Лист Макса до Сузанни
Володимир Винниченко
Дома він довго лежить на маленькій канапці, якої не вистачає на весь його ріст, так що ступні ніг висять у повітрі, і час од часу енергійно, поспішно закурює. Потім схоплюється, перевертає по дорозі стільця, хапає папір і пише.
«Сузанно! Я до Тебе більше ніколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тіло ридаючим одчаєм. Але я з радістю підставляю себе під цю бурю люті й одчаю.
Я не прийду, Сузанно. Моя жага зціплює зуби й підступно, улазливо, полум’яними, палючими фарбами малює мені картини Твого кохання, Твого тіла, Твоєї краси. Моя кров мліє, благально простягує до мене руки й ридає. Але я з радістю слухаю ридання моєї мріючої крові, Сузанно.
Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордість мужчини, сміються й глузують із моєї полохливості, дурості й смішності. Але я з насолодою приймаю і сміх, і глум їхній.
І яка мені гордість, Сузанно, що я з радістю приймаю їхній глум із своєї дурості. І яке щастя мені, що я не розумію Твоєї краси, прекрасна Сузанно!
Цілую Твої неціловані мною тепло-білі груди, від яких ридає моя кров, і цілую Твої насмішкуваті очі, від яких лютує моя жага; цілую Твої уста, Сузанно, твої прокляті й болючо-податливі уста. Всю Тебе цілую, Сузанно, але до Тебе не прийду.
І знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.
Кохання – це зойк крові, це – бездумний, хижий голод тіла, це – наказ вічності, яка не допускає опору собі. Але кохання само себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, непотрібний попіл.
Любов – це інше лице вічності, але це – вростання, вгорання одної істоти в другу.
Кохання налітає зразу, в один момент. І може відійти з такою самою раптовістю та легкістю, як і налетіло.
Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмішкою. Вона приходить в одязі великих страждань, буденних клопотів, геройської саможертви і дрібних, порохнявих пригод. Вона приходить непомітно, але стає всевладною господинею й відходить трудно, з муками, зі смертю.
Кохання, сліпе, дике, з поширеними ніздрями, з скрюченими пальцями накидається на все, що може його задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п’ятьох, стількох, на скільки вистачить у нього вогню.
Любов, повільна, видюща, вростати може тільки в одну душу, і тільки одна душа може прийняти всю другу істоту до кінця.
Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого.
Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цеї радості.
Кохання є дикий кричущий цвіт, з якого виростає рідкий-рідкий плід – любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід.
Наше кохання, Сузанно, є дикий цвіт, з якого не може бути плоду – любові. І краще зірвати й з мукою розтоптати його ногами, ніж викохати з нього гіркий, огидний недоросток.
І через те я ніколи більше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
Макс».