Зустріч братів Шторів

Володимир Винниченко

Доктор Рудольф шоспішає до хвіртки, – хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогодні й не спізниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. І вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милі очі.

Але за хвірткою хлопчини ще немає, і ніхто не сердиться, і ніхто очей не мружить. Ну, нічого, Рудольф собі підожде. Це не важно, тепер ніщо не важно, крім того, що там, у лабораторії, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?

І Рудольф ходить по саду біля хвіртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посміхається, рве листки, нюхає. А очі йому тьмяно, п’яненько блищать, слухають щось у середині себе. Часом він згадує й злякано шкандибає до хвіртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бідному, добре буде! Немає.

І знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. І знову злякано згадує й виглядає.

Ага, нарешті! Ну, так, якась йому неприємність: ліва рука в кишені, в руках розвезеність, лінива одчайдушність, в очах насмішкувата вищість, яка вмить може вибухнути в бурний, клекітний гнів.

Макс недбало тикає руку. Він, здається, запізнивсь? Ну, від цього другого землетрусу не сталося? Ні? Значить, ще можна жити. А милий батенько не зустрінеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних «обіймів».

У саду ніхто не зустрівається. Тільки шипить кишкою старенький Йоганн, але й він за кущами не бачить братів.

В лабораторії, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металічному казанчику якесь течиво. Біля казанка порозкладені сіруваті з украпленими в них зеленими й срібними плямками камінчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось підкидає, знову нюхає, знову дивиться. Нарешті, ніжно, обережно, за тепломіром зменшує вогонь і, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.

Макс, розлягшись у фотелі, заклавши ногу за ногу, ліниво й помалу запалює цигарку. Він бачить уважний, хоч і чудний якийсь, погляд Рудольфа, і йому хочеться ще недбаліше розлягтись, засміятись, засвистіти, – від того часу, як Руді знає про участь його в Інараці, з ним просто не можна по-людськи говорити, він із ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останній стадії або на побаченні з замкненим у в’язниці: назверх – бадьоро, веселенько, уступливо, а всередині – з вічною дурною заклопотаністю, жалем, тривогою.

– Ну, як же там у горах? Стоять іще, не попровалювались нікуди? А чого в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?

Рудольф весело дивується. В нього чудний вигляд? Чи не випив він? Ха-ха! Маєте собі.

І раптом робить злякані очі й прислухається до казанка.

Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, він про це нічого не знає, не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у нього вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблід, схуд, змарнів.

Можна було б додати, що й посмішка Макса недобра, і очі недобрі, не одверті, уникливі, але не треба хлопчину сердити.

Макс струшує об черевик попіл цигарки й примружує очі. Нічого, поправиться. От один лікар дуже йому рекомендує завести собі повітряно-водяну віллу, каже, що чудесно виліковує від усяких хороб, як рукою все знімає.

– Правда? – щиро й серйозно дивується Руді.

Макс теж серйозно хитає головою. Просто знаменито виліковує. Тільки треба місяць у Гімалаях жити, місяць на острівцях, де тільки птиці зупиняються спочивати, місяць на Нілі, біля пірамід.

Рудольф співчутливо, згідливо хитає головою.

Ну, звичайно, треба добре їсти, добре вино мати, добрих кухарів, слуг, не турбуватись, не хвилюватись, любити красу й усіх ближніх, як самого себе.

Руді трошки не розуміє зв’язку повітряно-водяної вілли з любов’ю до ближніх. Розуміється, нічого не можна мати проти цієї прекрасної заповіді, але в медичному приписі вона якось не підходить.

Не підходить?! Ого! Та це найцілючіша, найгігієнічніша заповідь! Повітряно-водяна вілла, конто в банку на сотню-другу мільйонів і любов до краси та всіх ближніх! Яку хоч недугу як рукою здійме! А в додаток ше й слова святого, філософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?

Руді починає знов серйозно й уважно, як на побаченні в тюрмі, дивитися на Макса.

Макс задирає голову, зітхає, обдивляється навкруги й ліниво посміхається. А то ще теж непогано: завести собі яку-небудь лабораторію, довбатись у камінчиках, варити всяке зіллячко в казаночках, писати статті про нові елементи у природі й любити всіх ближніх, як самого себе. Неодмінно всіх, усіх до одного! Добрих і поганих, насильників і насилуваних, грабіжників і грабованих, паразитів і працюючих. Абсолютно всіх! І, боже борони, ні до якої політики не втручатися. Політика – то злість, ненависть, нелюбов до деяких ближніх, вона псує нерви, кров, шлунок, а іноді й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хіміко-філософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого мають нещастя належати до деяких небезпечних, страшних, нелегальних організацій. Це вже зовсім негігієнічно. Правда?

Рудольф уступливо, тихо, так ніби про себе, завважує, що важко бути прихильником заповіді однакової любові до паразитів і працюючих, до насильників і насилуваних.

Макс підкидує покладеною на ногу ногою і скоса поглядає на стелю. Так, у теорії, може, і можна не бути прихильником, але в дійсності, в житті, воно фактично так є.

– Чим же воно, Макс, є?

О, ця прохальна, уступлива, покірна лагідність. Він готовий на все згодитись, аби не сердити бідного смертника. І яка вищість, вибачливість у цьому тоні, – що там серйозно відповідати на слова людини, яка не скінчила університету.

– А тим воно, Рудольфе, є, що ти байдужий і до тих, і до тих! Розумієш? Більше любиш ограбованих, ніж грабіжників? Докажи. Прошу. Будь ласка.

Рудольф старається якомога серйозніше й уважніше ставитись до слів Макса, – бідного хлопчину так раз у раз дратує його неуцтво в політичних справах. От і тепер покушує губу, мружить очі; от-от спалахне.

– Добре. Але чим же я можу доказати? Я на політиці, на жаль, не розуміюсь…

– О, тут великої політики не треба. Тут дуже проста справа. Є дві сторони. Грабіжники і грабовані. Буржуазія і пролетаріат. Так?

Рудольф не відважився б так просто провести поділ між людьми. Але він хитає головою й скоса дивиться до казанка.

– З одної сторони, в буржуазії вся сила: державна влада, військо, суди, тюрми, поліція, релігія, мораль, преса й навіть наука. Так?

Рудольф із такою концепцією не зовсім би згодився. Але він знову мовчки хитає головою.

– У пролетаріату нічого цього немає. Тільки його руки, організація й ненависть до паразитів. Цього занадто мало. Він потребує зброї. Всякої зброї. От, коли ти ділом хочеш любити слабшу сторону, поможи їй. Ану?

Рудольф високо здіймає брови й здивовано дивиться на брата. Якою ж зброєю він може помогти?!

Макс знову гойдає ногою й з прибільшено-байдужим виразом водить очима по лабораторії.

– Якою? О, розуміється, ні гармат, ні скорострілів ти не можеш дати. Ти не турбуйся. Але в тебе є наука. Послужи нею не тільки сильній стороні, але й слабшій.

– Будь ласка! Мені здається, що…

– Будь ласка? Чудесно. Нам потрібні трути для витруювання наших ворогів. Прошу. Приготуй їх нам у твоїй лабораторії.

В кімнаті вже стоять по кутках темно-сірі присмерки. Блакитне сяйвочко біля казанка вже виразно помітне. Обличчя здаються блідо-сірими, з великими очима.

Рудольф якийсь мент мовчить і потім тихим і по-іншому серйозним голосом каже:

– Ні, цього я, Максе, не можу.

Макс весело, голосно регочеться, дрібно підкидаючи ногою. Він більше регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, аніж із його слів. Ага, забалакав як слід!

– Що? Любов до ближніх-грабованих не така безпечна та вигідна, як до ближніх-грабіжників? Хе-хе! Отож-то воно й є. І правильно, Руді. Така любов і ласки графів твоїх позбавить, і цю затишненьку лабораторійку відніме, і в тюрму посадить, та й як що й до чого, ще й життя відбере. Хай їй всячина! Правильно, Руді, цього ти ніяк не можеш.

Руді хвилюється. Він виразно, серйозно, по-справжньому хвилюється.

І в Макса, в якого назавсігди лишилось до Рудольфа почуття меншого брата до старшого, що стільки років був його учителем, від цього хвилювання з’являється почування рівності, навіть вищості й сатисфакції.

Руді зачісує обома руками волосся, визволяє шию, прокашлюється, крутиться на стільці. Нарешті зовсім-зовсім тихо говорить:

– Ти неправильно, Максе, оцінюєш мотиви моєї відмови.

– Ну, розуміється!

– Неправильно, Максе! Мені здається, що я міг би й у тюрму піти, і життя віддати за те, в що я вірю й люблю. Але…

– Може буть. Але як ти любиш більш грабіжників, то чого ж ти маєш іти в тюрму за грабованих? Правильно?

Рудольф терпляче жде й починає знов:

– Але я не вірю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор – це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає. Так я розумію твою організацію, Максе. Вибач мені, але я з нею не можу згодитись. Я… не політик і нічого на політиці не розуміюсь, але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насили й самонищення, а шляхом розуму, науки й праці.

Макс сміється злісно, упевнено й з почуттям справжньої вищості. Які це наївні, старенькі, заяложені слова! Тисячі років одні люди присипляють ними других, щоб ті не брикались і давали доїти себе. Гармонія інтересів, співробітництва класів, соціальний мир. Боже, скільки на цю мету наговорено хороших, медових слів. Коли б тим медом вимазати всіх тих словоблудів і втикати пір’ям та розставити їх підряд, то, мабуть, із них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хіба це не та сама любов до всіх ближніх без різниці класів?

Ex, апостоли любові! Словоблудство є ваша любов! Нема любові без ненависті, як нема білого без чорного! Хочете любові, то мусите ненавидіти. І що більша ваша любов, то більша ненависть. А коли нема ніякої любові, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повітряних вілл, лабораторій, о, тоді починається любов до всіх, гармонія інтересів, співробітництво класів. Це вже відомо. О, це занадто вже відомо, будь воно тричі прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток і простягає руку Рудольфові.

– Прощай… Люби собі своїх графів і Мертенсів, як самого себе.

Рудольф підводиться і не бере руки Макса. Щирий, великий біль у голосі брата, щось глибоке й наболіле в цій гіркості не дозволяють так розійтися. Чи то від присмерків здається, чи справді в лиці Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зціплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

– Почекай, Масі. Чого біжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тільки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При світлі сірника очі його видаються надзвичайно блискучими.

– А щодо моїх слів, Масі, то не бери їх так гаряче до серця. Може, я не так щось сказав. Я тільки хочу сказати тобі, що я… що мені не до душі така боротьба, яку ти й твої товариші провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба – от!

І Рудольф показує на стіл, заставлений приладдям.

– Цим я служу й хочу служити людям. І скажу тобі, Масі, що коли мені вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всім покривдженим більше користі, ніж пудами трути.

– Твоє відкриття може принести користь тільки капіталові, – понуро бовкає Макс.

– Не думаю. Чого так?!

– А того, що коли воно не буде корисне капіталові, то воно не побачить світу. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове відкриття, яке було б корисне покривдженим і некорисне капіталові? Скільки їх, таких, загинуло, не дійшовши до людей. Прочитай історію винаходів. Побачиш.

Рудольф із усмішкою в сутінках хитає головою. О ні, його відкриття не боїться такої долі. Нехай воно тільки вдасться, ніякий капіталіст не посміє нічого сказати проти нього! Треба бути божевільним, щоб не визнати його.

– Так, ти… рідний син свого батька: вірно служиш своїм панам!

– Я служу істині й науці, Максе.

– Ах, до чого ж нудні оці прокляті солодкомовні слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурниці. Мені не потрібно. Я тільки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кілька разів глибоко затягується цигаркою.

– Про мою організацію. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсім нічого не говорити.

– Я прошу вибавити, Максе, я…

– Інарак є організація людей, які віддали себе на розп’яття. Чуєш, Рудольфе? На розп’яття, дожиттєве розп’яття. Коли можеш зрозуміти, що це значить, то – будь ласка.

– Я розумію, Максе, я тільки…

– Організація людей, які за це розп’яття мають тільки глум, прокляття, ім’я бандитів і страх навіть у тих, ради яких розпинають себе. Розумієш? Але вона є конечність. Вона – крик, вона – справедливість і кара на тих, хто топче всяку справедливість. Вона….

Рудольфові знову здається, що на лиці Макса під шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декілька кроків то лабораторії і, вернувшись, іншим, сухим, спокійним, голосом каже:

– От це я хотів тобі сказати.

– Добре, Масі. Я вірю, знаю. І прошу простити мені, коли я…

– Потім ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цієї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на бліду пляму лиця Макса.

– Мертенс?! А що йому до принцеси?

– Кажуть, що він нею цікавиться. І цією коронкою її, що пропала.

– Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб і вона того хотіла. Але це є для неї так само неможливо, як… як хотіти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива річ. Звідки така дурниця могла взятися?

– І ти гадаєш, що ніколи, ніяким способом неможливий його візит до неї?

Рудольф знизує плечима. Він, розуміється, ні за що у світі не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи історію загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбійника її рідних, неможливо навіть уявити собі, щоб вона могла пустити його на поріг до себе. Але звідки й чого в Макса така цікавість до цього?

Макс, замість відповіді, раптом бурно обнімає Рудольфа, весело, легко сміється, злегка трясе його і, одірвавшись, починає швидко ходити по лабораторії.

Блакитне сяйво під казанком стало більше, виразніше серед згустілої пітьми. З вікна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно і жде. Хто знає, що треба зрозуміти в даному випадку.

– Руді! Можна скористуватися твоїм телефоном?

– О, прошу!!

І Рудольф із полегкістю, радістю й поспішністю засвічує світло. Макс від нього жмуриться, відтріпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрібне число.

– Гальо!.. Сузанна? Добрий вечір. Тут Макс… Так… Ні, на жаль, прийти сьогодні не можу. Ніяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфові, Йому треба йти. А Руді нехай не сердиться, не дивується і взагалі не звертає на нього великої уваги. В житті кожної людини іноді бувають чудні моменти. Чудні, погані, але часом і хороші.

Він міцно потискує руку Руді і, весело відкинувши чуба назад, бадьоро, енергійно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторії. Проводити його не треба. Він сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

– Руді! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз’ясни мамі, що таке моя організація. Роз’ясни як слід. Зробиш?

– Добре, Масі. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По доріжці саду чуються його певні, тверді, зовсім нерозвезені, неліниві кроки.