5. Слово і зброя

Дмитро Донцов

Гойдайте кличний дзвін!

Крешіть вогонь із кремнів!

Кличе сміливих своїм гнучким і острим, як лезо ножа, І словом. Кличе йти «від пориву до самого чину»! Хоче словом пророчим перекувати плуги на мечі. Зєдналися в одне два первні тої ментальності, що колись була така притаманна провідній верстві України: містику слова і комбативний дух.

До нації іде з своїм мечем духовим – словом. Гаряче і обстоює творчу містичну місію цього слова, без якого не існуватиме «лицарів абсурду». Обстоює велике значіння в творенню життя – логоса, ідеології. «Штовхнути і тисячі жадібних рук» – хопитися за зброю, може тільки «бунтівниче слово». Бо – «мертвим в безвісті блукало слово, несперте на тягар меча, мертвою лежала зброя неокрилена рухом – слова». Велике огірчення має до віку батьків, ідилічних і забудькуватих. Боліє над тим, «що протягом більшої половини XIX ст. лагідні нащадки (козаччини) старалися розтиснути п’ястуки», що тримали меч. А затиснулися під впливом тільки Шевченкового слова аж у нашу добу. Тоді ж, сто і п’ятдесять літ тому батьки наші – «хотіли закидати свою батьківщину книжками – з любові до книжок, не до батьківщини». Закидати книжками – «байдуже якими, їм все одно було, що саме втисне їхнє слово замість зброї в тисячі рук: плуг, молот, перо, чи дар – переможцеві». Тепер і

«останнє покоління письменних людей вже XX в., під впливом своїх великих попередників і під впливом своєї войовничої доби, ще більш загострено відчули правдиве і найбільше завдання слова: стати тут же, близько коло зброї. І з нею і для неї. Стараючися наставити в один бік ці два не раз такі ворожі леза».

Вітає «часи великої руїни всього старого світогляду і рівночасного відродження творчої української духовості. Хай не буде в нашій дійсності ані одного войовничого революціонера, що легковажив би силу слова, яке стоїть на сторожі зброї… І хай не буде ні одного освіченого книжника, якому книжка заступила б дорогу до зброї». Силу нації бачила «не лише в озброєнні військовому, а і в духовому».

Що мало принести це слово? Свої гасла, власні великі цінності, і лише їх. Не поклонятися заповідям чужих ідолів, не словоблудити перед ними!

«Ми не сміємо мати в жодній ділянці, а тим більше в ділянці духової творчості, нічого, що нагадувало б підозрілі речі совєтського виробу… Все це була чужа, бездарна творчість, яку накинула нам чужа рука… Бо завданням нашого мистецтва є віднайдення… правдивих глибин і висот української духовості».

Треба знайти для них –

«струнку і незнищиму форму… Для цього треба облишити все, чим останні роки мусіла жити українська творчість під советами. Завданням українського національного мистецтва є виведення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації… Відшукати всі ті великі почування, які намагався… знищити наш ворог». Ставляє постулят «глубокої, непримиримої і творчої ненависті до нього. І не солодкавої розчуленості над самими собою, а великої і мужньої любові до своєї нації, до свого минулого, до всього великого і шляхетного… Це мистецтво має велике і прекрасне завдання: виховувати сильних і твердих людей нації, що вміють жити, творити й умирати для своєї ж батьківщини. Треба шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого Духа»!

Які є свіжі і мужні ці постуляти! І як вони лежать в гармонії з постулятами нашої давнини, які в області Слова підносив Гоголь. Цей писав, що герольди Слова –

«покликані в світ зовсім не для свят і бенкетів. На битву ми сюди покликані! Святкувати ж перемогу – будемо – там! Вищим вихованням повинен тепер виховувати поет… Викликати на іншу, величнішу битву людину – на битву за нашу душу… Вернути в суспільство те, що є справді гарне і що вигнане з нього теперішнім безсенсовим життям».

Які ці напімнення Теліги, Гоголя (напоминав про це й Шевченко), – які вони начасні в наш вік розпаношеної безпринципності і безсоромної втечі від свого традиційного. В цій філософії Слова, його творчої ролі в житті нації знову знаходимо суворий акт обжалования проти тих сучасників, які уважають себе прапороносцями національного слова, а які ганьблять його і понижують його велику місію.

Чи то коли висмівае Теліга тих, що замість слова-зброї роблять з нього дар переможцеві; чи коли говорить про чужу руку в нашім мистецтві. Чи коли проголошує завданням слова скріплювати, а не розслаблювати душу, виховувати людину великих почувань, людину мужньої любові і творчої ненависті… Чи коли накликає до пошани великого минулого, до героїки, – як це все бє в лице тих з нашої літературної «еліти», які – на стількох катедрах нашого духового життя – безчестять і понижують якраз все те, що підносить на недосяжну височину Теліга; те, що підносило й досі зненавиджене і поборюване тою «елітою», – «вісниківство»! Варта безнастанно пригадувати ці слова Теліги – отим, назву їх терміном Сковороди – «філософуючим малпам». Ті слова Теліги є маніфест, є гасло, вогненними буквами вишите на воєнній корогві, яка збирає до себе людей одного духа.

Слово – як зброя в службі своєї Правди і отчизни! Кликала тим словом тих, кого звала «лицарями абсурду»; які «силою своєї волі» творили держави, імперії; які «оформлювали пориви відважної й бурхливої маси»; які «на місце дрібних домагань ставили велику ідею»; які вміли загнуздати «відосередні сили» нації, вміли на ній «витиснути печать своєї слави і винятковості», «здобути собі її серця»… Кликала тих, які «з незломним духом, з залізною консеквенцією вели свій народ з безнадійної руїни до незалежності, невпинно шукаючи прекрасного і величного для своєї батьківщини, безнастанно зазираючи в бездонні очі смерті»… Кликала тих, які не лякалися взяти «виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і власним народом» за свій відважний чин… Кликала тих, кого звала плем’ям «вроджених вождів» («Вступне Слово на честь І. Мазепи»).

Цю саму хоругов, з тими самими кличами, розгортала поетка і в своїх поезіях. Кликала лицарів абсурду – «кресать вогонь із кремнів, гойдати кличний дзвін». Посилаючи їх в чорний морок, за «обрії далекі», туди, де «літаків непогамований клекіт», давала свій стяг, щоб мали вони

в залізнім свисті

для крику і для мовчань –

уста рішучі як вистріл,

тверді як лезо меча!

Слово як зброя на службі отчизни…

В цім слові Отчизна знайшла вона – серед забріханого світу большевицько-версальської Європи – символ всього блискучого і героїчного світлого, що мов сонце тягло її до себе. До цього сонця летіла вона, до цього, яке стало для неї символом не лиш національної, але взагалі великої Правди, яка – великою загрозою звістувала народження і схід цілої нової епохи.

Для цього символу, для цього сонця Правди готова вона була покинути ці спокійні дні, покинути будні огидного межидіб’я –

Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,

Де всі слова у барвах однакових,

Думки – мов нероздмухані вогні,

Бажання – в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!

Щоб рвались душі крізь іржаві грати,

Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби –

І варто буде жити чи вмирати.

Це вже не упоєння тангом чи козачком, не першим проблеском любові. Це вже відчуття іншого ритму, іншого танцю, не одиниць, не пар, а націй, держав, релігій. Не в бальовій залі, а по степах, по яругах, по балках, в лісах, в перекручених заулках і вулицях міст і містечок. Там, де танцюють тисячі, а пригравав доля – танець життя і смерті, який хутко мав вхопити в свій страшний вир її країну, рідних, близьких, її саму… Вир, в якім можна було б «цілим натхненням жити»!

Що поривало її уяву в крутіж цього нового танцю? Передусім її поривчаста, трагічна натура. Крім того – передчуття спасенної завірюхи, яка сколихне застоялу воду ненависних сірих буднів. Це вже не свавільний жест, не сама гра в небезпеку. Тут є щось більше! Тут з неї говорить пророчиця-віщуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією, і свого народу, І своє власне призначення в цій завірюсі. Воліє цю бурю. Прагне, щоб у ній активно жити, щоб вона нарешті вдарила. Вирази і образи, якими повна її поезія – це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха». «Роздерти звички як старі котари», «віднайти вікно у сірім мурі одностайних рухів». Іти у «задимлений чорний морок» незнаного і жданого прагне вона. «Все б хотіла спалить у весняній пожежі», аби не дати душі – «зім’ятій, сліпій, безкрилій сунутись на дно». Тримати її, тягти вгору! Гребти скоріше – і плисти наперід!

Махнуть рукою! Розіллять вино!

Хай крикне хтось, хай буде завірюха

Щоб знов життя – надовго чи на мить –

Розколихалось хвилею припливу.

Воліла б – «летіти вгору, в височінь, аж на сонячний шпиль». Затопити «пекучу змору» щоденного життя в чімсь великім. Прагне – «всі пориви в дійсність перелляти»:

На землі байдужій, непривітній,

Хочу крикнуть в далечінь без краю.

Її «душа прокинулась і рушає на шляхи великі» –

Хай мій клич зірветься у високість!

І мов прапор в сонці затріпоче.

Скликає охочих, чекає «щоб застиглі води зашуміли водоспадом» –

І коли закрутить непогода

І мене підхопить мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину.

Щоб те, «що мрією було роками, все обернулось в дійсність». Що це була за мрія?

Те, що хвилювало в її серці, вирисовується чимраз більш конкретно. Давніше це була Сахара, Буенос Айрес, чарівна романтична казка. Тепер ця казка прибирає ясні форми:

Під потоком палаючих слів

Про козацькі степи й станиці,

І про все, що лише присниться,

Не на рідній землі.

– сильніше билось її серце, але сон хутко минав. Бо «кожне із слів яскравих обірвалось на душу мляву, ніби весла на став. Сну нема! Ми б летіли в гори, в височінь», Щоб усе, що прагне – «в дійсність перелляти на землі байдужій, непривітній». Розпач зникла… Залила пекуча хвиля ненависті… Замісць жалісних, виривалися «слова спокійні і жорстокі». Інший настрій опанував поетку – зникає жіноча ніжність:

Спиває ніжність легендарний крук –

Жорстокий демон бою й перемоги.

І «рвуться пальці, довгі та стрункі» – до зброї, щоб – «вдарить там, де треба вдарить». їй причувається – посеред тиші загального миру – «літаків непогамовний клекіт»; їй привиджується марш тисяч юнаків, що в них – «в руках скажений скоростріл». Вона знає, що хутко треба буде кинуть все,

Щоб на гучні майдани

Піти услід за тисячами ніг.

Це були нові ноти в нашій поезії, спільні в Олени Теліги з її побратимами-поетами з «Вісника». Колись покійний Отамановський глузував з поезії початків XX в.: «Поезія рабів! Україна – руїна! Раби – й кайдани! А над усім – сльози-ридання і журба!». То була поезія рабська, скигління пасивних мучеників. Поезія Теліги – була поезія вільних людей, борців, – панська поезія.

Оригінальна і неповторна у своїй творчості, вона цим духом своєї поезії була споріднена, як вже я сказав, з поетами «Вісника», з Лесею Українкою. Порівняння цих двох жінок, цих двох поеток могло б бути предметом спеціяльної студії. Обмежуся тут побіжними натяками.

У Теліги відчувається стихія вогня, що все її окружає. Леся Українка безнастанно говорить про пломінь жерущий у серці. У першої – символи пожежі, у другої – «одблиск пожежі, лихо віщуючи, темряву ночі розсунув», – передчуття спільне обом.

Теліга говорить про своє призначення – «кресати вогонь із кремнів, гойдати кличний дзвін». І Лесі Українці – «доля так судила орган порушити не дужою, та смілою рукою», в храмі якімсь, що бачила у сні – «гук подать потужний і величний», що перекинуть мав «світовий лад одвічний», щоб з громом попадали міцні будови. Телігу не покидає свідомість, що може й розгойдає той кличний дзвін, та згине і сама. До Лесі Українки промовляє таємний голос – орган порушиш ти, –

, твоє життя так миттю згасне,

Як блискавка, що перед громом свине.

Теліга благає собі як ласки гарячої смерті. Леся Українка взиває: « спалити молодість і полягти при зброї».

У Теліги рвуться пальці – вхопити зброю. У Лесі – «рука стискає невидиму зброю». У першої – є образ укам’яновання пророчиці («Чорна площа»). У другої – така сама сцена в «». У Лесі – відчуття, що її окружає – «лихо, мов туман восени, без краси блискавиці і грому, без раптового вихру буйної весни». У Теліги – ці образи стрічаються безнастанно: розірвати сірий туман, громами і блискавками, весняною бурею.У Лесі – символ лихоліття її доби – це «сірий мур цвілий», темниця. Це слово мур, в ролі того самого символу і стрічаємо у Теліги. У останньої є гірка свідомість, що при повороті з вигнання занятий, згвалчений чужинцем фізично і морально – «рідний край нам буде чужиною».

У Лесі Українки є подібний образ, коли їй, що повертала з закордону, – «першії важкі хвилини приносила хвилина воріття»; було їй «жаско й неохвітно» у ріднім краю, й сама вона не знала – «чи ми вертаємо, чи йдемо на вигнання»… Подібний мотив і в Шевченка, який один раз писав: «а на Україну не поїду, там крім плачу нічого не почуєш, там – чортма людей»… Подібні моменти знаходимо в листах Гоголя з Італії. Для них справжня, українська Україна – велична й героїчна – була в могилах, з яких щойно мала воскреснути, а на сучасній Україні, «на нашій, не своїй землі» – чулися зайдами…

У Теліги порив в небезпеку, крізь бурю, крізь чорну ніч, без уваги на те, що це принесе з собою; її мрія, її сліпуче сяйво кличе іти… Подібно у Лесі Українки: – але не звертає на це уваги:

Знаю, куди ти мене поведеш за собою –

Там безупину лютує страшна невсипуща війна,

Мріє новая, з тобою і там буде рай!

У Теліги так часто стрічаємо такі символи, як – спалити пристань, згубити керму, розпалити пригаслу пожежу, роздмухати вогонь і т. д. У Лесі Українки є вірш про «, що з туги повстала»:

Тобі все одно, що стрівши вогонь, доведеш до пожежі,

Що хвилі спіткавши – розгорниш до бурі,

Що темнії хмари в хаос помішаєш.

Ти – наче вітер, нема тобі впину!

Подібне у Теліги: «Я – вихор, я – вогонь, а вони спинятися не звикли». Теліга воліє йти тяжким шляхом, де є і радість і біль, і рани, і дари і удари Господні. Леся не хоче «тим шляхом ходити, широким, битим, курявою вкритим,де не ростуть ні квіти ні терни».

У Лесі Українки є прекрасний вірш – «Аве Регіна»: сльози, смуток, жаль, і біль, що одягає її душу кривавим рубіном – ось ті подарунки, які дає їй за горіння душі, за службу вірну – її Муза. Тим не менше вона вітає її:

Бранка вітає тебе!

І Олена Теліга іде за таємним кличем своєї музи-Долі – крізь біль, зневаги і кров!

Знаємо вже, як соромливо уникала Теліга дати назву тому невгасимому вогню, тому еланові, який палив її душу і спалив тіло: «ще ж не всьому зватися дано». У Лесі Українки є вірш «», – сфінкс як символ неназваної і негозгаданої життєвої пристрасті, заложеної в серці людини, символ динамізму життя. Каже поетка, як вигадували люди різні назви на ту таємну силу – життя, кохання, Доля, –

Та краще всіх пристало слово Сфінкс!

Воно таємне як сама потвора…

Нарешті останнє порівняння. Теліга вічно згадує про таємний плин, хмільніший від вина, плин екстази, який п’янив її і гнав до чину. Подібні образи знаходимо в «Епілозі» Лесі Українки. Порівнює поетка героїчну молодь, яка вмирала за свою мрію – з індійською молодою вдовою, що йшла вмирати на кострищі мужа:

, весела та хмільна,

Востаннє йшла обнять дружину любу.

Хто знає, чи любов, чи просто чад вина

Веде її на огнище до шлюбу?

О, це було вогнистеє вино,

Ге, що сп’янило молодь героїчну!

По жилах розливалося воно,

Палило кров до хмелю непривичну.

Правдиве «п’яне чоло» з буйних мрій,

Великих дум і молодого шалу,

Та хто б не кинувся від нього в бій

З широким розмахом збунтованого валу?

І образ сам, і цей шал крови і вина, і запал саможертви – як це все нагадує основний тон у поезії Теліги! Упоєння боротьбою за велику ідею, вищу за життя людини…

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 35 – 42.