1. Портрет Поетки
Дмитро Донцов
Вітрами й сонцем Бог
мій шлях намітив.
В наш «прогресивний» вік, у вік тріюмфуючого хама, у вік отарності, нищення всього індивідуального, яскравого, сміливого, – зір з гордістю зупиняється на блискучій постаті Олени Теліги. У тих, хто її знав, в їх пам’яті завше вона лишиться стрункою, різковирізбленою, випнятою вгору, – вся тремтяча життям постать чарівної ланки і пророчиці, яка в свою темну епоху била на сполох.
Після Шевченка і Лесі Українки, Олена Теліга, одна з чолових поетів «Вісника», відновила в нашій літературі містично-воєвничий дух старого Києва. Була вона поеткою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації, епохи, яку вона викликала і в боротьбі за яку наложила головою. Нічого з плебейського не було в ній, нічого з скигління поезії початків XX в. з їх занепадницьким сентименталізмом. Велика внутрішня «сила била з неї, з її творчості, суворе завзяття, яке відблеском кидав на неї далекий, а потім такий близький, її «в боях ранений, трагічний Київ». Жадоба блискучого і сильного життя, глибока свідомість її нації та її самої призначення, згораючи світити в віки Божим смолоскипом – ось що вирізняло цю поетку, іноді ніжну й жіночу, а як треба, тверду і горду. Такою була вона, такою була її творчість.
Правду казали римляне, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетовена, бо твердження латинців відноситься очевидно до мистців взагалі. Як на пророків, сходить на них – коли вони поети з Божої ласки – Дух Святий, відкриваючи їм речі, незнані не лиш звичайним смертним, а часом – передтим – і їм самим. В шалі надхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерті, і сама мова їх стає загадковою і містерійною. Їх мову, як мову Данта, або нашого Кобзаря, відшифровують потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва, тих поетів-візіонерів, їх передчуття виливаються їм неначе в трансі – на самітних проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.
Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілосна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі «прудконогої Діяни» («кругом пані» – казав Шевченко), горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім і сірім, потім на криваво-червонім небі війни і революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.
Такий був і стиль її поезії. Ставляла до себе, як до поетки, великі вимоги. Цим пояснюється невелика числом кількість її поезій. Тим пояснюється, що так тяжко було її намовляти на виданя збірки. Коли мала перетворити, вилляти в остаточну, закінчену форму – «далекий шум незроджених поезій» своїх, шукала для кождої емоції слова, яке віддавало б її точний сенс. Кождому почуваню – мало відповідати лише одно, єдине слово, що пасувало до тої емоції. І того слова шукала не раз довго і вперто, не хапаючись вставити якесь інше. Мала геніяльний дар асоціяції, дар в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім, або з вчорашнім. В зерні вже бачила рослину, в цвіті – плід, в житті – смерть, в смерті – життя –
…Вечірня непрозора синь,
Далекий дим, чи вогник папіроси,
Чи черевики мокрі від роси –
десь в Карпатських горах, і їй уже ввижається похмурий ліс, полум’я багаття, трівожні зорі, мов вогнисті птиці, над темним лісом, а за ним Київ. Нагло пригадується незабутнє переживаня її прекрасної п’ятнадцятої осени ще там, на Україні…
Архітектонічна будова її віршів не має того сорокатого, без ясної структури і заміру, стилю, розлізлого, не скутого одною ідеєю, який не раз вражає у інших. В Олени Теліги – шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови. Ця будова пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Рветься з нестримною силою на каменистий верх, на найвищий шпиль. Пнеться в далечінь, наче напнятий лук. Стрункість ліній, пружність будови. Загальне вражіння чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного, – в небо, в височину.
Подібна й колористика її поезій. Не знайти в них «тріпотно пестливих», або «рожево мрійних» барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірості брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірості! Не знайдете в ній півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі фарби яскраві, блискучі. Пишноцвітний малюнок з контрастових барв – не холодних, а гарячих.
Захід сонця – малює мов криваву рану. Біль – густими чорними тонами. Квіти блистять у неї неспокійним, пурпуровим блеском. Почуття радості віддає золотавим, вогняним кольором. Ці кольори не лиш дихають теплом і гаряччю, – вони іскряться мов тисячі розприсканих іскор з великого багаття, або від заграви пожежі, сяють і горять, мов чиста бронза. В цілім малюнку вражає рембрантівська сполука чорних і ясних барв. Чорна ніч – і блиски вогня. Нічна темрява – і вогнисті блискавиці. Пізня ніч – і світло у вікні. Задимлений морок – і полум’я пожару. Ідилії не шукайте в неї! Не знайдете «мертвої природи», як на вікні геранії, – «сонний символ спокійних буднів», або як «світлий став без темних вирів і дзвінких прибоїв». Її барви – «бунтують і кричать, і значать все – не сірим, а червоним», тиснуть на малюнок якусь – «вогнену печать». Трагічна смерть приходить «у заграві пожежі». Темрява перетинається у неї – «раптовими блисками». Радість – сповнена полум’яними барвами весняної пожежі. Сяйво сонця – є завше сліпуче… Пурпур, вогонь, жовтогарячі або червоногарячі, іскристі, блискучі барви чогось трівожного, бурхливого, захоплюючого, величного!
Музика її поезій тримана в тих самих тонах, в тім самім стилю, що й їх кольористика, що й ціла будова. Не почуєте журливої мови потічка, ні солов’їної солодкавості. Нема й приглушених тонів. Звучать вони глибокою і сильною пристрастю, динамікою. Цілість є наче безпереривна, всезростаюча аж до фінального акорду фуга тонів. Все є, – бравура, яка нагадує «Мазепу» Ф. Ліста, – дикий лет степового коня через бурхливі річки, темні яруги, через вогонь степового пожару… То чується в музиці її поезій віддалений гуркіт гармат. То тяжкий маршовий крок тисяч ніг – марш на непевність пригод воєнних, у танець життя і смерті народів. Не раз – чуєте урочистий жалібний марш за труною героя, хвилюючий, пориваючий вгору. То знову шум орлиних крил в просторах, «літаків непогамовний клекіт», гуркіт весняної бурі. Шал щастя у вихрі танців, або передсмертної екстази на краю прірви. Її поезія, музика її виразів і слів шумує мов п’яний хміль вина. Не раз чуєте – удари її серця мов удари молота. Мов крила вітряка – крутіж якогось радісного, несамовитого душевного підйому. Все чітке й лаконічне. То знову в музиці її віршів лунає гуркіт холодної зливи, або скавуління сніжної хуртовини, то гарячий сміх, розсипаний перлисто, драматизм наглих переходів. Або – калатання кличного дзвону на сполох. Все – блеск урочистість, героїчний злет!
Дзвенить не раз – залізний свист куль, переразливий звук сурми, що ріже простори, темні і заспані. То – канонада грізного грому, то – чорний шум морського припливу. Ні зайвих нот, ані зідхань даремних. Є бунт, є крик, є динаміка, рух, захват, виклик, екстаза, трагізм.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 7 – 10.