6. Трагічний героїзм

Дмитро Донцов

Щоб рвались душі крізь іржаві грати,

Щоб варта було жити чи вмирати!

Чим ясніше бачила, чим остріше вона відчувала катастрофу; чим голосніше рвалася на свій далекий беріг, кличучи за собою інших, тим чимраз новіші нотки бринять в ЇЇ поезії. Не лиш радісне захоплення героїкою, не лиш щастя виклику, боротьби, а ще щось нове домішується до її емоцій. Це нове – це почуття невідступного, трагічного болю. Бачить, що хоч «життя не стоїть, а йде», але йде – «з гострим сміхом і гострим плачем». Навіть у шалі танцю – «пристрасть і сум». В хвилини упоєння спостерігає як – «блакитне сонце мені світило», і тут же додає – «а буде чорне». В видиві свого радісного фантастичного лету за небосхил, відчуває рівночасно, як кривавим підстріленим птахом падає на землю її біль. В гарячий літний день радісно сприймає, як вщерть налляте сонцем тіло; радісно пнеться вгору, до того сонця, та в той же час відчуває як тіло «гнеться й тане як свіча», згорає, гине.

Бачить як – «на світлий день – лягає чорна тінь». Іде назустріч щастю, та там її зустріне – «незнана радість і – незнаний сум», «щастя – з гострим болем» і «звідкись сум зловіщий вітер вишле… і серце запалає болем». Так вже зроблений світ, що «життя сплітає у вінець в незнаній черзі – віру і зневіру». На світлий день падає «тінь зловіщих хмар, мов жалібний серпанок». Пє повним келихом насолоду життя, і відчуває – «смак меду і полину», не знаючи, що пє – «отрую чи вино»? Бо – «дійсність завше не така як мрія», бо часто спадають на людину і на цілі народи враз – «удари і дари Господні»,

Полярність життя! Захоплення, порив, передчуття страшної і звабливої завірюхи, але й посмак страшного дійсного. Посмак не лиш насолоди героїчним чином, буйним шалом, але й присмак сліз і крові, страждання. Тому передчуття цеї нової епохи наповнене для неї подвійним смаком меду і полину.

Звідки береться ця подвійність? Як людина, що остро переживала ганьбу і рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передертися через дротяну загороду, або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди кровш. Іноді й саме життя. У неї завше приходять такі виразіи як – «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно», зробити вилім в мурі і т. д.

Але хто дре рамки, може скалічити руку! Хто злітає вгору, може впасти додолу! Хто вандрує краєм пропасті, на гірські шпилі, може звалитися з кручи! Всякий перескок через вогненну межу є небезпечний. Хто, як в старі часи середньовіччя, по довжелезній драбині вдрапується на вали здобуваної твердині, може бути зіштовхнутий в провалля. З тіим, хто переступає межу, є так, як з дитиною, що переступає межу невидимого й родиться в наш видимий світ тоді завше рветься крик і ллється кров, і біль і радість, що нова людина прийшла на світ.

Подібне буває і з цілими народами. Народ, який хоче пірвати кайдани і «вражою злою кровю волю окропити», проливає й потсоки власної крови. Поетка знає, що – «не чіпають тільки раба», знає, що хто вандрує по шпилях, того «чекгає прірва на кожнім кроці». Знає більше: що пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визволення, чекає каміння або хрест. Кликала ж вона роздерти старі котари! Посилала ж прокляття старому світлі Якже ж не повстала б проти неї ціла зграя не тільки Пилатів, Іродів, але й «рідних» Юд і фарисеїв? Та й збаламучена товпа народу байдуже відвернеться від всякого, хто мав іти на хрест.

Хто вступив на цей шлях, як міг він припускати, що ступатиме ним без бою і без болю?! В своїй поезії Теліга чисто порушує тему апостолів нової Правди і байдужої на їх слово юрби. Холодний і тупий натовп мариться їй на вулицях чужих міст, у вірші «Чорна площа» або у другім – «Поворот». І в її прозі, в статтях і в ессеях. Нехибно відчувала, що не стрінуть ласки слуг князя світу цього ті, які несуть на своїм стягу ворожу йому ідею або символ нової віри.

Таке нове вірую несла вона в своїй поезії.. Була ця поезія, (як і сама вона в своїх думках і поривах) не тільки молодечим завзяттям, очайдушною бравурою або зухвалим викликом. Не тільки щастям риску і гри. Ні, в цій поезії, як і в житті поетки світила провідна ідея, була свідома акцептація трагічного героїзму. Свідоме вступления на шлях змагань, терпіння, самітності і – логічний кінець шляху – кривавої жертви, в ім’я Правди, за яку гинула.

Наша поезія на порозі двох віків або не бачила катастрофи, що йшла, або боялася її. Повно в ній було журби безсилих нарікань на ворожу долю, на жорстокий світ, була наївна віра в автоматичний «прогрес гуманності», що визволяв втомлену людину від обов’язку бути твердою, характерною, войовничою духом. Була в тій поезії туга за ідилією, бажання морального відпруження, щоб не треба було вже стояти на чатах, ні чогось боронити, ні у щось сильно вірувати. (П. Вороний, Олесь, П. Карманський, Б. Лепкий).

Всією своєю душею здригалася Теліга при самій думці про цю філософію ескапізму, втечі від життя. Для неї наш шлях – був шлях велетнів. Ще більше зміцнилася в цій вірі, коли прийшла друга буря – 1939 р. Нова епоха, страшна, непевна, але така, де знов можуть зірватися на ноги загнуздані і зв’язані народи, до нових перегонів. Можна було знову сісти до столу і розпочати велику гру за велику ставку – або пан, або пропав.

Воліє цю епоху, воліє – «нашу неспокійну, бурхливу добу», з її трівожним стилем, так «неподібним до стилю минулого століття, відмінну до нього у всьому». Стиль цеї епохи, її суть? – Бачила їх передусім в тім, що скінчився період безруху, стагнації. Бачила ту суть – «у блискотливій змінливості подій, в яскравих переходах від одної сторінки до зовсім іншої, в легкому чергуванні війни і миру». Була це доба – «тяжка і глибока змістом… Є в стилі нашого життя щось з буряної ночі, з диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освічують усе довкола». Тому був для неї стиль цеї доби – «ясніший як день, як сірий день стилю минулого віку, коли крізь павутиння туману тяжко було доглянути сонце, що так відчувається за темрявою сьогоднішньої ночі». Така ніч, горобина ніч війни і революції, з загравою ранку на обрії, що не раз ясніша від сірого дня, є символом нашої доби, з її стражданнями, муками, змаганнями і безумною вірою в остаточне щастя перемоги.

Навіть її останні тривожні дні у Києві не захитали її вірою. В своїм останнім листі з Києва пише:

«Коли ми йшли вчора ввечері коло засніженого Університету, самі білі і замерзлі так, що устами не можна було поворухнути, з холодного мешкання Спілки до холодного дому, я собі яскраво усвідомила, що та мить… буде пам’ятатися, як символ того найгіршого в Києві… «Сніг і вітри над моєю вітчизною». Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна»…

Після неї доба, в якій треба переступити велику межу, доба «найбільш переходова» – є й «найбільш бурхлива». Вона так відповідала її вдачі. Приймає її з болем і радістю, добу наглих зворотів і відважних рішень. В цім сенсі назвав колись в одній статті я її та й всю «вісниківську квадригу» – плем’ям «трагічних оптимістів». Невпинний рух нової доби гонив і спонукував не до – так улюбленого її спокійними земляками – «статичного думання-міркування, а до динамічно загостреної думки-рішення». Правда, – «серед наглих закрутів наших днів, серед мішаних вражень, подій, тяжко вловимих меж зла і добра» – визнатися не легко, не легко бути своїм власним компасом. Та все ж вона знає, що – «з цього хаосу треба взяти для себе… найглибше і найважливіше». Взяти собі за напрямну не і те і це, а щось одне. В такій добі як тигр у пущі вночі, мусить людина – «загострити свій зір у темряві», доглянути – «ті вогненні мечі світла», які – «роздирають чорну заслону, що ще висить над майбутнім» Роздерти заслону, яка захмарює сонце грядучого дня.

Своїм словом (як потім і ділом) – хотіла сама стати таким огненней мечем, кермованим одною думкою-рішенням; намітити чітку лінію акції. «Простота і лаконічність» – як форма нових кличів, «вічні правди і цінності» – як їх зміст. Для них – радісно йде на все!

Приймає все! Може ждуть її удари долі? Нехай!

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухати порад

І знову радісно і струнко

Біжить під вітер і під град.

Вчора їй блакитне сонце світило, а завтра буде чорне? До пристрасті й захоплення домішується тривога й сум? Нехай! – Бо «сум і пристрасть манять так п’яно»! Нащо пригадувати немилі досвіди невдалих злетів? Це не в її стилі… Буде –

Заховавши мудрий досвід

У скриньку без ключа і дна,

Знов зустрічати сірий розсвіт

Вогнем отрути чи вина.

Філософія ця виводила з рівноваги всіх «статечних, розсудних людей», які під свою психіку непоправного льокая підводили хитромудру ідеологію політичного «реалізму». Та вона знала, що в «теплі квітні» ідеться «крізь січні». А – «у радість стріч – крізь біль розлук». Хоч знає, що жінкам не личить «з поглядом ловця іти завзято крізь вогонь і зливу», через вогненні межі, – та все ж простує тим шляхом: –

Не бійся днів, заплутаних узлом,

Ночей безсонних, очманілих ранків,

Хай ріже час лице – добром і злом!

Хай палять серце найдрібніші ранки!

Історичний шлях завзятців, шлях велетнів, шлях терпінь і змагу: – не кидай поля бою, –

У тінь не йди! Тревай в пекучій грі!

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться

Лише по спеці гряне жданий грім,

І з хмар сковзне багнетом блискавиця.

Світанок приходить по великій напрузі думки і волі, по великих терпіннях. Це знала вона. Знала, що лише на тім шляху варта жити і вмирати. Лише таке горіння і – згоріння є життям. В тім горінню лише зім’ята душа випростує крила, сліпа – прозріє. Від цього внутрішнього вогню, як від сонця, все набере життя і сили. Є він – і тоді – «заблисне сніг, зашепотіють квіти», затремтить серце у п’янім вирі, забється молотом, і все довкола освітиться полум’ям і золотом. Ніби під «травневою, рясною зливою» – омолодіє душа. На цей шлях ступає вона і кличе інших ним іти: –

Гойдайте кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Хоч би сама мала згоріти у тім вогні.

В цих думках вже блискає в поезії Теліги трагічним блиском – і розуміння законів життя, шляхів Господніх, і долі пророків, тих, що вмирають за свою велику правду. Тут її прозріння досягає вершка, інтуїція – виглядає на інтуїцію Касандри. Її не стримує біль, який домішується до щастя, ні останній логічний щабель терпіння – смерть. Її вона бачила наперед. Її шукала. Її бажала і молила Бога про неї як найвищий дар. Ще покидаючи Київ, 15-літним підлітком, відчувала як з тим містом получене щось грізне і трагічне для неї особисто.

В поезії «Поворот» – знову осінь, «осінній день прозорий», як в тім першім вірші-праобразі – «прекрасна осінь». Чому осінний день? Чому прозорий день, не слота? Чому якраз так, як сталося пізніше в дійсності? Звідки певність, що там її не радість стріне, а образа і зневага? Що серце попаде в «крижаний протяг»? Що «щось гаряче аж за горло стисне»? І – що все таки треба буде скочити через вогненні межі, хоч би й це був смертельний скок?

В інших поезіях та сама певність і радісне приняття такого фіналу. Пити до несхочу п’яне сонце! В його палючих проміннях гнутися й танути мов свіча! Все одно! – навіть згораючи, її –

Душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість – жить!

Молить Бога послати їй як найвищий дар «гарячу смерть, не зимне умирання». Свою смерть, якої прихід відчуває як невблагану певність, називає своїм «днем єдиним, неповторним святом». Її прихід приймає радісно, як прихід когось, хто йде до неї «з безсмертними дарами». Свою поезію «Мужчинам» кінчить строфою, що стала пророчою:

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть –

Без металевих слів і без зітхань даремних,

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 43 – 49.