Стара і нова аристократії

Володимир Винниченко

Князівна Еліза рівно й струнко ходить по червоному салоні, волочачи за собою по килиму тінь. Рівно й струнко, як вірні піддані, витяглись перед нею книжки на великому червоного дерева столі. Весняний вечір, що млосно, розніжено зазирав із саду, прогнано геть важкими червоними портьєрами: не треба ніякої весни! Струнко, суворо ступають думки в душі, рівними, напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дійти до мети, в того думки, не зважаючи ні на які катастрофи й нещастя, повинні ступати вимуштруваними кроками.

Тихий стукіт у двері; тихий рип; почтива, механічна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу відвідати її світлість.

Нечутно, м’яко, стишка впливає граф Адольф, М’яке, безкісне, ватяне тіло поштиво зігнуте сумом і скорботою, – ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцінною реліквією великого минулого, з найсвятішою пам’яткою незабутніх часів слави й величі!

Червоно-золота голівка рівно й непорушно стримить із глухого, високого чорного коміра – червоно-золотиста квітка в чорній вазі. Очі холодно, спокійно й уважно слідкують за рухами м’яких лиць і голених, непідфарбованих уст, помащених найпоштивішим і співчутливим усміхом.

Так гордо, чуйно й нашорошено-спокійно дивиться молода золотиста левиця на м’який підлазливий підступ старого ягуара. Ледве помітно здригують вуса, гнучко, привітно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?

Ах, це такий удар для родини Елленбергів, що на її лоні могло статись оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно таємно, загадково, не лишивши ані найменшого сліду, вчинив злодій цю страшну річ. Очевидно, великої сили й досвіду злочинець. І боротьба з ним нелегка, ах, на жаль, нелегка, це з усього видко. Поліція, детективи? Ex, що вони можуть у такому випадку? Тут іншої, зовсім іншої сили треба!

І граф Адольф зітхає так, як людина, що вирвала б серце своє і своєю рукою поклала б його на стіл, коли б це могло помогти. А в сірих очах повільно, обережно вигинається напружений хвіст.

Золотиста молода левиця байдужо, гордо чекає: цікаво, цікаво, чого він підповзає, чого так розстилається співжалем і зітханнями.

Так, і їй шкода, що саме в родині старого друга її батька це сталось. А якої ж іншої сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?

Граф Адольф іще раз зітхає, похиляє голову й тихо, сумно, ледве чутно й безнадійно бовкає:

– Грошей.

І не рухається: тут кінець усім зітханням, жалям, міркуванням, тут цілковита, непоборна безнадійність, величезна непроломна скеля. Але за скелею… О, що там за простір, що за сяйливе визволення там, за тою скелею!

Принцеса на мить забуває за свою гордість і здивовано розплющує зелені віясті очі.

– Невже так багато грошей треба?

Старий ягуар швиденько підводить голову, підповзає трошки ближче й привітно, вибачливо, влесливо мете хвостом і посмішкою. Принцеса дивуються? А хіба є на світі такі гроші, щоб за них можна було купити украдену реліквію? І хіба злодій того не знає? І хіба він не поставить справжньої суми викупу? Де ж найдеться той багатій, щоб справився з цінністю коронки? Чи принцеса гадають, що її так само легко купити, як усяку брильянтову цяцьку? Так?

Принцеса Еліза пильно обводить шукаючим поглядом схилене набік сумно й улазливо сміхотливе горбасте лице.

– Значить, ви вважаєте справу за цілком безнадійну?

Сірі очі в жовтих віях примружуються, голова нерішуче втягається у плечі, плечі нерівно, вихилясом підводяться, неначе випручуючись із чогось липкого.

– Н-н-ні, я та-ак не сказав би… Але…

І вмить – клац! – цілковита зміна: постать рівна, спокійна, лице повне гідності, поважності, врочистості.

Він буде зовсім щирий із принцесою. Справа не така безнадійна. Але треба говорити одверто: в Німеччині є тільки одна людина, що може боротися з цінністю коронки Зігфріда, тільки вона одна може взяти на себе відвагу викупити її в усякого, хто володіє тепер нею. Ця людина – Фрідріх Мертенс.

Точене кістяне підборіддя принцеси стає холодно чітким, сухим і гострим.

– Дякую, графе, за щирість. Але я волію, щоб коронка лишалась поки що в руках злодія, ніж бути зобов’язаною цьому фабрикантові гумових препаратів.

Перед словом високої особи, хоч яке воно, всяка голова повинна побожно й покірно схилитись. Але було б злочинство супроти самої принцеси, коли б граф з поштивості сховав свою власну думку з цього приводу. Коли її світлість дозволить, то він скаже, що цей фабрикант гумових препаратів є найгеніальніша людина в Німеччині й наймогутніший представник нової аристократії.

Принцеса Еліза здивовано й зневажливо, як расовий кінь, якого торкнуто віжками, закидує голову догори. Аристократії?! Граф має сміливість цього індивіда називати аристократом, цю коротконогу довбню із лицем професійного ката, з руками горили, з манерами зарозумілого, незловленого вбійника?!

Князівні аж кров шугає в лице, і горить, і пашить, як у дівчинки, як у звичайнісінької, нестриманої, глибоко обуреної дівчинки. А граф Адольф тільки схиляє голову, ховаючи задоволення.

– Ви зволили, ваша світлосте, намалювати досить яскраву, соковиту карикатуру. В дійсності ж пан президент є нащадок старого торговельного роду, могутній і владний проводир, смію повторити, нової молодої аристократії. Так, ваша світлосте, нової аристократії. Старої вже немає, вона вмерла, здійснивши свою історичну роль. Закони виросту, смерті й нових народин, ваша світлосте, не минають нікого, ні окремих людей, ні класів, ні цілих народів.

І, злегка помахуючи хвостом, уважний і поштивий, він чекає декілька ментів наслідків своїх слів. Розуміється, він цими словами каже їй, що й вона померла, оця молода, опуко-груда, червоноволоса, довгошия князівна. Померла давно, без сліду, без слави, без надії воскреснути, разом із усіма своїми коронками, порохнявими організаціями, з цими смішними забавками непристосованих нездар, недотеп і слинявих романтиків. Розуміється, вона рідкий анахронізм, вогнекровна мумія, гра природи: красуня з повернутою назад головою. Так каже граф Адольф посмішечкою.

А принцеса Еліза теж посміхається: як зрадник, перевертень жагуче прагне заплювати, вмертвити, знищити те, що він зрадив, щоб у знищенні знайти для себе виправдання. Ренегат готовий глумом, багном закидати, кров’ю залити дірки у своїй душі від одірваної й проданої ворогам честі.

– І, на вашу думку, нова аристократія має заступити стару, графе?

І на графа з-під приплющених закруглених вій із цікавістю й гидливим чеканням скоса дивляться очі, а довга, вузька, з витягненими віковим пещенням пальцями рука недбало перебирає золоту пліть ланцюжка з олівцем на кінці, оздобленим манюсінькою коронкою.

Граф схиляє голову, і на злизах лисуватого чола скляним блиском червоно відбивається світло.

Так, він думає, що нове завсігди заступає старе. Більше того: нове виконує ще й своє призначення. А призначення нової аристократії є нечувано величезне, безприкладно грандіозне. Так, так. Нова аристократія стоїть на порозі такої епохальної, світової події, перед якою бліднуть найбільші події з історії людства, перед якою всі вони – дитячі іграшки, белькотання немовляток.

Принцеса робить перебільшено здивовані, навіть трохи злякані очі, а кутики уст здіймаються догори легесеньким усміхом.

Граф же Елленберг не помічає нестриманості її світлості – при тяжких операціях рідко хто може довести свою стриманість до того, щоб не скривитись і не крикнути.

Так, так, нова аристократія досягла небувалої сили. Минулі доби воєн, революцій, доби струсів, нищення й розпорошування вікових надбань загартували наступників, викликали протилежну страшну енергію збирання, скупчування, концентрації. Що на початках двадцятого століття, здавалось би, було неможливим, фантастичним, те тепер здається цілком нормальним, законним і необхідним. Наприклад: у руках однієї людини половина всього національного майна Німеччини. Один рух пальцем Фрідріха Мертенса, один натиск на гудзик апарата – і мільйони людей засуджені на голод і смерть. І всі мільйони неодмінно помруть, коли на те буде воля Мертенса. І ніяка сила не може противитись тій волі. Чи могли ж похвалитись такаю могутністю представники колишньої аристократії, колишні монархи? Нехай самі принцеса скажуть.

Принцеса нічого не каже. Вона байдуже, грайливо перебирає рожево точеними пальцями м’яку пліть ланцюжка.

Розуміється, проти цього нічого ніхто не сміє сказати. Це видно кожній дитині, хоча знаходяться такі діди, що вмудровуються не бачити цього й мріяти про неповторне. Діди не помічають, що діється в них перед носом, і вглядаються в те, що діялось століття назад. А відбувається воістину величезний і величний процес, який от-от має закінчитися таким актом, що радикально, нечувано змінить усю мапу земної планети.

Принцеса, розуміється, знайома з ідеєю «єдиної республіки землі»? І, розуміється, не вірить у неї й уважає її за пустісіньку фантазію газетярів? Про неї, мовляв, уже стільки писалось і говорилось? Але це – не фантазія. Це – найреальніша, найдозріліша ідея часу. І здійснить її ота сама нова аристократія.

О, це буде не знаний досі, безкровний, всесвітній переворот, який утворить цілком нові відносини на всій планеті, який без болю, мирно переверне тисячі людських поглядів і створить такі колосальні багатства людей, що про них не мріялось ні в одній казці за старих часів. Нова аристократія дасть, нарешті, світові так довго й так жагуче бажаний мир. Уперше й навіки буде знищений жорстокий бог війни, за яким раз у раз ховався маленький ідол революцій. Мечі перекуються на рала, а в солдатських казармах задзвенять веселі, юні голоси школярів…

Рука принцеси, строго обтягнута чорним блискучим шовком, перестає гратись ланцюжком. Занадто широкі й густі брови злегка здіймаються на чоло, очі поширюються, як дві морські черепашки.

– Соціалізм?

– О принцесо!

Граф Адольф схиляє голову на ліве плече й ображено приплющує очі. Йому дуже сумно, що її світлість такої низької думки про його розумові здатності. Соціалізм – це віра в чорну магію. Проповідують їх фанатичні дурні або реалістичні шарлатани, а вірять у неї каліки, невдахи і плебс. Він же, граф Елленберг, здається, не подібний ні до мага, ні до дурня, ані до шарлатана, він більше, ніж хто-небудь, вірить у вічний, абсолютний закон: рівності людей не було, ніде немає й бути ніколи не може. Слабші й дужчі, гірші й кращі, чернь і аристократія. Так було завсігди, так є тепер і так буде повік. Міняються тільки форми, але сам закон зостається непорушним і незмінним. Хіба ж це соціалізм?

Принцеса лишає ланцюжок і сідає рівніше. Як так, то вона не зовсім розуміє, що хоче сказати граф. Ну, добре, мир, тиша, овечки, мечі на рала. Все це чудово. А як же буде, коли ота чернь, оті. фанатичні дурні, шарлатани не задовольняться вічним законом нерівності й почнуть виробляти те, що вони раз у раз цілі тисячоліття виробляють на землі? Як. ота нова, всемогутня, чудодійна аристократія без війська справиться з ними? Оце вона хотіла б знати, з ласки пана графа.

Ах, немає нічого втішнішого, коли жінка, гарненька, от із такою лебединою шиєю й пожежею волосся на прекрасній голівці, коли вона, замість давати насолоду мужчині, пресерйозно, преповажно й прехитро береться підставляти йому ніжки в політиці, задаючи йому пренаївні, дитячі питання!

– Ви маєте рацію, ваша світлосте. Ваше питання глибоке й трудне. Але воно вже розв’язане нами. Декілька поліцаїв, ваша світлосте, з науково вдосконаленими газовими скорострілами – і багатотисячний натовп дурнів і шарлатанів буде в паніці тікати від них. За секунду такий скоростріл може вбити тисячі людей. Це, між іншим, ще один доказ, ваша світлосте, що війна більше неможлива, вона стає цілковитим безглуздям. А, крім того, дозвольте вам додати, ваша світлосте, що ми маємо таких чудових помічників, як самі панове соціалісти. Як вам, розуміється, відомо…

(Що їй може бути відомо, цій невинній черниці, посвяченій на пожертя богові минулого?)

–…Як вам відомо, соціалісти поділяються на різні партії, групи й секти, що вічно й люто борються між собою. Це, між іншим, знову показує, що навіть серед робітництва немає рівності. І серед нього є різні верстви з різними інтересами, що й кидають їх на боротьбу поміж собою. Праві соціалісти, ліві соціалісти, старокомуністи, неокомуністи, анархо-соціалісти, анархо-комуністи, активісти, пасивісти, інаракісти. І так далі, і так далі. Числа їм немає. Пролетаріату як класу немає. Це вигадка теоретиків-економістів. Є різні собі більш-менш постійні групи з часто протилежними інтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати всі ці сили так, як повертає віжками шестерню коней добрий візник. Повертати ними так, щоб вони самі в собі й собою нищили руїнницьку енергію. І нова аристократія, смію сказати, ваша світлосте, блискуче справляється з цим найважчим завданням. Ви погляньте, ваша світлосте: робітничі організації виносять мало не половину всього населення Німечини; в парламенті робітничі партії становлять абсолютну більшість; здається, треба їм тільки захотіти, і все буде по глаголу їхньому. А насправжки вся сила, вся влада в нас, невеличкої купки вибраних людей. І ми не боїмось ніяких загроз, ніяких прийнятих чи неприйнятих законів, ніяких страйків і революцій. Ми – велика, непоборна, самодержавна сила!

Ага, зникла вищирена насмішкуватість? Приховала кігті? О, перед силою жінка моментально ховає всі свої посмішки й кігтоньки. Перед богом сили вона згинається з спадщинною побожністю і в жертву йому споконвіку приносить усіх своїх слабших богів. Покора перед силою є шостий смисл жінки.

– О ваша світлосте, нема тієї сили, що могла б порушити чи зупинити могутній історичний поступ новітньої аристократії! А щодо рештків старої, яка подекуди збереглася в пережитках монархій, то недалеко той час, коли рука історії легесенько, ваша світлосте, збере їх усі й поштиво, але твердо, складе в музеї старовини. І сповниться старе пророцтво: «Єдине стадо й єдиний пастир». Цебто, ваш світлосте: єдина республіка землі й єдиний президент її. І поклоняться йому всі народи й племена земної планети.

Ага, брівки похмурилися? В очах уже уважність, пильна думка? А як же буде тоді з твоїми мріями, з твоїми коронками, з твоїми музейними планами, черничко ти бідолашна? Кому ж ти тоді приноситимеш у жертву твою молодість, пишність грудей, мокрий блиск очеї? Як же існуватимеш ти на світі без влади, без самопожирання честолюбності, без того бога, якому тебе з пелюшок навчено молитися?

– О, це не фантазія, ваша світлосте, а неминуча конечність історії. Ви, мабуть, ваша світлосте, не дуже пильно слідкували з вашого замку за ходом сучасності. А ви звольте, ваша світлосте, звернути ласкаву увагу, як ця концентрація національного багатства відбувається скрізь, по всіх країнах світу. Англія, Франція, Середня Європа, Америка, Африка, Азія, весь світ, ваша світлосте, втягнений у цей процес. Всі багатства, вся промисловість, торгівля, вся продукція матеріальних і духовних вартостей життя – все це в руках невеликих центрів, банків. Ви подивіться, ваш світлосте, простим оком навкруги, й ви побачите, яким скаженим, нестримним темпом, якими круговими вихрями все життя стремить до центрів. От коли закони життя планетарних світів ясно помітні й у житті людства. Кожне тіло до свого центру, а всі разом до єдиного спільного всім центру. Людство, ваша світлосте, входить у нову фазу своєї історії. Настає доба Королів Землі! Королів-Президентів. Подумайте тільки, ваша світлосте: Король Землі! Король усіх народів і земель. Ім’я його лунає від краю до краю всієї поверхні земної кулі. Його сила й воля сягає на всі землі, моря, суходоли, острови. Найменше сільце в якомусь глухому кутку Індії, чи Гренландії, чи Африки знає, поважає і слухається вселюдського короля. Що може бути на землі вище, прекрасніше за це? Ні, скажіть самі, ваша світлосте, чи могли ж мріяти про такий апогей слави й могутності наймогутніші монархи минулих віків? Що, ваша світлосте? І що ж справді перед цею величчю корона чи трон якогось там декоративного, убогенького монарха, з голови до ніг обплутаного боргами в банках? Жалощі тільки й більш нічого!

Старий облудник-ягуар затихає й повільно, ласуючи, поводить хвостом: ще трошки – й можна робити останній, рішучий скок.

Принцеса хмуро, притихло й задумливо водить пальцем по оздобленій золотом палітурці «Теорії омнеїзму».

– І народ того хоче? – раптом занадто недбало виривається з її тісно стиснених уст.

Граф Адольф придушує вибачливу посмішку й обережно обводить князівну поглядом.

– А що таке народ, ваша світлосте? Мила собі поетична фікція, якої вживали доти, доки була корисна. Народу, як ї пролетаріату, немає, ваша світлосте. Є держава. А держава – це Фрідріх Мертенс, князівно. А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина. Ну, і народ, коли хочете, ваша світлосте. Так, так, ваша світлосте, оцей самий фабрикант гумових препаратів. Більше ще, ваша світлосте: цей фабрикант гумових препаратів буде одним із перших Королів Землі. Королів Землі, ваша світлосте!

І голос графа Адольфа стає строгий, притишений, як у храмі. Улазливе, виварене, мучне лице з сірими риб’ячими очима витягається поштивим ляком. Він злегка перехиляється до принцеси й ще притишеніше, ще побожніше жахається.

– Мертенс… один із перших кандидатів! Нехай це між нами, але його вже намічено. А може, і зразу перший? Хто знає? Але подумати тільки, та й то страшно – Король Землі! А дружина його – Королева Землі! Єдина, всемогутня, всевласна. Всі розкоші землі, всі здобутки культури, вся краса людського духу, всі оздоби, все на одне її слово… перед нею. З цим ніяка казка не зрівняється. Королева Землі! Що ви скажете на це, ваша світлосте?

Її світлість якусь мить нічого не каже, тільки бліда, крива посмішка холодком пробігає їй на устах.

– Що ж, коли це не фантазія, то досить… інтересно.

Ах, так?! «Досить інтересно»? А не досить заздрісно? А не досить болюче, страшно й нестерпно привабливо?

– Тільки, на жаль, ваша світлосте, пан президент не має дружини. Не має. І не так легко такому велетневі знайти її собі до пари. О, не так легко. Це мусить бути жінка, що родиться раз на століття. А хіба таких багато є на нашій бідній землі? Дружина Мертенса! Дружина найгеніальнішої людини, наймогутнішого владаря незчисленних багатств, майбутнього Короля Землі. Легко сказати! Це ж мусить бути, дійсно, вибраниця, рівна генієм та силою, гідна корони всієї землі.

Бліда, тонюсінька посмішка в’їдливо, як ниточки отрути, розлилась куточками уст князівни та так і застигла. І раптом принцеса живо переводить очі на графа й пильно, з тихим, зляканим непорозумінням вдивляється в нього.

Ага, торкнуло?

– Я не розумію, нарешті, графе, для чого вся ця розмова?

Ах, ти не розумієш? А чого з очей такі гострі колючки випнулись? А чого голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука дрібно-дрібно труситься на поруччі фотеля?

Граф Адольф скромно спускає очі додолу й, замість відповіді, тихо, обережно, в задумі каже:

– Я тільки одну таку жінку знаю в Німеччині. Одну-єдину, що гідна бути Королевою Землі.

І знову задума лягає на зігнуту круглу спину, на схилену, з затоками лисини голову. Тільки очі, як два цвіркуни з дірочок, швидко визирають з-під жовтих вій і зараз же ховаються.

Принцесина рука дрібно-дрібно труситься. Лице заливає від шиї густа, гаряча хвиля й червоною плямою, як хмари з-за обрію, суне по молочно-білому лиці.

– Хто ж ця жінка? – раптом голосно і твердо питає принцеса.

Тоді граф підводить голову, стає на всі чотири лапи, сміливо, одверто дивиться просто в дивно блискучі очі принцеси і, змахнувши хвостом, робить останній рішучий скок:

– Ви, ваша світлосте!

І вмить принцеса помалу, спокійно, велично підводиться й показує обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на двері. З лиця вмент випарувала червона пляма, і воно стає моторошно бліде.

– Вибачте, графе, це… єдина відповідь, яку я можу дати вам на ваші останні слова.

Граф Адольф помалу підводиться й низько вклоняється.

– Занадто жорстока відповідь, ваша світлосте. Не відповідна до тих мотивів, які кермують мною.

– Вона заслаба, графе, супроти тої образи, яку ви вчинили мені. Коли б на мойому місці був мужчина, я не певна, чи взагалі ви змогли б вийти з цієї кімнати. Прошу вас залишити мене і сподіваюсь…

Граф Адольф покірно схиляє голову.

– Я корюся, ваша світлосте, але прошу вибачити мені, я таки не розумію своєї провини й образи, про яку ваша світлість зволили згадати.

Очі принцеси раптом дивно спалахують, стають не зелені, а червоні, як волосся, і моторошно горять цегляно-червоними жаринами серед помертвіло-білого лиця. Граф не розуміє?! Він сміє це говорити?! Він не розуміє образи, яку вчиняє їй, пропонуючи шлюб із убійником її батька і брата, з убійником їхнього роду, з грабіжником, з людиною, що за можливість випускати їй кров по краплі вона, принцеса, готова віддати всю свою кров по краплі?

Голос уже не тьмяний, не рівний, не грізно величний, а дзвінкий, металічно ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками сліпучої, назбираної ненависті.

Граф Адольф твердо й чудно зустрічає її цегляно-червоні очі.

– Я маю вашу світлість за надзвичайну людину. І тільки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицію. І саме через те, що знаю ваше відношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку він заподіяв вашому родові, вам і Німеччині.

– Через це ви робите?!

– Так, ваша світлосте, саме через це. І через те, що моя пропозиція…

Граф Адольф озирається на двері, робить невеличку павзу й притишує голос:

–…що моя пропозиція, коли ваша світлість згодяться прийняти її, дає можливість досягти… укоханої, святої мети наших батьків. Так, так, ваша світлість, наших батьків! Моя пропозиція, ваша світлосте, дає можливість пройти в табір ворога, опанувати всіма його силами зсередини, звалити його, знищити і в нових, перетворених формах одновити могутність кращих, вибраних. Це… грандіозна ідея, ваша світлосте! Це… чудо, ваша світлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм і подвиг, тому я пропоную це тільки вам. Бо тільки ваша велика душа, ваша світлосте, тільки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку геніальну волю й на високе, мудре розуміння речей. І уявіть собі, ваша світлосте, тільки на хвилину уявіть усю величність, усю грандіозність такого подвигу! Я просто млію від побожності, ваша світлосте, уявляючи собі всі наслідки такого кроку. І от це боротьба! Це… не фантастична мрія, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша світлосте, я насмілився зробити вам цю пропозицію.

І старий ягуар покірно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.

Принцеса ж Еліза, вирівнявшись, злегка поширює очі. В них уже погасли цегляно-червоні іскри, вона з хмурим, суворим непорозумінням обходить із усіх боків обкутану покорою постать, шукаючи кінчика запони, щоб підняти її й подивитися, яка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щільно-щільно закутаний, ні однісінької щілинки, ні найменшого кінчика – покора, побожність, розкриття душі до останнього, до мовчання.

Пришерхлі дитячі уста й зелені очі легесенько обмітає кінчиком усміху.

– Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатності, але, на жаль, про ваші здатності в дипломатії я такої думки не маю. Гнучкість і мінливість переконань не завсігди є ознака їхньої міцності, щирості й правильності. Я рішуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скінчити нашу розмову й залишити мене саму.

Граф Адольф на мент, на коротюсінький мент визирає бистрим сіро-жовтим поглядом з-під запони, але зараз же ще щільніше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й нечутною котячою ходою виходить із салону.