11. Печать святого духа
Дмитро Донцов
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив…
Я – вихор, я – вогонь.
Звідки в неї бралися та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрості, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних річей вона, – яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і ненаших? Яка вродилася і формувалася серед інтелігентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелія не заглядало?
Я вже говорив про її самоініціацію, самовтаємничення в речі, незнані многим, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль і медитацій. Дати відповідь на ці питання, або краще сказати, спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття, зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила і горіла, сепарована від байдужого оточення її душа.
Це була стихія вогня, і зараз побачите для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видко це. Безперестанно в неї такі вирази, як – роздмухані вогні, вогонь межі, полум’я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум’яні межі, вогненні блиски і т. д. Не треба тут також повторяти, як часто приходить у неї слово «сонце». Чи це припадково?
Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже її вирази: її душа – польовий буйний вітер. Маса таких виразів, як – весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті, як формальна деклярація рідності з тими двома стихіями: –
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я – вихор, я – вогонь,
А вони спинятися не звикли.
Вихор, вогонь, – яке значення мають ці символи?
Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій в містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радісній змагалась і вмирала Олена Теліга.
Коли зійшлися апостоли – читаємо в Діяніях Апостольських, – «як наступило свято п’ятидесятниці, зненацька зробився шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з’явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по одному на кожному з них. І сповнилися усі Духа Святого».
Вихор і вогонь – образи Святого Духа. Вони ж бушують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить – «в серці вогненну печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони колобігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке керує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерті; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті – обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно, і гідно.
Що я хочу тим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого, враження, яке справило на його та інших кирило-мефодіївців читання, у Києві Шевченком своїх вогненних віршів:
«коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді, у Києві»…
Тоді, коли зібраний гурток молоді, з затриманим віддихом, прислухався лектурі Шевченка. Пише Куліш: «Він був світильник, що горів і світив – посеред нас, як видиме справдження нашого надхнення звиш». «І страшно – звітує Костомаров – і солодко, і боляче і упоююче було заглянути туди!» – в ту, надхнуту таємною силою згори, поезію…
Ось яка сила надхнула і творчість нашої поетки, поетки – направду з Божої ласки. Дух – це та сила, яка докінчує формування людини. Удосконалює її. Він просвічує, осяває нашу думку, і сильною робить волю, неспівмірно сильною – до слабості людської натури, створює героїв. Вогонь – це символ духа, який світить і гріє, освічує і запалює нашу мисль – вірою, дає велетенський імпульс нашій волі, загріваючи любовю наші бажання. Він проганяє страх, він робить легкою жертву, він робить з людських створінь тих надлюдей, про яких – про перших християн – писала Леся Українка:
Ті люди робляться мов одержимі
Бери їх на тортури – перемовчать,
До серця промовляй – вони мов камінь,
Загрожуй смертю – люди ці, мов трупи,
Чи мов безсмертні…
Цим духом, безперечно, була перенята і поетка, яка була звістуном нової епохи, епохи, яка прийде, щоби скінчити з добою матеріалізму.
Риса її біографії: в 1920-х роках, коли наша інтелігенція так мало цікавилася релігією, в її ранній молодості, сказала вона раз: «Молитися… Я могла б молитися хіба Святому Духові!»…
З цього Духа мала багато Поетка, – того вихору й вогню, який загартував і ушляхетнив її серце, а який – знала вона – очищуючою бурею пронесеться над світом і над Україною, щоби Божою мітлою вимести звідти всю нечість, всю погань, всіх поганських Перунів нашої ідолопоклонної епохи.
І ще один, цікавий у цім зіставленні символ повторяється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази, як: – п’яна душа, серце п’яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп’янілі, тіло налляте п’яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келехом, упоєння у п’янім вирі, в танці над прірвою, темна розпач, найгірший трунок, який пє самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином гарячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що переплескується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь «таємну міць, хмільнішу від вина», яку їй війнули на уста і очі і т. д.
Цим хмельним вином одержима, промовляла наче п’яна, і мови її не завше могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ? В тім самім оповіданні про зіслання Святого Духа на Апостолів читаємо: коли Апостоли промовили, – «дивувалися усі, сумнівалися і, не розуміючи, казали один до одного: що це значить? А інші глузуючи, говорили: вони упилися молодого вина».
Ось яким вином упилася і Олена Теліга! Коли Апостол Петро почув ці глузування «тверезих» слухачів, – «підніс голос свій і заговорив до них: вважайте на слова мої! Вони не п’яні, як ви думаєте»! Не хміль вина говорив з них, а щось інше промовляло їх устами. Прийшли вони пригадати байдужим людям наближення страшного часу, про який давно говорили пророки, про те, що появляться – «знамена на землі, кров і вогонь і димне куряво»; про те, що «кожний, хто прийме ім’я Господнє, спасеться»; про те, що в цей день гніву – «Бог проллє Духа свого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і доньки ваші».
Таке пояснення давав отим тверезим Апостол Петро. Говорив він про хміль екстази, якою в той день сповнилися Апостоли. Ця екстаза знана була Шевченкові – дивись його мотто з Євангелія про Духа Святого, якого не приймали його тверезі земляки, бо не бачили його плотськими очима (Мотто до поеми «Сон»). Саме ця екстаза вогнем горить в поезіях Теліги. Чи ж не була вона одною, як казав Ап. Петро, з «доньок наших», які пророкували – в мирні часи між двома війнами – прихід доби крови і вогню і димного курява? Чи не закликала не боятися «бича безжалісних пожеж», яким шмагатиме здурнілу людськість Господь? Чи не кликала відважних і сильних, тих, що вірили у «вічні правди і цінності», іти безстрашно крізь дим і «крізь вогонь межі – на наш похмурий і прекрасний беріг»? Чи не закликала – всупереч очевидності іти туди, ведена лише своєю вірою? Чи не могла сказати про себе і про таких як вона, знаними словами: «ми ходимо вірою, а не баченням». (II Корінт, 5). Чи не була вона п’яна тим самим хмелем екстази, що всі олержимі духом?
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 83 – 87.