Родина робітника Наделя

Володимир Винниченко

Вечір блакитно-рожевий, із лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний і сумирний, ну, чисто як голівка Лорхен. А старому Наделеві сумно й тягісно. Тягісно-тоскно слухати йому невдалих синів своїх. Не любить він цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Він любить порядок, точність, певність.

Шестеро дітей у старого Наделя: троє синів і троє дочок. Річ, розуміється, не в кількості, а, як то пишуть у партійній газеті, в персональній якості. Персональна ж якість якраз і не задовольняє старого Наделя.

Про двоє меншеньких, двоє дочок, взагалі не варто говорити, – яка з них там персональна якість, коли Греті всього дев’ять, а Лорхен зовсім тільки п’ять років. Вічно голодні, вічно пороззявлювані дзюби, та й більше нічого. Знай, набивай їх зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка… Третьої дочки… Третьої дочки, взагалі, немає й не було ніколи.

Сини ж… От вернулися з роботи, на столі вечеря, не пишна, проста, пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокійно, пристойно попоїсти б, погомоніти, почитати газету чи книжку, піти перейтися десь сквериком, де так чисто, акуратно, різнобарвними кружечками ростуть квіти. А потім спочинути, побажавши одне одному на добраніч. Замість того, глитнувши похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столі, вчепились один в одного і гризуться до ненависті, до сласності.

А стара пані Надель байдуже плете собі панчохи біля вікна. Рот їй трошки перекривлений на правий бік; щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом’ятими торбинками; припухлі синюваті повіки важко й безпричасно налягли на банькаті чорні очі. І блакитно-рожевий вечір, і крик синів, і злякано уважні оченята Лорхен, і неспокійне потирання плеча одірваної руки старого – все їй байдуже. Час од часу вона прутиком чухає волосся за вухом, чорно-сіре, масне, неохайне, і знову плете – тупо, мляво, механічно. А колись же…

Ні, не подобається старому Наделеві сьогоднішня балачка синів. Він підбирає три крихітки хліба, кладе на тарілку, бере газету й іде собі до другого вікна. Йде дрібними, строгими кроками, такий собі сам увесь строгенький, чистенький, із гострою жовто-сивою борідкою; щічки рум’яненькі, з фіолетовими жилочками, як на осіннім червонуватім листі, сиве волосся рівнесеньким їжачком підстрижене. Газетку (тижневик партійний) акуратненько кладе на підлокітник розчиненого вікна, виймає правою (єдиною) рукою окуляри з лівої бокової кишені і, помагаючи головою, зручно накладає їх на ніс. Але газетка – партійний тижневик – щось не читається.

Гудуть, лопотять мотори за вікном; дзвенять, гуркочуть трамваї; ревуть і хрюкають авто; над будинками, на фоні блакитно-рожевого молодого неба, прожогом пролітає повітряний трамвай, лишаючи за собою металічну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всіяне аеропланами всіх систем і розмірів – то beau monde Берлін вилетів на вечірню гулянку. Різнокольорові балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолічно погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такі самотні, жалюгідні, безпорадні серед рухливих вільних аеропланів. Але ввечері, вночі, о, тоді вони пани всього неба, тоді вони бундючно, кричущо горять вогнями, всіма можливими фарбами, мигками, підскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небові й землі найкращі в світі цигарки, шоколад, пасту на чоботи, підв’язки до шкарпеток.

Раптом десь ізнизу, збоку, несміло, самотньо бенькає ніжне контральто вечірнього дзвона. Продираючись крізь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, ніжні контральтові хвильки, як чистенькі гарненькі дівчатка у п’яному натовпі, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собі дорогу. І старому Наделеві, з акуратно і строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-іншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соціалістом, який щоразу, як ловив Густава біля церкви, брав його голову собі між коліна й боляче шпарив великим товстим білим олівцем. «А не бігай до попів! А не бігай до попів!»

Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так радісно-журно, з такою подякою цілує душу пам’ять тих часів?

«Де-еннь!.. Бе-еннь!»

Густав Надель заплющує очі. В жовтій тьмі хвилясто дрижать ніжні звуки, рідні, далекі. Минуло життя. Шостий десяток. Ще років п’ять-десять – і каюк, смерть. І все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, таємно вабливе, що визирало й манило колись із кожної травинки, з кожної посмішки дівочої, з кожної зірки на густо-синьому небі?

Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющує очі й з-за великих окулярів дивиться по хаті. Герман, прищуливши праве око, як мати, коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби страшно уважно, але іронічно слухає. Він зарані нічому не вірить, що скаже Дітріх. Але Дітріх і не лотребує, щоб той йому вірив. Він п’яний, просто п’яний, це тепер ясно видно. А Фріц лежить поперек ліжка, пацає ногами й сміється. В хаті брудно, неохайно, безладно.

І це все? І тридцять років за верстатом, за дротиками лампочок, і одрізана рука, і щоденне побивання за писклятами, – все те от за це? Маргарита, колишня вірна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично плете панчохи, і рот од недавнього паралічу їй скривлений набік, і брудне посивіле волосся неохайними пасмами звисає на жовту шию, і бідні спухлі ноги болять-болять.

«Бе-еннь!.. Бе-еннь!»

Украдено життя! Украдено спокій, затишок, старечий, передвечірній, передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, немає рідності, самі люті вороги, якоюсь силою збиті докупи. Ач, як клацають зубами одне на одного!

Густав Надель стомлено підводиться, скидає окуляри й підходить до столу.

Лорхен, високо піднявши лікті, випиває з миски рештки супу. А Грета витріщила очі на Дітріха й нічого не бачить.

Дітріх, високо й здивовано піднісши брови, врочисто виймає з кишені портсигар, б’є по ньому долонею й підморгує Германові. Портсигар зовсім новий, шкуратяний, оздоблений золотими защіпочками.

– Бачив? Отож-то!

Він поважно витягає з портсигара жовту елегантну сигару й одкушує кінчик, плюючись і витираючи масні, спухлі, занадто червоні губи. Він маленький, молочно-рожевий, із білявим, як у батька, волоссям. Він весь викапаний батько, але не хоче бути й подібним до нього. Він має такий самий нахил до акуратності, тихості, як і батько, але навмисне ходить неохайно, поводиться галасливо, загонисто, з викликом. Навмисне, бідне, дурне хлопчисько!

Герман подібний до матері, чорнявий, присадкуватий, загальний, банькатий, широконосий. Але й він не хоче бути подібним до матері. Не хоче і Фріц бути подібним до батьків, справді ні до кого не подібний, золотистий, стрункий сивоокий дурень. Ніхто не хоче.

– А де ж ти взяв цей портсигар? – кричить Фріц із ліжка і старанно нігтями щипає кучерявий крихітний вус.

– Заробив, розуміється. Хе! А ти, детективе, вже поживу собі вбачаєш? Молоко на губах іще… Тьфу!

Він випльовує крихту тютюну і знову підморгує Германові. Що? Ловкі сигари люди заробляють? Ого, він страшенно поважає працю. Праця, партія й парламент. Це є три святині, будь вони тричі й чотири рази прокляті. Батько це може підтвердити, він старий соціал-демократ, він уже от-от за кінчик хвоста соціалізм тримає. На жаль, йому праця одну руку відрізала, а то б уже давно було щастя небесне на землі. Ге? Ні? Браво. Батько сердиться. Він тридцять літ пробув у тюрмі, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то він од завтрашнього дня працю кидає к чортовій матері. Годі.

Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто кліпаючи маленькими, трошки недорізаними очима. Дітріх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й підозріло оглядає брата.

– Що ж ти робитимеш? До Інараку ступаєш?

Дітріх грайливо покивує одним плечем. Навіщо до Інараку? Інарак так само каторгу шанує, як і соціал-демократія.

– Та ще й як! – раптом дзвінко кричить із ліжка Фріц. – Моментально такого, як ти, розстріляли б там.

– А тебе б повісили? Чи вони просто душать детективів? Га?

Старий Надель червоніє, знову встає й іде до вікна. Детектив. До цього він ніяк не може звикнути. Нерозумно, нелогічно, – теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старій, стільки вже топтаній голові. Детектив! А ще рік тому Фріц був надією батька, вірним товаришем і вихованцем. Гордістю був старого Наделя перед партійними товаришами. І раптом… у детективи, в сором, у глум. І дійсно, колись задушать інаракісти.

«Бе-еннь!.. Бе-еннь!»

Лопотять мотори, гуркотить залізно-кам’яний Берлін, гримить, спішить, кричить. Усі спішать, усі женуться кудись, кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цілували. Нетерплячка, гарячка, невитриманість. Усе зразу, все моментально, все цілком. Зруйнувати всі фабрики, зірвати всю землю, запалити всі міста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.

І знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралісти Дітріх записується. Ну, це інша річ. Волі, повної, необмеженої, звірячої волі він хоче. Він не хоче мати відірваних рук, краще він одгризатиме іншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.

Герман ущипливо посміхається. Так, розуміється, це нормальний наслідок соціл-демократичиого болота. Довго сидіти в ньому небезпечно для здорової людини. Розуміється, після соціал-демократії лишається або в анархо-натуралісти, або в шпики-детективи кидатись, – цілком зрозуміла реакція.

Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька знає що й думає, що розв’язав усі питання. Очевидно, коли б ці дурні були в неокомуністичній секті, то зразу стали б святими? Ще дурнішими стали б. Приклад живий перед очима – мудрий Герман.

Дітріх весело, бурно регоче, падає на стілець, пацає ногами і хляскає в долоні.

– Брраво, батьку! Браво, біс! Так його!

Герман червоніє, і очі, пукаті, чорні, материні очі, починають скоса дивитись – поганий знак. Він бурхливо схоплюється і, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одверто, щиро, раз у житті говорити йому нарешті всю правду. Старий Надель нічого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди він ніколи нічого не мав. Він готовий слухати навіть неокомуністів, коли вони здатні на правду, будь ласка, він готовий.

Але дедалі, то готовність його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомуніста – просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактів, наклепи! Він не може спокійно слухати ці дурниці, він повинен заткнути рота шмаркачеві.

Але ба: шмаркач не дає собі заткнути рота, а затикає його батькові. Він просто не дає слова вставити. Він піниться, стукає стільцем об підлогу. Широкий ніс роздувся, очі косо й люто блискають жовтими іскрами.

Старому Наделеві аж виски почервоніли. Він знизує плечима, посміхається, пробує говорити, але де там!

Дітріх регоче й п’яно піддрочує оратора. Розуміється, батько винен. Авжеж! Хто ж би інший?

– Лорхен! – раптом кричить із ліжка Фріц. – Та будь же ти за голову мітингу! Лізь на стілець! Що це таке: неокомунізм не дає слова соціал-демократії. Та позабирай зі столу виделки, а то вони повиколюють очі один одному.

Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фріца і здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих ніг.

– А ти чого? Детектив! Шпіцель! Буржуйський собака. Тобі чого тут треба? Лежи отам і мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.

Буржуйський собака, поширивши очі, непорушно лежить, і видно, як під золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Від цього він нічого не може сказати й тільки широко, мовчки, переставши пацати ногами, дивиться на брата.

Раптом у сінях дзвінко дирчить дзвінок. Грета схоплюється й вибігає. Тоді старий Надель понуро схиляє голову й потирає правою рукою ліве плече. Коли нерви роздратуються, воно пощімлює й чути одірвану руку з пальцями, які теж пощімлюють.

Двері розчиняються, влітає Грета. Чорні оченята круглі, напружені.

– Фріце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!

Фріц швидко підкидає горішню частину тіла, впирається обома руками в край ліжка й гучно стає на ноги.

Дійсно, якийсь рудий-рудий добродій. Посміхається й простягає руку. В сінях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий ніс і променисті, ніжні очі.

– Ах, господи! Товариш Тіле!

– Мені з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?

– О, що за питання?! Сюди! Ні, сюди. Ні, краще сюди.

Від несподіванки, замішання й хвилювання Фріц веде гостя до кухні. Сісти в ній нема на чому, і Фріц червоніє. Але Тіле зовсім не потребує сідати, – справа двох хвилин. Зовсім коротенька справа.

І товариш Тїле, дивлячись згори в рожево-золотисте з червоною піднятою губою лице, ніжно й пошепки розповідає коротесеньку справу. Очі його дивляться так уважно, ласкаво і просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тільки руді вуса й перука перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смішне є.

Розуміється, Фріц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально. Речей ніяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.

– Але майте на увазі, товаришу, ви повинні бути готові й на смерть. Чуєте?

Фріц червоніє, пушок стає помітно жовтий на щоках, у голосі напружена поважність.

– Я, товаришу Тіле, статут Інараку знаю.

– Як так, то…

І товарищ Тіле простягає в жовтій, рудішій, ніж вуса, рукавиці руку. Фріц перебільшено серйозно потискує її й ще більше червоніє. (Ах, господи, коли ж він уже відвикне від цієї дурної, соромної звички червоніти, як ідіот!)

Коли вони виходять уже сходами, – Тіле попереду, а Фріц позаду, – Фріц починає йти щораз повільніше та повільніше. І раптом згадує, що забув у кімнаті одну дуже важну, конспіративну річ, яку конче треба знищити, бо… Конче треба! Одна хвилина!

І він, перестрибуючи через східці, біжить нагору.

В хаті, де була сварка, вже трошки інша картина. На стільці стоїть Лорхен і строго вимахує маленьким жовтеньким олівцем. Вона – голова мітингу. Поважно-розумненькі, сумирні, блакитні оченята строго обводять ораторів. Слово належиться со… соц… сосаль…

Голова мітингу не може вимовити трудного слова. Тоді з одного боку неокомунізм, а з другого стара соціал-демократія обнімають маленьке, тепле тільце й ретельно підказують трудне слово. І очі в Дітріха так само мокро й тепло світяться, як у батька, і розріз їх такий самий недокінчений, і сам він тепер увесь страшенно подібний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тільки без гостренької борідки й вусиків.

Фріц заклопотано підходить до батька й простягає руку. Він негайно їде з Берліна – службова подорож. Потім так само заклопотано потискує руку Германові й Дітріхові. Він не має часу, він дуже поспішає. Але раптом обнімає Германа, цілує і, почервонівши, відривається від нього. І знов так само обнімає всіх по черзі, а батькові й матері цілує руки. Це вже зовсім несподівано й дивно. А насамкінець виймає всі гроші з кишені й кладе їх на стіл перед Лорхен. І поспішно, заклопотано, з червоними вухами вибігає з кімнати.

У старого Наделя щемить плече й ворушаться пальці одрізаної руки ввесь вечір. Але він живою рукою натирає терпентиною хорі ноги своєї старої й довго сидить коло неї в темній кімнаті, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руці. І очі йому теплі, ніякові й щасливі, коли він виходить до сусідньої кімнати.

Анархо-натураліст спить на постелі детектива, а неокомуніст учить недавнього голову мітингу складати з вирізаних із газети літер слова. І на столі лежать уже два слова: «хай живе…»; для третього підбираються відповідні літери. Вже три літери «нео» готові, але очі старого Наделя від них не стають менше теплими. Коли такий «нео», як сьогодні, то хай живе він на віки вічні!