. Але тіло млосно, важко лежить, і нема сил рухнути його. Від мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.

– Я жду відповіді… – одкинувши голову назад, із заплющеними очима хрипко каже він, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих і зраджуючих його слів і в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.

Сузанна помалу, повільно підходить до нього, заходить збоку і, раптом нахилившись, коротким клюючим поцілунком швидко торкається його уст. І зараз же, відхилившись, одсувається й прилипає до стіни, знов погойдуючись.

Макс розплющує очі й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, сміхотливе, порожевіле лице під каскою волосся, а в розрізі сукні ритмічно, нестерпно-біло рухається сильна, струнка нога.

Макс раптом підводиться, стає на ноги і, зітхнувши, простягає до Сузанни руку.

– Ну що ж. Коли іншої відповіді нема, треба задовольнятись і такою. Прощай, Сузанно. Вибач мені, коли чим був тобі неприємний, і дякую за все добре від тебе.

Сузанна помалу бере його руку в обидві свої й починає ніжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них і визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настійно притягують її до себе ближче, ці дві голі, нестерпно-білі руки, зовсім близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехилитись усім тілом.

– Ти… милий. Чуєш ти?

Макс посміхається. Їй треба вже йти, гості будуть ображені. Та й йому треба.

– Ти… милий. І дурний. І любий. І прекрасний. Чого ж ти хочеш більше? Ну?

– Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не тасувати собі нудьгою від цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Ні ти, ні я не можемо того зробити, що хоче другий. Це – не наша вина. Такі ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, із тим помиритись.

Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо від своїх слів, і вперше виникає справжнє переконання, що це – кінець. І те саме серце, що тільки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, підходить до канапи й сідає, щільно закривши розрізи сукні. Рукою поводить біля себе поруч.

– Сядь.

Макс помалу крутить головою. Не треба більше балачок, не треба зайвих, непотрібних дискусій. Він хоче піти від неї от із цим враженням її теплих пліч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капіталістки.

– Сядь, я тебе прошу!

Макс знизує плечима й сідає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всім тілом.

Вона знову бере його руку. Добре, коли він хоче, вони розійдуться. Але це – непотрібне. Він усе одно вернеться до неї. О так, напевне! І хутко. Він із упертості обманює й себе, і інших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, і не розсудливо, бо підігріє його впертість. Але все одно. Він – уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соціал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечній хоробі.

Макс помалу, але рішуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посміхнувшись, випускає.

Криза минула щасливо. Він може посміхатись, скільки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що він почав розуміти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднішня біская була іспитом, який він склав блискуче. А ще півроку тому він сказав би, що пролетаріатові наплювать на всі ці викрутаси випещених ледарів.

– І тепер скажу!

Розуміється, він скаже! А як же інакше? На першому місці амбіція. А потім правда, логіка і… і щастя, як своє, так і… інших.

– При чому ж тут амбіція?

Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Макс Штор не може понизитись до того, щоб його жінка мала більше грошей, ніж він. О, тут усі прекрасні теорії про дружбу, товариство чоловіка й жінки повинні поштиво уступитись перед амбіцією мужчини.

Макс зітхає й проводить рукою по чолу. Так, розуміється, інакше вона й не може собі пояснити його поведінку.

Та в жертву цій злій, себелюбній богині приноситься навіть своя власна теорія. Так, так! Соціал-демократична партія зовсім не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєтків, щоб одрікались усіх радощів життя, щоб зневажали красу. Багато було й є видатних соціалістів, які мали свої фабрики, мали великі капітали. Це не заважало їм бути навіть проводирями партії. Та він сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вілли, авто, аероплани, який цінить і любить красу життя. Ні? Неправда?

Макс несподівано голосно сміється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Ні, це просто знаменито. В каплиці Афродіти Сузанна Фішер дає індульгенцію проводирям соціал-демократів.

– Хіба неправда? Ні?

– О, правда! Істинна правда!

Боже, які прекрасні дитячі зуби в цього великого, плечистого чоловіка! І який хлопчачий милий рот. І який він сам увесь із цим розпатланим чубом – хлопчинка, маленький хлопчинка з усіма своїми соціалізмами, впертістю, сміхом.

А коли правда, то, значить, тільки амбіція стоїть на перешкоді їхньому шлюбові? Ні? Треба ж бути логічним і правдивим. І не треба мучити себе і… других. Чого вона хоче від нього? Мати його всього. Більше нічого.

– Але це єдине неможливо, Сузанно.

Сузанна пильно дивиться на його стомлено відкинену назад прекрасну голову з заплющеними очима й тихенько накриває його сперту об канапу руку своєю рукою.

Це можливо. Йому тільки треба помиритися з фактом, що в неї більше грошей, ніж у нього. Та й годі. Тоді все було б можливе. Вони побрались би й виїхали собі геть із Берліна. Вони могли б навіть змінити ім’я, коли б йому не хотілось, щоб знали, хто він. Вони зникли б на рік, два, п’ять, скільки йому хотілось би. Він гадає, що їй неможливо було б жити без цього товариства? З ним – можливо. Для нього вона може відмовитись од усіх людей. Але не від краси. Бо життя – справжнє, реальне життя – є в красі, через красу і для краси. Поза красою нема нічого, то все – нереальне, несправжнє. Вічне – тільки краса. Соціалізми, партії, справедливість, наука, газети, фабрики – все це часове, мінливе, і все тільки засоби для осягнення краси. І багатство теж. Але без багатства не може бути краси…

А як могло б бути гарно! Вони мали б собі повітряно-водяну віллу. Невеличку, але з усім, що треба для життя, краси й кохання. Вона б її носила від краю до краю землі, водою й небом. Вони зупинялись би, де б хотіли, на снігових верхів’ях гір, у лісах Індії, серед моря, на якому-небудь безлюдному крихітному острівку, на якому тільки птиці зупиняються спочивати. Всі найкращі, найблагословенніші місця землі вони обдивились би, і кожна посмішка земної планети була б на вівтар їхнього кохання. Все, що може дати людська творчість, техніка, наука, все вони мали б до своїх послуг. Він міг би писати книгу про красу. В нього є мистецький хист, так, так, вона з тих невеличких його газетних статейок, що він пише у своїх газетах, помітила недавно. І ця його праця була б навіть для його соціалізму пінніша, корисніша за мільйон статей його.

Сузанна ніжно, обережно, як хорому, гладить руку Максові й мовчить, не зводячи пильних великих очей з його голови.

Макс не рухається. В очах стоїть жовта тьма. Треба встати й піти. І тепер уже, дійсно, або зовсім, назавсігди піти, або зовсім і назавсігди лишитись. І ніколи цієї жінки не бачити, ніколи більш не почувати на собі цієї руки, цих насмішкуватих, обіцяючих, лукавих, теплих і часом таких відданих, таких люблячих очей. Очевидно, справді ж любить, бо на якого ж біса він, голодранець, нічим не видатний, нікому не відомий, здався їй, коли вона може вибрати собі найкращого з знаменитих, видатних, близьких їй людей?

Сузанна обережно, стараючись робити якомога менше руху, неначе підкрадаючись до метелика, пересувається ближче до Макса. Погладивши знов його руку, вона бере її і, тихенько піднявши, кладе собі на коліно. Рука покірна, млява й важка, як у сонного. Пальці – як горбом лягли, так і не рухаються, не виправляються на м’якій, гнучкій круглості ноги. Сузанна тихо, ніжно надушує її й важко прикриває згори своєю рукою.

Внизу матово-смуглявих лиць Макса виступають дві невеличкі, червоні, гарячі плямки. Густі, загнуті на кінцях вії починають легенько здригуватись; дихання стає глибше, трудніше, а в пальцях руки вже-вже чується життя, непомітне, без руху.

В каплиці стоїть чуйна, напружена тиша. Ледве чутно просочується глухий гуркіт міста. Афродіта з сласно-знеможеною посмішкою непорушно й уважно слідкує за двома мовчазними людьми.

Раптом Макс розплющує очі, понуро, важко зупиняє їх на Сузанні, якийсь мент сидить так і, знявши свою руку з її коліна, швидко встає.

– Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!

Сузанна нахиляє голову, витягує вздовж колін оголені, безсилі руки й мовчить.

– Прощай, Сузанно. Мені треба йти.

Вона підводить на нього свої темні, чисті, вогкі очі й лагідно, болісно посміхається.

– Прощай… – ледве чутно шепоче.

Макс, жорстоко хмурячись і покушуючи правий бік нижньої губи, рішуче простягає їй руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку, слабо дотискує й несміло питає:

– Ти не поцілуєш мене?

І болісна, здивована, лагідна посмішка так незвично, так чудно й роздираючо-боляче стоїть їй на свіжих, сміло й гарно розгорнених устах.

Макс раптово нахиляється до піднятого до нього лиця, незручно лівою рукою обіймає каску волосся і припадає до цих уст. Вони м’яко, покірно подаються і зразу ж усією м’якістю своєю всмоктуються в його. Голова Сузанни помалу починає перехилятися назад, тягнучи за собою голову Макса. Він падає поруч із нею на канапу. І зараз же скажено, з ненавистю, вп’явшись руками в голі, гарячі плечі, сильно кидає її голову в подушки і притискає устами уста. І ці плечі, і уста, і руки, і груди, – все тіло затихло-покірне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.

І раптом по всій каплиці розкочується страшенний гуркіт і тріск розбитого посуду. Макс і Сузанна на мент застигають, потім Макс швидко, злякано підводиться й озирається. На мармурі підлоги лежать підставка й черепки вази – Макс звалив їх ногою.

Сузанна падає знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простягає до Макса руки.

Але він похапцем злякано витягає годинник й дивиться; дів на восьму.

– Я мушу йти!

– Ах, нікуди ти не підеш! Іди сюди.

– Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я…

Він зупиняється, а Сузанна вся напружено застигає.

–…Але я через дві години прийду знов. Хочеш?

Сузанна сідає й важко, серйозно, допитливо зупиняє в його очах свої затуманені, обважнілі й ще темніші та вогкіші очі.

– Але ж прийдеш?

– Прийду.

– Напевне?

Макс мовчки підходить, брутально бере її за голову, повертає до себе вгору і з ненавистю, одчаєм, пекучою стогнучою радістю впивається в її спухлі, сласно розгорнені уста.

Відірвавшись, він круто відвертається і, переступивши через черепки розбитої вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить із каплиці.

А Сузанна, напівлежачи, з пом’ятою срібно-бронзовою лускою, з оголеними ногами й із переможною, любовно-тріумфуючою посмішкою на спухлих устах дивиться йому вслід.