7. Віра й любов
Дмитро Донцов
У невимовній вірі,
яку не вбити ні рокам, ні втомі…
Не солодка розчуленість, а велика і мужня любов до своєї нації, до свого минулого…
Очистити своє серце, визбутися страха смерті, це єдиний шлях ратунку не лиш для одиниіь, але й для націй – цю правду приносить нам, як побачимо дальше, наша поетка. Звідки в неї береться ця пеіність думки? Звідки ця певність, ця непохитність волі, іка не зражається найстрашнішими ударами і небезпегами? Це все давало їй її віра та її любов, які скріплиють інтелект і волю, роблять з людини героя.
Віра і любов… Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поєтки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвали, первісним вогнем. Її віра, її любов – не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають в ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від якої відлетів вже Дух Божий.
Що таке віра? Це – «здійснення ожиданого, певність невидимого» – дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки сцілює хорих людей, але й цілі народи, які вірять в можливість свого сцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо удесятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить – того не збити, не захитати в його вірі жадними людськими «доказами». Той піде по воді, і не переконати його, що сила тягару тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невилічимою – як на людський розум – хоробою, візьме одр свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріальні наслідки. Вірить, що з п’яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.
Цю віру мала Теліга. Мала віру в те, що –
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
Вірить в те, що своїм внутрішнім наставлениям можна перемогти реальну, «намацальну» дійсність, хоч би як болісна й не була вона. Треба лиш заперечувати цю дійсність, цей біль – сміятись з нього:
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятись зміг!
Цею вірою надхнута була поезія Теліги. Її несла вона в байдужу юрбу земляків своєї байдужої епохи – віру в блеск свого слова. Хто вірує, того не можна нічим здекуражувати. І ця віра – з подвійним обличчям: віра покликає до життя свій, вимріяний, невидимий світ, а з другого боку – через цю ж віру щезає, розпливається наче фантом реальний світ, той, що заперечує віруючий. Хто з двох противників має сильнішу віру, той захитує, мераз внівець обертає віру ворога: той огортає його страхом і непевністю, від яких розсипається в порох його матеріальна сила. Образи цього часто стрічаємо в її поезіях. Свято переконана, що –
Те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність.
Що знову –
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе…
А писала це, коли про це певності не могло бути. Коли хоче вийти за огидні мури, – вірить в це непохитно, а тоді відчуває, що – «стіни зникли, мов примари», під ногами в неї – трави, над нею – «зеленіють луки, рожевіють хмари». Чує звідкись таємничі кличі, і знає, що піде за ними; що є вони реальніші від всіх реальних приказів нинішнього дня. А тоді, ці реальності нинішньої епохи видаються їй примарами – «видаються зайві і чужі, давно знайомі речі і обличчя», згорять і спопеліють вони в полум’ї її віри! Вірить і снує свої марева, свої мрії вночі, коли – «ясніє зір, відпочиває слух», коли вона у казки вірить знов; коли «легко й дзвінко» пливуть думки в незнане майбутнє, в яке твердо вірить і яке формує наново в своїй уяві. Всі візіонери – формотворні, – з своїх видив створюють реальне життя: або самі вони, або їх апостоли, на яких зійшов їх горіючий дух. Ведена своєю вірою, готова поетка без надуми «бігти під вітер і під град», не слухаючи мудрих порад недовірків. Готова
Власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч.
Реальність життя не управнює ніби до жадної віри? То один, то другий довкола згинаються цілувати ноги чужому кесареві? Або – щоб камінь підняти на всякого, у кого не згинається спина? В’язничний мур довкола? Але ці страхи не для неї. Від них ратує її її віра: – «не загинеш! За муром день ллється з неба вином гарячим!». Огидна мара дійсності –
Згине в сонці і блискавицях –
Тільки вітер нас буде бить
По звитяжних щасливих лицях!
Віра зцілює хвору душу. Коли «душа зім’ята» – і віра її випростовує. Коли «сліпа, безкрила» – віра її робить зрячою і окрилює. «Повірь!» – це «повірь» у неї наиважніше. Повірь в незнане, невидиме, в бажане, хоч ще неіснуюче. Тоді заблисне все золотим світлом довкола – і квіти, і сніг, і твоя душа. Тоді – «ти приймеш знов життя й так захочеш жити», як ніколи перед тим.
Віра не зражається, що нема ще того, чого бажається. Аби була віра – бажане прийде «у невідому пору». Улюблена мрія? Улюблена людина? її віра в них незрушима, непохитна її вірність («Вірність»). Безсилі відтягти її від тої віри – «інших пристрастей рвучкі потоки». Нехай – «приходять люди й золоті пориви» приносять і дають за її порив, за її елан – «за скарби, що господар кинув». Та вона безмежно вірить в свій привид, фантом, в поворіт його:
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє привид.
Так часом хтось у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить…
У невимовній вірі… Хоч розум каже, що привид – «може не повернеться ніколи». Оточена муром ворогів, та з цього оточення – знає, бо вірить, що вийде. Для віруючого каміння, стіни – стають примарами, розсовуються, зникають. Невидимий привид – стає певністю, дійсністю. Вертає всупереч законам логіки безсилого людського розуму.
Напередодні нашої страшної епохи, кілька літ перед роком 1939 вірила в право своєї країни, що хутко вона зірветься на ноги проти всіх сил діявола, була певна, що незабаром вернуть до її країни сотки й тисячі тих, які опинилися поза її межами. Вірила, що полетять туди – «за завісу димну мов зграя вільних птиць». Вірила у їхню міць. Була певна, що візьмуть все, що нам належить – тепер, завтра чи післязавтра, хоч би довелося шукати цього закопаного скарбу за високими мурами, за димом пожарів, за темними водами, блукаючи по вершинах гір, з прірвою на кожнім схилі. Вірить, що сама буде там, що – «те, що мрією було роками, все обернеться в дійсність». За її життя чи ні – це була справа другорядна.
Це була певність здійснення ідеї, незахитана ніякими доказами логіки і розуму «розсудних і тверезих» земляків. Певність перелетного птаха, який твердо знає свою дорогу в повітрі, хоч не бачить шляху. В цім сенсі і говориться, що віра скріплює наш розум. В прозаїчних своїх творах вимагає знайти таку провідну думку, яка – «не піддавалася б усім протилежним вітрам нашої бурхливої доби». Від цих непевних вітрів її хоронить віра. Не знає що таке сумнів. Чи ж не ту саму думку стрічаємо у словах: «Той, хто сумнівається, як хвиля морська є він, яку здіймає і розвіває вітер?» (Ап. Якова І). В обох цитатах символом того самого слова (вітер) означується хитливий і несталий розум людський в порівнанню з нерушимою силою віри.
В тій самій статті пише Теліга – «Серед наглих закрутів наших днів, мішаних вражень», – треба взяти один певний шлях, одною лише керуватися певною думкою – «дороговказом у темряві». Знає, що людина без віри має безліч шляхів перед собою, а вибрати єдиного не вміє. А в тім самім Посланії Апостола стоїть: «Людина з роздвоєними думками, нетверда в усіх путях своїх». Ці люди – з «двоєдушними серцями», і скільки то таких людей спотикала поетка на своїм життєвім шляху! Віра не дала їй покинути той шлях.
Друге крило, яке збивало вгору лет поетів і пророків, отих окрилених душ, була любов. Не та любов людей, які власній душевній кволості, страху ставити чоло злу, підсувають ідеологічну базу «толеранції, гуманності» або того, що вони називають «любовю до ближнього». Любов, яку носила в своїм серці поетка, була іншого характеру. Коли віра скріплює проти хитань розум, то любов робить твердою нашу відвагу, скріплює волю.
Що таке любов? Це великий стимул героїчних душ, який дає їм твердість іти крізь всі перепони, крізь терпіння, всі розчарування і зневаги, крізь всі спокуси. Що – серед тяжких днів емігрантського спокою тягне її до Києва? Спогади про нього, про його рани, про бої, з яких вийшов ранений і знеможений. Тягне її нічим незнищима, ні роками, ні просторами, любов до свого «запеклого, тьм’яного краю», уярмленого і скаліченого, але тим більше укоханого; любов до її «трагічного Києва», якого неспокійний сон і шамотання, мов шамотання небзпечно хорого, описує так поетично в своїй «П’ятнадцятій осіні», коли то і далекий Київ, і вона сама з своїми настроями тодішніми і думками, і багаття, яке тоді світило їй, злилося в пам’яті в одне сліпуче сяйво. Це сяйво, як магнет, все тягло її до себе, запалило невгасиму любов в серці.
Чому її тягне до країни, яку покинула ще несформованим підлітком? її тягне ота невгасима любов. Аби лиш знову зачерпнути зголоднілими грудьми «своє повітря тепле та іскристе», в її країні, де – «нам буде сонцем кожний кущ і камінь, опалені гарячою любовю.
Потужний голод душі, бажання, любов до своєї землі – скріплює не лиш потяг до неї, але й ненависть до тих сил, що її нищили. Після Лесі Українки, вона була хіба перша поетка, яка з таким гнівом картала не лише сили зовнішних потуг, які обрушилися на Україну, не лиш чужих кесарів і Пилатів, але й їх «рідних» прислужників – «рідних» фарисеїв, або й обдурену ними масу народу. Ознакою великої любові до вищого, засвітнього – є неспосібність любити світ, який розпинає все, що є предметом тої великої любові. «Партачі життя», як вона звала рідних фарисеїв, того не могли розуміти. Але вона, хоч може й не читала цеї заповіді, але мала її всвоїм серці: «Не любіть світа, ні того, що в світі: хто любить світ, не має в тім любові до Отця». (І. Іоана, 2). – Не любіть всього того, що йде проти великої Правди, яку не хочуть приняти сліпі.
В ім’я цеї правди, яку вона знайшла, в ім’я любові до неї й вступає вона на шлях саможертви. Залізна воля, виречення всього дрібного і егоїстичного, – виплекані в ній цею ж любовю. Вирікається всього: домашнього затишку, життєвих вигід, непевних друзів, «олив’яних облич» самозадоволеного загалу. Вбиває сумніви, панує над терпінням і над спокусами. їх має досить! Любить багате й іскристе життя своєї неповторної провесни. Так хотіла б позбутися «каміння жорстоких днів» емігрантських волоцюг! Весняний сміх її – «рветься джерелом на волю», прагне роздавати свої ясні привіти! Та зроджена тою любовю воля панує над усім. Тягнуть спокуси, ворушаться людські слабості. Та над усім, вгорі є інше: –
Та там, де треба, я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жадний ворог!
Така воля не дасть себе зломити депресії, її не розчулити, не залякати. Це – не емотивна воля-бажання, а тверда, цілеспрямована, холодно розважна воля-постанова. Воля, що веде до чину.
Спокуси життя? Це були наївні рожеві мрії молодості. Як – така подібна до неї Леся Українка – з жалем, але й з новою радістю відпроваджує вона очима – «подруг моїх легкокрилих зникаючий рій». Як Леся Українка, відчуває вона, що вже – «полум’ям віють широкі огненнії крила» над її чолом; що над ним – «мрія новая літає орлом». Тоді, все дотеперішнє відлітає геть. Тоді власне надходить той момент, коли
Спиває ніжність легендарний крук,
Жорстокий демон бою й перемоги.
Тоді її «поцілунок м’ягкий і теплий мов дитячий сміх», – обертається в «цілунок гострий як ніж», щоб твердими стали серця тих, що йдуть, кидаючи все, за непевну «завісу димну». Любов до вищого, до далекого перемагає любов до ближчого. Така любов скріплює твердість душі, відвагу. Бо любов – «довго терпить, не радіє неправді, все покриває, всьому вірить, все переносить, всього сподівається, ніколи не перестає», не тратить надії (І. Корінт, 1). З такої любові родиться героїзм, родиться воля, якої не вгнути нічим. Така воля, «замете вогнем любові межі», які відділюють нас від того, що любиться; від неї – «згорають у вогні великому, всі закони, що були розлукою».
Ця ж любов приносить повне забуття себе самої. Дає змогу чинити щось без надії на нагороду. Дає волю не приймати дарів, а давати їх, волю – сіяти без надії жати. Без цеї любові не буває великих сіячів нового життя. Хто думає про себе, той прагне власними очима оглядати, як сходить посіяне. Знеохочується ж і розпачає, коли не бачить цього. Тяжка думка підтинає його волю бути сіячем: думка, що марні є всі його зусилля; що даремна є праця, непотрібна боротьба, ні до чого жертви… І тільки той, хто знає і вірить, що часто один сіє, а другі покоління посіяне жнуть, – тільки той є невгнутий в своїй волі – сіяти. Ту волю зроджує любов. Це прекрасно відчувала своєю самоініціяцією Теліга, коли писала, що від волі Божої залежить чи і коли розгориться велика пожежа – «з маленьких іскор, схованих у попелі». Видко з її поезії, що знала вона й те, що – аби ожити, мусить вмерти посіяне зерно.
Один знаний коментатор цих таємних речей, аббат Ляменне, писав більше, як сто літ тому: «Сійте! Під палючим сонцем, під крижаним дощем, в тюрмах, на шафоті!». Як це дивно, що майже тими самими словами говорить про ці речі Теліга:
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце – в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Її сміливість бігти – «радісно і струнко під вітер і під град», її завдання:
Тревай в пекучій грі!
В сліпуче сяйво не лякайсь дивитись.
Тут, як і в вищезгаданих випадках різні епохою і нацією «одержимі духом», медитуючи над таємницями життя і смерті – послугувалися тими самими символами, тими самими виразами. Ляменне не лиш говорить про сівбу під сліпучим сяйвом сонця і крижаним дощем, але в тюрмах і на шафоті… І це перейшла Олена Теліга. Ясно уявляла, що аби «колосились зерна перемоги», – наперед «тяжке змагання наші душі зоре» – тяжким плугом нашої страшної доби, по тюрмах і на шафотах. Приймає це, як закон життя. Є готова –
Зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Кріпила її в цім непоборна воля, загартована любовю, і – кріпив розум, загартований вірою.
Її любов – це не було солодке й плитке розчулення, це була мужня любов, сувора й безпощадна до себе; не жаль безсилий, а жертвенний чин. Як і віра її, – посіяна не на камені, не при битій дорозі, а в серці, неприступнім убійчим вітрам сумніву й зневіри.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 50 – 57.