10. Екстаза кінця

Дмитро Донцов

І що це буде – зустріч, чин, екстаза?

Чи дотик смерті?

Мій день єдиний, неповторне свято!

Що таке екстаза? – Це захоплення, зачаровання чимсь, і водночас – атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке стріло Савла на шляху до Дамаску. У неї це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хочби за ціну розлуки з фізичним життям: спалити пристань, згубити керму, плисти на хвилях екстази, горіти і згоріти.

Вся філософія її маленької розміром збірки поезій, але такої глибокої змістом – є почуття органічної зв’язаності з космосом, з його законами і веліннями; зв’язаності і її самої як істоти зложеної з тіла і душі, і її країни. Сонце, вітер, її стихія. Вкланяється просторам і землі за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П’яна тим духовим сонцем наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе – «в повітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою наливаються її жили і її мозок, і її серце – «через край вино». Цей дар зсилає на неї, на людину якась вища сила – «незнане Щось», яке приносить нам всі наші стремління і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце – «найхмельніший плин» – елексір життя. Це Щось, або в інших поезіях – Хтось кличе нас в незнану путь – «без підпису й адреси» на якийсь далекий прекрасний беріг, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось!

Хтось незнаний нам шлях призначив

І змінити його не можна.

В цім своєріднім культі сонця, його життєдайної сили, якою росте і дихає все живе, яке цілющим вогнем гартує і кріпить душу, – в цім культі поетки є далека луна стародавніх вірувань нашої країни. В мудрості старих віщунів була думка, що людина може впиватися, насичуватися сонцем. Воно ж екзальтує той вогонь, який жевріє в душі людини. А тоді вона стає своєрідним магнетом, що притягає до себе інших, подібні ж душі, розжарені до точки кипіння цим вогнем. То є ті надхненні, вогненні душі святих і героїв, про які мабуть натякає і Шевченко, – ті, що їх – «Вогонь запеклих не пече», лиш їх гартує. Як наше тіло з фізичних сил всесвіту, з землі, води, повітря, сонця черпає свої сили фізичні, так наша душа черпає свої сили з того духового сонця.

Був в цім далекий відгомін давніх культів Мітри, містерій Елевзінських, або Пітагора, при яких людина, що хотіла піднестися до праджерел всього сущого, повинна була вступити в контакт з сонячним божеством, з духовим сонцем, з Гермесом-Логосом, з силою, яка ексцитує людину до чину, з силою, яка заливає землю. Подібний вираз у Олени Теліги: – «сонце заливає брук», і серце – «вином гарячим». Було це сонце – богом у Римі, «Сол інвіктус», богом, який в календарі уступив місце християнському Спасителеві. Наша неділя – це ж є день того сонячного бога – сон-дей, зон-таг.

Впливи релігії, як і культури старої, передхристиянської Еллади були, як відомо, дуже міцні на українській Понтиді і над Дніпром. Зрештою, далеко глибший є зв’язок, ніж думають, між релігійними ідеями старої Еллади та християнством (гл. напр. праці про це Зелінського, або Фостига). Нічим іншим, як відгомоном цього стародавнього культу сонця є на Україні зображення сонця на наших писанках. Ті самі, які стрічаємо на жертовниках трипільських хат, а тепер на столах і на стінах. Символом того ж сонячного бога був і кінь, про якого культ у нас доносить Геродот і т. д. В інших поезіях Олени Теліги це містерійне Щось, або цей Хтось – з’являються під їх властивим ім’ям.

Цю життєдайну силу називає вона – Богом. Це Бог – назначив вітрами й сонцем її шлях. Говорить про «Божі межі», про «дихання Бога», про «удари і дари Господні», про «світлий дар од Бога», пише про вічність, знає, що смерть приходить «з Божим судом». Бог встановлює і закони життя людини, як і закони життя всесвіту. Коли в нашім житті чергують дні й ночі – «чорні і ясні», то це ж ніщо інше, як оті «удари і дари Господні». Початок і кінець – є одно, є безначальне коло. Чому? Бо таким його зробив Господь:

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець

В незнаній черзі – віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь

Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок,

А зимну ніч, безсилу від тремтінь,

Бере в обійми полум’яний ранок.

Про цей незнаний початок і незнаний кінець – не знаємо ми. Але знає Бог. Хтось може хотіти зв’язати кроки свої з кимсь навік, та ось вони з веління Бога – у «Божих меж назавше розминулись». Хтось хотів би «замінити в вічність» щастя, а замість нього лишаються «біль і сльози». І навпаки – «попеліє дивне щастя», згорає, вмирає – і нагло повертає «в полумі і золоті». Бо «у вогні великому» спалює Бог – «всі закони, що були розлукою». Сила його любові дає нам змогу перескочити «вогонь межі». Він помагає нам доглянути не раз неясні людському розумові – «невловимі межі добра і зла».

Від цеї вищої Сили, в горінню екстази, черпали колись святі і герої мужність свого серця і віщий дар свого слова. З того самого джерела черпала цей дар і цю мужність і наша поетка. З того самого джерела хотіла, як той Прометей, принести вогонь на темну землю, на свою осліплену, отемнену країну. Освітити ним тяжкий шлях – через вогненні межі – на наш «понурий і прекрасний берег»… «Вогонь прийшов я звести на землю. Як хотів би Я, щоб він уже зайнявся»! – казав Христос. В душах великих артистів усе палахкотів цей вогонь ентузіязму до великої Краси і Правди. Палахкотів цей вогонь і в серці поетки. Так хотіла всім єством –

Палить лампаду в чорну ніч

І йти крізь січні в теплі квітні,

Крізь біль розлук – у радість стріч.

Була предтечею нової епохи, звістуном її скорого приходу. Сковорода називає сина Захари, йоана Предтечу – світильником, або лампадою, – «горячим и озаряющим». Те саме означення приміняли до Шевченка Костомаров і Куліш. В поезії «Засудженим» відкриває Теліга переломове значення цих людських, живих лампад, які розливаючи єлей своєї крови, світили іншим мов той світильник. Страчені на шибениці відійшли на другий світ, пролунали їх «кроки останні по зимній землі», та зате –

…тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову – спаливши життя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю – зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Ось в чім був сенс їх смерті – і для нації, і для них самих. Ось що давало їм силу йти на страту.

Емотивне насичення, доведене до його найвищої точки, кінчиться розладованням, вибухом, як і в природі – «лише по спеці гряне жданий грім». Упитися своїм шалом, перелляти свій вогонь в других, хоч би й самому спопеліти! Бо інакше нема запліднення. Зробити вилім в мурі твердині, впасти самій, але – отворити шлях іншим до перемоги. Така смерть – це «наче гімн урочистий, мов визвольне гасло». Це – гімн побіди над долею, над власною слабістю людською, над смертю, над її страхом.

«Рватись вгору чи летіть в безодню»… колесо життя крутиться то вгору, то вділ, колесо долі. Такий вже закон всесвіту, та лише тісний контакт з гою вищою Силою, що ті закони встановила, збільшує стократно наші сили, коли летимо вгору. Той же контакт дає нам силу здусити інерцію розпачу, коли падаємо вділ, – перед новим злетом. Без помочі цеї вищої Сили упадають вділ навіть крила припняті до лету. Без тої сили – хто впав, не піднесеться, хоч би знову закрутило його вгору колесо долі.

Не раз, здається, що і саму ідею, і тих, що за неї боролися, втоптано в землю назавше; що від них відцуралися найближчі друзі, і земля і небо; що даремні були і їх зусилля, і їх горіння, і їх жертва навіть… І якраз тоді, якраз в момент, здавалося б, остаточної загибелі, – починає кільчитися зерно нового вірую, щоб зійти пишним цвітом. «Не оживе, аще не умре». Коли хочемо перейти на нові дороги, хай наперед –

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Щоб взяти повно все, що нам належить,

мусимо «перейти у брід бурхливі води». Мусимо не боятися дивитися в сліпуче сяйво, не йти у тінь. Іти без страху крізь «бич безжалісних пожеж». Крізь всі зневаги аж до кінця. Забити в собі страх, страх перед земними стихіями, страх раба, страх смерті. Це єдиний шлях до воскресення не лише окремої людини, але й цілих народів. Лише на цім шляху є «варта жити і вмирати», розпаливши великим вогнем «пожежу пригаслу» в серцях рабів. «Жити аж життя не зломить, цілим надхненням жить»! Іти з своїми «божевільними думками», які «закипають, іскряться снопами», крізь «сірий натовп, похмурий натовп», де кожний згинається підняти камінь на тебе. Цеж все так буває. Правило голоти:

Не чіпати лише раба,

А такого – цілити в око…

Не боятися каміння, не боятися темного знаку на чолі, ні крові червоної, що тече струмками –

Не загинеш! За муром день

Ллється з неба вином гарячим

І життя не стоїть, а йде

З гострим сміхом і гострим плачем.

Олив’яне лице юрби

Згине в сонці і блискавицях –

Тільки вітер нас буде бить

По звитяжних, щасливих лицях…

– Тих, що безстрашні, тих, які вірять.

У своїй прозі безнастанно вертає поетка до тої самої теми – мученицького шляху боротьби, жертви і воскресения. Шукати, «невпинно шукати прекрасного і величного для нашої батьківщини» – це значить іти, «безнастанно зазираючи в бездонні очі смерті». О, це вона твердо знала! «Витягнути творчою індивідуальністю з хаосу різнородних елементів – вічні правди і цінності», – які повинні «заблиснути своїм правдивим, незатуманеним сяйвом, бути дороговказами у темряві… Крізь павутиння туману доглянути сонце». Те сонце, що є для неї символом Божества, Правди. Про Бога читаємо в Апокаліпсі, що – «обличчя його як сонце, що сяє в силі своїй».

Долею тих «творчих індивідуальностей» є запалювати себе вогнем з того сонця, горіти собою як лампадою, смолоскипом, свойому окружению. «Не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби». Щоб об них тисячі і тисячі людей могли – «запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освічувати тими свічками всі закутки» – тим вогнем, що будив «великі пристрасті і почування». Коло тих творчих індивідуальностей – пише Теліга – могли їх земляки «черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі». Як в багатьох інших випадках, несвідомо, даром самоініціяції, знов схоплювала поетка терміни і символи або з християнської науки, або з містики давніх релігій. Ця її «свіжа вода з самого джерела», з якого мають пити люди – як це нагадує розмову Ісуса Христа з самарянкою, де йде мова про джерело води життя, напившись якої вже не відчуватиме ніколи спраги людина. Що в порівнанню з цим, з цею насолодою є життя фізичне?

В другім місці пише вона:

«Коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри та інших партачів життя, тоді б і до цього часу друкувалися його твори, що правда зовсім змінені… А головне (іронізує авторка) він би жив, жив… Але хто так живе, вмирає. Він творив його до останньої хвилини, це життя, поки міг. Але пізніше волів вибрати творчу смерть, аніж бездарне життя».

Як нагадує це, уняте в прозу, вірую – її ж просьбу, благання до Бога «зіслати їй – гарячу смерть, не зимне умирання»! Читаємо далі:

«Вистрілом в голову Хвильовий забив не лише себе. Він розстріляв одною кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність… Ця куля дала силу багатьом згинути, але не зігнутися».

Як знову це речення нагадує друге, з віршу «Засудженим», які спаливши життя, розпалили пожежу в серцях інших. І чи не нагадує це очищення рабських душ кровю вибранців вираз з Апокаліпси: «Омивши нас від гріхів наших кровію своєю»?

Кінчить Теліга це визнання віри так:

«Лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовості аж до смерті, можна впливати на душу свого оточення. Так, щоб воно із сірої маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв».

Цей вираз, і другий, що куля і кров мучеників ділає по смерті, «вертається і розстрілює багато вагання і нерішучості в душах нашої молоді», в душах людей взагалі! – як ця ідея була близька духовості Шевченка! Він знає, що «душі праведних», душі козацькі, душі Гоголя, Котляревського, Полуботка, нарешті його самого – і по смерті вітатимуть над землею, над своею країною, упоминаючи, картаючи, зсилаючи надхнення, скріплюючи морально нерішучі і хитливі душі, насичуючи духову атмосферу своєї країни своїм героїчним поривом, роблячи з людей льокаїв, з людей рабів гріха, людей чистих і вільних: – «омиваючи нас від гріхів наших кровію своєю». Ці самі ідеї певно кружляли в її голові, коли деклярувала:

На землі байдужій, непривітній,

Хочу крикнуть в далечінь без краю.

В далечінь простору, чи може часу? В далечінь доби, яка наступить по її смерті? Мабуть в цім останнім сенсі, бо дальше знов таке:

Хай мій клич зірветься у високість!

І мов прапор в сонці затріпоче!

В тій високості, до якої не може сягнути людина за життя. У тім сонці, яке світитиме й по нашій смерті. В чиїм сяйві сліпучім довго горітимуть лиш ідеї, скупані в крови їх прапороносців.

Так уймала Теліга проблему смерті людей прометеєвої вдачі. Так прийшла вона до свідомого і радісного приняття смерті. До трагічної концепції життя, до приняття його ударів і дарів, цілої його жахливості, до радості боротьби з ним.

Дух віє, де хоче, а в О. Теліги напевно віяв – як і в Лесі Українки – дух нашої далекої давнини, дух прастарої культури нашої країни. З одного спільного духового джерела виринали спільні ідеї, спільні образи, спільні символи. Це ми найкраще зрозуміємо, коли глянемо до автора, в якого філософії відбилася вся древня мудрість полянської землі, мудрість старого Києва, – коли заглянемо до Сковороди, а спеціяльно до його символики.

Поети, пророки, іноді філософи, говорять особливою мовою, образами. Символ, каже Сковорода – це «емблема, образ, що заключає в собі тайну». Ці символи, фігури служать на те – «щоби невидиме було видимим». Скільки ж то однакових символів знайдемо в Сковороди і у Теліги! Я згадував вирази нашої поетки про коловоріт життя. Це ж думка насамперед Геракліта, яка була вдома у нас, і у Сковороди. Пише останній:

«Одної річи гибель – рождає, творить другу… Рождаючи губить, гублячи рождає, протилежним лікуючи протилежне… Гниття старого є народження нового… Де чадіння, тут же відновлення».

Як ці слова нагадують уже цитовані вирази Теліги: «найвищий шпиль і початок до спаду», «летіти вгору і спадать в безодню» і т. п.

У Теліги є мова про таємну сполуку і єдність протилежностей – сміху й плачу, меду й полину, добра й зла. У Сковороди –

«плач веде к сміху, а сміх у плачі криється. Ці дві половини становлять єдине. Так як поживу – голод і ситість, зима і літо – плоди; тьма і світ – день, смерть і життя – всяка тварь; добро і зло, убогість і багатство Господь сотворив і змішав во єдино».

Теліга ж теж добре відчувала як є змішані в єдине – «удари і дари Господні». Відчувала, що до своєї ясної мети мусить дійти через море пригод і бурь. У Сковороди світлість нового дня лежить за якимсь «морем волнующимся, морем біснуючихся».

Теліга каже – «за муром день». Сковорода каже, що день Господень – «буцімто закритий стіною». Теліга шукає свого сліпучого сяйва за димом багаття, за «задимленим мороком». Сковорода каже: «Бачиш дим? Згадай вогні!» – які там напевно знайдеш. Теліга пише, що в нашу похмуру і темну ніч, ніч нашої доби скорше можна догледіти світанок. Сковорода каже: «День Господній закрився в нашім бурнім і мрачнім дні». Кличе – «прозирати сокровенное… віддалений, вищий світ, за тьмою світящийся». До того самого кличе Теліга: доглянути серед цього мороку – «блискавок фанатичні очі» або заграву світанку.

Теліга убирає свій порив в символах вандрівки, плавби кораблем, щоб вступити на свій «похмурий і прекрасний беріг». Та сама символіка у Сковороди: розрізняє наш північний беріг бідний і голодний, і – заморський, той, що за межею, до якого пливеться через бурі і небезпеки – полудневий беріг, доброї надії гавань.

Теліга уявляє собі прихід нового дня у блискавицях, у громі, у вітрі, у весняній завірюсі. Для Сковороди будуччина, день майбутній звістує свій прихід, як – «голос грому, наче ясний як блискавка, і наче шум’ящий бурний дух», наче вихор.

У Сковороди новий світ виходить з тьми, «із сонця вечірнього возсіявший». Знаємо, що ідею світанку, ідею нового часто сполучує й Теліга з образом заходячого сонця, гаснучого дня. Тоді якраз вона запалює свої «посмертні свічі», щоб перенести вогонь світанку за межі схилу.

Про ціль свого лету згадує Теліга як про каменистий беріг. Сковорода говорить про «холм, що виникає з бурхливих вод», про беріг, на якім стоїть «каменистий холм вічності». Сковорода говорить, що людина має будувати своє життя – «на камені мудрості». Цей беріг є у Сковороди гора Господня – «кончина днів і сповнення ридання свойого». Як свій кінець, як життя свого корону, як щось довго ждане, що йде з безсмертними дарами, як Божий удар, який є й найвищим Божим даром, – уявляє собі й Теліга свій далекий прекрасний беріг, на якім нарешті опинилася.

Коли осягнуто Арарат, не потрібний вже ковчег. І Сковорода каже: «Оставайся же ти колеснице собі! Тепер ти непотрібна, коли довезла до того, чиє ім’я Восток», – місце, де сходить сонце. Той самий вираз у Теліги. Її місія скінчена, вона вступила на каменистий верх, заглянула у вічі свойому сяйву сліпучому, живим вогнем, вічно палаючим смолоскипом загорілося її ім’я, а тоді –

Нехай життя хитнеться й відпливе

Мов корабель у заграві пожежі.

Це для неї радість, зустріч з Безсмертним, неповторне свято, найвищий злет і початок до спаду. І для Сковороди такий «Восход – є Ісход, а Ісход – є Восход»: – «Блажен ісход життя», коли це такий ісход, коли вічно житиме в потомних віках той, що відійшов.

Теліга, в запалі екстази знаходить в болю – щастя, в горю – сміх, в отруті, в цікуті – вино, в полину – мід. Те саме певно відчував і Сковорода, відчував безмежне щастя екстази мучеників: «щасливий, кому м’ягке є в жосткім, в гіркім – солодке, в яді – ядь, в буйстві – смак, в смерті – життя, в безодні – слава!»… Символи і зіставлення ті самі, що й в Теліги!

Світити свічею, лампадою великої якоїсь ідеї аж не згорить – «аж життя не зломить», йти до своєї єдиної, світлої брами – це девіза Теліги. А Сковорода говорить про «сердечну радість» тих, що – «в горіючу лампаду підливають єлей» – скільки вмістити може. У древних свічею, лампадою, оком всесвіту називали сонце. Горіти його вогнем, вогнем свого серця – цю символіку, сама через себе, інтуїтивно знаходила Теліга.

У Сковороди читаємо, що хоч щастя – в спокою, та «спокій не в тім, щоб зупиняти і простягатися як мертве тіло». Щастя в тім, щоб вічно йти, у невпиннім русі – «до свого, рідного, безначального начала». Подібна ж ненависть до мертвого безруху і у Теліги: – уявляє себе вітром, вогнем, які – «спинятися не звикли». Жадає – «якогось вітру, сміху, чи злоби, щоб серце рвалось за залізні грати, щоб варта було жити і вмирати». В службі «сліпучого сяйва» своєї ідеї, «тих, – вічних правд і цінностей», або як знов каже – «тих несмертельних вічних цінностей», які вона хоче знайти в хаосі епохи. Або – як говорить алегорично – «доглянути сонце, що так відчувається за темрявою сьогоднішньої ночі». Те саме, що Сковорода називає своїм «безначальним началом».

Ще один символ життя – чужі брами, чужа весна, і – вузькі двері її єдиної, своєї брами, через яку іде на новий берег, за межу, в простори. Подібне у Сковороди: – «Одного місця границя – вона ж і двері, що відкриває поле нових просторів… Кінчиться – цебто починається: одного місця границя – вона ж є і дверь, що відкриває поле нових просторів».

Переходить лиш та людина в нове життя, яка, минаючи звабливі двері всіх спокус, «зчистила серце своє «п’яне і завзяте», зробила твердою свою волю. А в Сковороди: посіяти на каміннім острові «зерно нового віку, уздріти беріг нової слави, почати нове життя» – може тільки людина «переображена в нову волю і в нове серце».

Теліга «з гострою радістю» іде – «крізь всі зневаги», або під градом каміння туподумної юрби («Чорна площа»). І в Сковороди: борці і мученики радіють в стражданнях своїх, коли – «сподобляться прийняти безчестя».

Вся ця філософія поезії Теліги, вся символіка, яку вживає якимсь інтуїтивним, незрозумілим актом самоініціяції, – це є наша стародавня символіка, життєва мудрість старої України, знана ще Сковороді, але основно забута і зневажувана тріюмфуючим хамом, який всюди вдрапується на найвищі щаблі суспільної драбини. В Іпатіївськім літописі (під 1175 роком) читаємо: «Аще бо не напасть, то не вінець!» Чи це не нагадує – «життя корону», здобуту в напастях і в боротьбі нашої авторки? В Літопису: – «Аще мі не мука, то не дарове». Чи це не нагадує «удари і дари Господні» нашої поетки? В літописі: «Всякий бо, дерзая добродітелі, не может без многих враг бити». Чи це не є суть світогляду нашої поетки, свідомої того, що передиратися на свій камінний верх треба через густу юрбу – «непевних друзів і певних ворогів»?

Сковорода говорить в однім місці про маяк, про фарос, який «дихав полум’ям вночі у великій дальності видимим, путь ведущим мореходцям к гавані». Говорить про цей фарос як про символ великої правди, великих індивідуальностей, що тій правді з себе самих вогонь на маяку засвічують. І той же Сковорода цитує нашу пісню, де є – каже – той самий символ:

Понад морем глибоким

Стоїть терем високий.

І все це – до дрібниць ідентично з виразами і образами Теліги: лампада, свіча, тисячі свічок запалених тими, що входили, прощаючись з життям, згораючи мов смолоскип, на свій «понурий і прекрасний беріг», на свій «каменистий верх» – там, за морем, за межою,. за загравою пожежі… Це ж той самий «терем високий над морем глибоким».

Нарешті останній етап! Поетка знала, що борячися за свої «вічні правди і цінності», мусить перейти дорогу жертви і крови. Уявляє себе, свою душу, своє слово, в червоно кривавій амазонці на вогнянім коні, або підстріленим птахом, закривавленим… І ця символіка має свої прадавні джерела. Слово Божіє з’являється «обагране кровію» в кривавій одежі у того вершника на коні білім, який називається Вірним і Правдивим в Откровенії св. Йоана.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 70 – 82.