Повернення доктора Рудольфа

Володимир Винниченко

Так, так, трошки більше, ніж два тижні, пробув Рудольф Штор у горах, ревізуючи землетрус. Але, очевидно, наслідки ревізії надзвичайно добрі. Садівник Йоганн, який помагав панові докторові піднести валізку з візника до лабораторії, цілком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивніша його мова. На ввічливе звичайне запитання старенького Йоганна, чи вдатно подорожувалося, пап доктор раптом зупиняється, бере Йоганна за плечі і, сяючи йому в лице очима, каже:

– Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачі, мабуть, ще ніколи весь світ не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачі. Запевняю вас!

Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валізка тяжка, то хай же їй усячина! – ледве-ледве вдвох дотарабанили до лабораторії. Залізо там чи золото – цього Йоганн із певністю не сказав би, але що важка, то важка!

Міці теж дуже здивована поведінкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведінка! Це вже хоч би з того помітно, що коли Міці, прочувши від Йоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забігає до лабораторії, то пан доктор ставиться до цього так, ніби до нього прийшла якась стара бабуня. Привітно, ласкаво, але…

Міці просто змушена вжити деяких із давніх-давен вироблених жіночим родом заходів, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.

Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чудність пана доктора: раптом хапає її, зминає всю і при розчинених дверях починає скажено цілувати. При розчинених дверях! Хіба це нормальний стан?!

Розуміється, Міці й тут мусить звернутись до віками випробуваних засобів жіноцтва: злякано прошепотівши «ой, хтось іде!», швиденько користується звичайною в таких випадках віковою чоловічою довірливістю й виривається. Потім, загородившися стільцем, стає біля самих дверей. Таким тільки чином і вдається привести пана доктора до більш-менш нормального стану.

Власне, до «більш-менш». Бо що то за нормальний стан, коли людині розповідається про надзвичайно цікаві трагічні новини, а вона з блаженною посмішкою або ходить по хаті, як граблями, розчісуючи волосся пальцями, або сідає біля валізки й неначе п’яними, блискучими, посоловілими очима любовно длубається в якихось камінцях.

А новини ж такі, що в усякого іншого очі на лоба з цікавості вилізли б. Наприклад, пропад коронки. Всі газети про це криком кричать, усі екрани про це миготять, на всіх аеростатах увечері про це реклами висвітлюють. А пан доктор тільки засміявся на все це та пробурмотів собі під ніс:

– Та ну? Отака історія?

І знов за камінці.

А коронка ж, можна сказати, істинно якась чарівна. Це Міці мусить-таки сама признати. Вона, розуміється, в бога не вірить, релігія, попи – все це, звичайно, забобони, вона безрелігійна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронці дійсно сидять якісь старі чари. Чортячі чи божі, але сидять. Факт!

Пан доктор не вірять? Добре. Але панові докторові, розуміється, відомо, що принцеса має від свого роду заповіт: перевчити всі книжки на світі, і коли не зостанеться ні одної не перевченої нею, тоді ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, і в Німеччині знову повернеться колишня монархія. Відомо це панові докторові? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так принцеса звеліла всі книжки геть із її кабінету повиносити? Га? А подивитись тільки на неї, яка стала. То така пишна, повільна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на місці не всидить, то верхи гасає, то на аероплані над усім Берліном шугає, то підніме в себе таку музику на роялі, що старий граф тільки покректує. Що це все значить? Га?

Пан доктор, приставивши до ока побільшене скло й розглядаючи камінчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цікаво.

Так, розуміється, цікаво, але що чари в ній є, то це теж таки факт. Міці, звичайно, ні в які відьми, наговори й тому подібні забобони не вірить, але що ця коронка не проста й що дійсно, як кажуть люди, скрізь несе з собою нещастя, то це ж видко не тільки на принцесі. Весь дім, уся родина графська як перемінилася після пропаду коронки.

Старий граф, наприклад, – господи, аж моторошно часом стає! – тільки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й увесь час перебираючи пальцями, а другою почухує підборіддя. Іноді стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, посміхається. Стара графиня притихла, навіть до кухні не втручається, ні до чого не заглядає.

А що з графівною Трудою сталось, так це теж хіба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графівну як підмінили. То, бувало, останніми часами тільки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!) – така собі сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релігію й загуляла так, що аж курить. Додому до ночі не вертається, і часом винцем од неї таки добренько попахує.

Старий граф уже разів зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цілком байдуже, тільки комічно так посвистує собі. Та навіть на прислузі відбилась та коронка, чого вже більше! Фрідріха заарештували (хоч усі готові заприсягти, що він ані сном, ані духом не винен). Ернста відправили. А замість їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вміє тільки червоніти, а в своєму ділі анічогісінько не тямить. А приставлено його, – подумать тільки! – до самої принцеси. Маєте собі. Ото ніби якась відома графові Адольфові й дуже вірна людина.

І от тут пан доктор раптом візьми та й запитай:

– Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нічого?

Міці на це тільки поширює очі, потім заплющує їх і глибоко зітхає.

Їй-богу, це могло вже навіть стару бабусю зачепити. Міці, розуміється, цього так залишити не може. Її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевірити, що з бідним паном доктором сталось.

Маючи таку невинну мету, вона виходить із-за свого стільця й наближається до пана доктора.

Він зиркає на неї, як на муху, і знову нахиляється до валізки.

Якісь паршиві, сіренькі, з зеленими жилками камінці цікавіші йому за молоду дівчину!

– У, які гарнесенькі камінчики! Можна мені подивитись?

Господи, як він ізлякався! Аж руку її відхилив набік. Подумайте, добро яке!

Але Міці зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевіряє, чи дійсно ж таки – що вона, що стара бабуся – то все одно для нього.

Та, на біду, занадто вже переперевірила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бік. Двері, правда, вже зачинені, але не замкнені. Істинно, не замкнені! Хтось може кожної хвилини ввійти. Але пан доктор на цей раз уже й правді не вірить. Хапає Міці на руки, піднімає, як оберемок трави, і несе до ліжка. Цілком божевільний чоловік!

Міці мусить тричі дати слово, що ввечері по десятій годині неодмінно-неодмінно прийде до нього. Тільки під цією умовою

Їй удається визволитись із залізних (просто-таки залізних!) обіймів.

Але маєте знов: коли Міці, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтріпану зачіску і вся така біло-рожева, з білим волоссям, білими зубами, білими віями, білою шиєю й червоними щоками та устами стоїть перед дзеркалом і аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валізки! Хіба ж не дивовижний стан?!