В лабораторії доктора Рудольфа
Володимир Винниченко
– Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.
Князівна Еліза трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замість традиційної анахоретської лисини, наслідку чеснот самозаглибленості, – буйне біляве, з рудим підпалом волосся; замість аскетичної блідості – чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленості. От тільки очі та уста… якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі, одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна.
Уста – половинка скибочки оранжі, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кінцях закручується волосинками догори. І над очима – широке чоло, а під устами – гостре підборіддя з дитячою смішною вдавленою ямочкою.
Та й келія мало подібна до пристановищ фахових анахоретів, де звичайно бруд конкурує із святістю. Швидше ательє артиста-маляра – височенне, із світлом на всю стіну, повне червоних передвечірніх променів. А замість мольбертів та полотен – шафи та полиці з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку – знайома принцесі топильна електрична піч Гайдена. Від колишньої оранжереї лишилося декілька пальм та багато квіток на всій віконній стіні та навіть на столах. Під пальмами – фотель, біля фотеля – столик із радіотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобі й келія!
Несподіваний візит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, і це викликає хвостик посмішки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантністю оперового тенора, про це ніхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червоніє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в діжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолі, ще раз почервонівши до самої ямочки на гострому підборідді.
Князівна Еліза, розуміється, не помічає ні збентеження, ні незграбності анахорета. Її зелені, кольору осіннього листя очі з цікавістю оглядають келію. В устах з’являється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилітньої дівчинки: вони трішки розійшлись, розгорнулись, показуючи білу рівну смужку хижо рівних зубів, ну, зовсім та сама Ельзюся, що з любов’ю й цікавістю розглядала дитячий аероплан.
Фах доктора – хімія? Хімія – одна з наук, що особливо цікавить її. Але, на жаль, вона не мала змоги грунтовніше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шімпфера?
Доктор Рудольф із легким здивуванням і поспіхом підтверджує. А от цих приладів вона ніколи не бачила. Вона знайомилася з хімією з праці професора Гайєра.
Шевці, кравці та всякі нижчі фахівці, зачувши ім’я конкурента, роблять одверті, зневажно-жалісливі гримаси. Вищі фахівці – учені, письменники, поети – або тонко, загадково посміхаються, або делікатно переводять розмову на сенсаційне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить ні одвертої зневажливої гримаси, ні загадкової посмішки. Професор Гайєр? Дуже-дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловік. Тільки, на жаль, людина старих метод.
І одверті, голі, трохи ніби здивовані очі дивляться чисто, ясно й привітно, і нема ніякого сумніву, що, дійсно, професор Гайєр, хоч і роботящий, але відсталий учений.
– А нові методи в хімії радикально відрізняються від старих?
(Старому графові чується: «Тату, а зовсім без крил не можна літати?»).
Доктор Рудольф трішки затинається: радикально ніщо в житті не відрізняється від того, до чого близько стоїть, усе виходить із попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх батьків і родичів, як і живі організми. Крик революціонерів у мистецтвах чи наукових дисциплінах про радикальний розрив із своїми попередниками подібний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своєї матері. Не більше.
І, злякавшися за таке порівняння, доктор Рудольф червоніє до самої ямочки й рівночасно здивовано й одверто дивиться просто в лице високій гості.
– А мені б дуже хотілося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати мені хоч декілька лекцій, пане докторе?
– Ні, я не думаю, щоб це було мені тяжко…
Граф надзвичайно пильно розглядає малесенький слоїк, піднісши його до самих очей і покутуючи вуса. Бідний Руді – годилось би додати кілька слів про честь і щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого він не почував.
Він тільки ще раз червоніє, помітивши, як у високої гості лице стає якесь інше, те саме, з яким вона ввійшла до лабораторії.
– Так я вас у такому разі сповіщу про початок наших занять. Добре?
І принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.
– Ходімо, пане графе?
Старий трудно підводиться й кладе руку на плече доктора Рудольфа.
– Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в неділю на обіді не був? Нова ідея підскочила? Ну, нічого, нічого. Кому ідея, кому дурість, кожний по-своєму, як каже твій батько, порядок держить.
Рудольф іде проводжати гостей до порога. І тут принцеса бачить, як ліва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тіло перехиляється вліво й дугою знову випростується. І знову доктор Рудольф, піймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червоніє.
За порогом князівна Еліза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голівкою й посміхається до нього так, як посміхаються дорослі до байдужих їм дітей.