8. Шлях на Голгофу
Дмитро Донцов
Не чіпати лише раба,
А такого – цілити в око!
В усі переломові епохи пророки, віщуни, які ступають на шлях боротьби за нову правду, відчувають, що їх шлях, хоч далеко не такий великий, але все ж є шлях Христа, Він же ж є – «істина, путь і життя»! Отже, хто хоче жити, хто хоче змагатися за його істину, мусить вступити на його путь – путь Голготи. З тої причини кожна така людина – нехай в далеко меншій степені, ніж її великий Взірець – звичайно переходить всі щаблі Його страждань, смерті, і воскресения.
Такою людиною, людиною безперечно покарбованою печаттю Духа Святого – була Олена Теліга. В її поезіях знаходимо і гарячу, громову проповідь проти фарисейства, проти тупої юрби. І клич іти шляхом нової правди. І терпіння від «непевних друзів і певних ворогів», і свідомість, що треба йти «крізь всі зневаги» і почуття покинутості, самітності, розпачи. Її серце безнастанно – «в гарячих зморах». Не раз звіряється вона, як – «вітер грав і рвав напнуті струни», як вона –
Пила самітно аж до рана
Темну розпач – найгіркіший трунок!
Як – «над ранком, зором помертвілим» –
Віднайшла я непоправний вилом
На землі, на небі і в просторах.
Як в неї –
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчить мене нової віри:
У житті нічому не молиться.
Разом з цими хвилинами понурого розпачу, обсідають її на її тернистім шляху менші і більші спокуси. Скільки «вабливих дверей» відкривалося перед нею обабіч дороги, як ішла до своєї мети – «на клич задимлених вогнів»! Та вона –
Минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.
Скільки стрічало її в житті «подмухів теплих», які з’являлися «розбещеною зграєю», щоб усе спалити у радісній «весняній пожежі»! Та вона знала, що не для неї ці спокуси, не для неї, яка вийшла з її «запеклого, тьм’яного краю». Мусила –
Твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогненних блисків, –
з блисків особистих втіх життя, бо чекало на неї полум’я інших вогнів.
Ті самі ідеї знаходимо в її прозі. Про небезпечні спокуси страшної епохи, через яку йшла:
«Зрушилося з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, падають мури міст… Багато з заборонених дверей відчиняється і закликає на нові, інші шляхи… Перед кожним ходом чекає на нас небезпека…, велика небезпека від власного фальшивого кроку, який у мить розгубленості може скерувати на шлях інший, чужий і ворожий… Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої, великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження».
Шлях, який веде до – «правдивих глибин і висот української духовості»… Це є новий шлях, крізь нову браму, та – «увійти до неї не легко». Це брама для тих, що бачать, що вірять у свою правду, що не лякаються ступити задля неї хочби на хрест.
Ці спокуси – в її випадку, як і в инших подібних – з’являються у двох виглядах: прямують звести на фальшиві дороги – або морально, або ментально; збаламутити або серце або думку – спокусами в першім випадку Люципера, в другім – Аримана. І це бачимо виразно в її поезіях, бо відкидає і «вогонь спокус» першого, його «вогненні блиски», відкидає й спокуси другого – як «світло не своєї брами». Цей поділ можемо простежити в многих її поезіях і в прозі.
Крім уже згаданих терпінь, що чекали її як і кожного вибранця Долі на їх шляху, належали і всі інші. Належало і бичування, яке ввижається їй в образі чорної площі, де натовп ворогів і погорджених фальшивих друзів – кам’янує її: коли то у горлі дуситься крик, коли –
Підгинаються, в’язнуть ноги…
Очі п’ють безпросвітну тьму…
Нарешті останнє терпіння – терновий вінець смерті або, як вона його називає – «життя мого корона». А перед тим Пилатів суд, суд чужого ігемона, і поцілунки «рідних» Іскаріотів.
Я кажу – рідні Іскаріоти. Бо і в поезіях Теліги, і в останнім листі з Києва явно бринить передчуття майбутньої зради («Прапори Духа», в-во «Сурма», 1947).
Бачила довкола себе не тільки «певних ворогів» – а й ще страшніших «непевних друзів». Бачила замаскованих союзників тих чортівських сил, з якими вийшла на змаг. Не хотіла «хилити голову перед їх богами». Отже цю горду голову треба було стяти! Холодом і снігом повіяло на неї у Києві. їй, яка вміла дивитися далеко і глибоко, – огидно було бачити, як з привітного обличчя облудного приятеля – «вилазив ворог». Тоді зривалися з її уст гіркі слова докору і образи: «не так тії вороги як добрії люди». Тоді в її словах бреніли – «сарказм, злоба й ненависть». Як могла вона «дивитися спокійно» на події, що йшли, як їй це радили? Як могла робити це вона, яка серцем чула, що «насуваються страшні дні» для України і для неї, яка зв’язала свою долю нерозривно з долею її країни? Тоді ставали її слова «холодні, як лід», а для наївних мала лише «співчуття і посміх».
Певно в такі моменти згадувала свої слова:
Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі – віру і зневіру.
Відчувала, як на її світлий день «спадає чорна тінь зловіщих хмар, мов жалібний серпанок», бачила «чорну площу». Певно в такий момент і їй не чужа була думка – молитва: «Хай мине мене чаша сія»! Бо думала ж, що «може доведеться пішки вертати туди, звідки ми прибули». (Спогади С. Ледянського в «Держ. думці»). Може готувалася до цього? Може… Але вже друга думка, думка – заповіт виривалася з неї – «нічого! Наша смерть научить інших, як їм треба жити»! Чи не для цього ж прийшла вона в світ? Вже була готова до друку збірка її поезій, та під час війни, в необачних руках ця збірка… згоріла у Відні! Горіла вона все життя своїми ідеями, та так мало хто бачив це! Так мало хто бачив, що мають діло з появою на нашім мистецькім овиді, що о цілу голову переростала пересічний рівень. Збірку, в яку вложила полум’я своєї душі – не вратували люди від пожежі. Не вратували від неї й її саму, що згоріла в вогні війни і революції.
До неї треба віднести слова, сказані нею про когось іншого: – її «горде чоло воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими гаслами»! Свідомим приняттям, акцептацією героїзму і героїчної смерті був її шлях на Голготу, отже великим і плідним. Мабуть рідне й близьке було її відчуття до відчуття Лесі Українки, яка знала, що –
на путь заблукався згубливу,
плачучи гірко від болю, дає себе тернові ранить –
такого кров – «марно колючки напоїть», непотрібна вона, хочби була це й кро» міліонів! Бо –
Путь на Голготу велична тоді, коли тямить людина,
Защо й куди вона йде…
Олена Теліга знала, защо й куди йде! Тому в її путі була велич борців і мучеників за ідею, яка горітиме в віках…
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 58 – 61.