Таємне кохання Елізи
Володимир Винниченко
У вікна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи гармат. І щораз на столі в паніці й жаху дрібно труситься тонесенька вазочка.
Принцеса Еліза сидить у фотелі, закинувши голову на спинку його, виставивши довгу, обточену шию наперед. Очі в неї заплющені й слабо здригаються за кожним вибухом салюту. Тріумф хама, вбійника й злодія, що вкрав трон Німеччини, життя батька й брата, коронку Зігфріда й хоче вкрасти життя та честь принцеси Елізи. Чи не забагато, пане злодію? Чи не доведеться дорого заплатити за все?
От зараз має приїхати посланець банкіра Мертенса, слуга «нової аристократії». Що він має переказати від свого ясновельможного пана? Що умови виконано і їй треба брати свій хрест? З радісним, щасливим, гордим усміхом?
Добре. Візьме. Усміхнеться. Але останній її усміх, пане банкіре, буде інший. І коли все те, що вона має на меті, виявиться утопією й неможливістю, як каже герцог бравншвайзький, то одне, у кожному разі, утопією не буде помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста. О, це буде! Нехай тепер тріумфуючий пан пишається цим гуркотом. Нехай. От він у цей момент гордо, велично, всемогутньо возсідає на троні біржової слави своєї і жде на неї, спадкоємицю слави справжніх тронів, щоб ущасливити її своїм вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим і вдячним усміхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зігфріда. Але чи не буде це символом, пане тріумфаторе?
Тільки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елізу не сповіщено. Ага, бояться, – це ж торг: з поли до поли. Чи хоче з помпою тріумф свій заокруглити? І так добре.
Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе після бурі й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду пашить теплим ніжним духом квіток. Квіти – як династії: одні помирають, другі заступають їхнє місце, щоб і собі уступитися наступникам своїм. Але бузку вже немає, він одцвів!
І раптом князівна Еліза чує, як солодкий страх ніжно коле в серце. І сьогодні ж буде вечір, буде ніч, і будуть сни. І сьогодні, лягаючи в ліжко, вона буде боятись, і хотіти, і дивуватись, і горіти соромом і гнівом. І може буде «те», страшне, незрозуміле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й ні. А як не буде, їй завтра буде й легко, і надійно, і тайно-сумно та журно.
Що є сон? Постійне осоромлювання законів людської логіки, приписів, моралі, всіх тям часу й простору, бенкет голої челяді без хазяїна; глум і тріумф голої людини над своїм одягом.
Що ж, як не безсоромний, цинічний глум – її безумні сни, над якими вона, хазяїн, не має ніякої волі. Що ж, як не осоромлювання всіх людських законів логіки й розуму – ця її хороблива нічна радість? Та хіба тільки ж нічна? Хіба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля, коли падає воля її, хіба вона не чує тої самої незрозумілої, божевільної, але нестямно-хвилюючої, вдячної й зворушної ніжності до цього кривого, чудного сина льокая? І хіба вона не стояла вже раз під вікном у нього вночі й не слідкувала з болючим зворушенням, як мило, втішно й заглиблено-серйозно видмухує губами пісні над роботою цей син льокая? І не тяглись її руки до нього, і не хотілось їй крикнути криком усеї істоти своєї: «Мужу мій! Єдиний, прекрасний мужу мій!»
І коли вона це каже щоразу вві сні (але каже вільно, голо, скинувші логіку й розум, дивно забувши про їх існування), коли та сама ніжність хапає в обійми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радості, то де ж сон, а де не сон? А хіба це не сон, що вона ще ні разу, крім тої ночі під вікном, не бачила його після того вечора в бузковій алеї? В очі не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночі приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тіло?
Князівна Еліза розплющує очі і швидко, як прокинувшись од несподіваного сну, чепурить зачіску. Господи, знову вона піддається цьому божевіллю. Це ж явна хороба, це – ненормальність, ознаки дегенерації. Ясно ж про подібні явища сказано у Клінгера!
Князівна Еліза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, і починає твердо, рівно ходити по кімнаті. Треба себе рішуче взяти в руки. Якщо це – хороба, то лікуватися, боротись, а не збільшувати її дурними філософіями!
Але коли князівна Еліза сідає знов у фотель, і втома, що цілий день тоскно ниє в тілі, знову теплою млявою рукою обнімає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь поріг, із-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талісман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарівником царство? Чи страховища, які закатують її?
І не віриться князівні Елізі, що там є розрив-трава. Там просто біржові, жорстокі, тупі, чужі, огидні істоти, які самою своєю чужістю, тупістю задушать її. А вона йде до них. Хіба ж це не сон, не глум з логіки? І «справжнім, законним» мужем її буде коротконогий хам і убійник її батька й брата?
І раптом князівна Еліза чує, як їй вибухом, нестерпно, болючо-жадно хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькі волосинки кутиків уст, каштанову з підпалом гриву волосся, яку так зворушливо-смішно загрібують довгі, тонкі пальці. Голодно, кричуще, з тупотом ніг хочеться! Нехай тоді все – розрив-трава чи страховище, подвиг чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тільки побачити, тільки торкнутись очима вдень при світлі сонця до нього, до єдиного, незрозумілого, такого далекого та чужого й такого близького та рідного! Зараз, негайно!
Але в цю мить камердинер Фріц, невміло-поштиво схиляючи жовто-золотисту кучеряву голову, докладає про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князівна Еліза холодно напускає на очі важкі вії й велично хитає головою. Щасливий комісіонер тріумфуючого хама!
Але, на диво, ні особливого щастя, ні кричущого тріумфу в усій постаті комісіонера не помітно. Це швидше постать кішки, що, пригинаючись і витягшись, лізе муром за горобцями. Він вітає її світлість із великою подією, з першим етапом у досягненні великої мети; він із тихим, улазливим ентузіазмом розповідає всі повідомлення телеграфічних агентств; він розписує всю пишність і величність параду, салютів Німеччини своєму геніальному представникові на Конгресі Нової Ери; а проте щось не зовсім певне, підповзливе чути в його словах. Боїться зразу викладати вексель на стіл? Викладай, комісіонере, принцеса Еліза готова.
Але тим більше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкі волосинки уст! Тим більше!
І принцеса Еліза пропонує графові Адольфові вийти трохи до саду. В покоях перед вечором занадто душно.
Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропускає принцесу Елізу поперед й обережно, весь витягшись, лізе за нею. А коли вона виходить із салону, через другі двері просувається жовто-кучерява голова Фріца й озирає кімнату.
В саду повно золотого, сонячного, задушно-запашного бриніння й дзижчання. Розніжено куняють на химерно повикручуваних клумбах голівки квіток, а круг них, як дами круг матерій на розпродажу, товпляться бджоли, сідають, залазять усередину, і здається, що квітки судорожно затрусять голівками від лоскоту. І порожньо в саду, ні душі. Ні, якась постать!
– Так, так, розуміється, це грандіозна подія. Треба сподіватись… – Ах, то старий Йоганн ножицями на коліщатах стриже траву. – … Треба сподіватись, що й далі йтиме добре. Хоча відношення Союзу Східних Держав викликає деякі сумніви.
Граф Адольф зриває листок і з вибачливою посмішкою за кінчик стебельця крутить його в двох пальцях. О, це пусте. Союз Східних Держав чудесно розуміє, що він не може вдаватись у боротьбу з Заходом. Безнадійна справа.
Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князівна Еліза, рівно несучи голову, як червоний вугіль у чорному світильнику, звужує очі і знає, що скаже граф Адольф фон Елленберг.
І коли він починає говорити, у звужених очах холодно киває головою посмішка, – ну, розуміється.
– Але я сподіваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий і в цей же візит завезе й коронку Зігфріда?
Адольф потуплює очі, мовчить і глибоко зітхає: на великий жаль, коронки ще не знайдено.
Принцеса Еліза зупиняється і здивовано дивиться просто в лице посланця. Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в’яжуть?
Граф Адольф мусить іще раз, із найбільшим його жалем, підтвердити, що коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, поліція стоїть уже на певному шляху. Звичайно, це умова її світлості, але йому здається, коли її світлість дозволять, то головнішою умовою є друга корона. Розуміється, коронка Зігфріда…
Але князівна Еліза не дає йому докінчити. Для неї всі умови важні, і коли хоч одної з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.
І її світлість велично й категорично крутить головою. А в душі скоками, вибриками гасає радість, як юрба школярів, у яких захорів на сьогодні вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайдено! Її знайдуть, неодмінно, безумовно, поліція вже стоїть на певному шляху. Але яка радість, що не тепер, не зразу, не «вже»!
І вмить назустріч, із-за рогу алеї, з’являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Він уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пісеньку. Одне пасмо темно-каштанового з підпалом волосся смішною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки заняті, і не можна загребти її.
Принцеса Еліза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й лід очима починають горіти вилиці, неначе від морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величніше закидає лице і спокійним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:
– Так, так, графе, це надзвичайно…
Доктор Рудольф швидко підводить голову і злякано дивиться перед собою.
– … надзвичайно важна подія. Я дуже тішуся, що пан Мертенс був такий чемний…
Одверті, чисті, дитячі очі так безумно-комічно, так зворушливо-смішно дивляться, не кліпаючи. Він робить рух, хоче втекти вбік.
– … такий чемний, що… що попрохав вас згаяти час і поінформувати мене. Я дуже дякую…
О, граф Адольф готовий увесь свій час, усі сили віддати тій великій справі, яка обіцяє так багато всьому німецькому народові! О, він готовий…
Доктор Рудольф притискує обома руками оберемочок до грудей і ніжно та обережно тримає його, як заснулу дитину. А куточки уст, ті самі страшні, загорнені догори ниточки, так розгублено посміхаються. Він не зводить із неї очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Еліза злегка нахмурює брови й тісно складає уста: він сміє винуватими очима дивитись на неї! Він сміє почувати себе винним перед нею! Він, син льокая!
Доктор Рудольф, не доходячи кілька кроків, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далі. І те, що граф Адольф так хитає, а «той» так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетів вітер і здмухнув якісь нездорові, гарячі випари. Вона – божевільна. Як сміє цей каліка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!
Принцеса Еліза так само злегка, недбало хитає каліці головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли каліка рівняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом ї раптом пригадує.
– А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.
Доктор Рудольф, увесь почервонівши, стоїть, і жде, і мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.
– У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвінки. Будь ласка, полагодьте їх. Ї прошу швидше.
Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далі пана графа, нехай він вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловіка й скористувалася випадком.
Графові Адольфові трошки ніяково, – з доктором Руді в їхній родині поводяться не як із сином слуги, а як із своїм. Здається, і принцесі це відомо. Але що то вродженість до влади, – вона навіть не помічає, що образила людину.
Граф Адольф якийсь мент мовчить і обережно боком ступає поруч із її світлістю. А її світлість спокійно й велично пливе далі алеєю, несучи голівку червоної гадючки на тілі чорного лебедя.
Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не відомо чого посеред алеї повертає назад і так само спокійно й велично пливе далі. В кінці алеї видно рябу від сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою і притисненими до боків ліктями. А ще далі поворот до оранжереї, що поблискує червоним одсвітом вікон крізь дерево. Доктор Рудольф зникає за поворотом, а її світлість знову не відомо чого повертає назад.
І так вони ходять довго; принцесі ще не хочеться йти до покоїв, її дуже цікавлять деталі Світового Конгресу, і вона ставить одне питання за другим, уважно й терпляче вислухуючи відповіді графа.
В повороті знову з’являється, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В руках уже нема трави, але зате щось інше, поблискуюче. Ага, інструменти. Очевидно, бідолаха йде лагодити дзвінки. Тільки чи розуміється він, хімік, на електричних дзвінках?
А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намічають Швейцарію на місце осідку майбутнього уряду? Їй би дуже цікаво знати не газетні, а інтимні, справжні мотиви цього проекту.
І вже назад не повертає, а помалу, повільно, з пильною увагою слухаючи графа, простує до будинку.
І коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного салону, їм через розчинені двері видно, як Софі, Фріц і доктор Рудольф стоять біля гудзика дзвінка й з непорозумінням балакають. Побачивши принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збирає з фотеля свої інструменти, а Софі та Фріц одходять ближче до дверей.
Виясняється маленьке непорозуміння. Насамперед, що доктор Рудольф нічого не тямить у дзвінках, а друге, що й тямити не треба, бо всі дзвінки функціонують цілком справно.
– Ах, так? Ну, тим краще.
І принцеса неуважно хитає головою всім трьом, – Софі, Фріцові й докторові Рудольфові. Доктор Рудольф ніяково вклоняється і, чудно посміхаючись, помалу, неначе в задумі, виходить за камеристкою й камердинером.
А тоді принцеса подає руку графові Адольфосі й одпускає його.
І коли стихає тихий рип його кроків за дверима, вона швидко підходить до вікна й бачить унизу на доріжці похилену голову доктора Рудольфа, яка від шкандибання ритмічно похитується на лівий бік. У руках у нього видно кінчики інструментів, а в спині чи біль сорому, чи задуму, чи непорозуміння.
Коли він зникає за кущами, принцеса Еліза помалу відходить од вікна, сідає в той самий фотель, що сиділа під час салюту, і так само заплющує очі, закинувши голову назад.
Неспокій і тоскна порожнеча гудуть у всьому тілі, як завивання вітру в старій, покинутій каплиці. Самотньо й тужно, як після від’їзду дорогої людини на малесенькій безлюдній станційці.
От і побачила! От і раділа, що коронка не знайшлась. От так і треба їй.
Ну що ж, тим краще! А навіть, може, і треба тільки так бачити? Бо як же інакше?
Але у відповідь на це в щоки гаряче шугає кров і наче хтось чужий просовує, як фотографічний знімок, у мозок шматочок сну цієї ночі.
Принцеса Еліза безсило приплющує очі й раптом зараз же живо повертає їх у той бік, звідки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося щось металічне. На фотелі під дзвінком жовтяво-червоно поблискує якийсь довгенький, тонесенький інструмент.
Князівна Еліза швидко встає, озирається й підходить до фотеля. Це – маленькі, чепурненькі щипчики з жовтого металу. Принцеса бере їх у руки й розглядає. Боже, які смішні, які зворушливо наївні щипчики! Ну, що ж ними можна робити в електротехніці?!
І раптом принцеса помалу підносить зворушливо наївні щипчики до уст і довго стоїть так, заплющивши очі. Потім злякано розплющує їх, дивиться на двері і, сховавши щипчики в руці, поспішно йде до спальні. Там виймає ту шкатулку, в якій була коронка Зігфріда, і на її місце кладе щипчики, якими нічого не можна зробити в електротехніці.