12. Орифлама в темну ніч

Дмитро Донцов

[Орифлама – стяг короля Франції, з горіючим мечем або з хрестом. Звідси пізніше значіння цього слова: стяга, що кличе до бою.]

А тепер, в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову, спаливши життя.

Була одержима духом – духом героїчної давнини нашої. Ввійде в історію нашої духовості як ланка, що зв’язує сучасну і майбутню Україну з стилем пишно-химерного, блискучого, елегантного, буйного лицарсько-панського нашого Ренесансу, і – водночас – з духовістю, з містикою, з суворою аскезою старого, варязько-християнського Києва. Була цею ланкою і в тім був глибший сенс її постаті, на який відкриються очі мабуть аж дальших поколінь…

Підвладна «власним, не чужим законам», дала вона собою новий тип українки, володарний тип тих двох епох, яких синтезою була (особливо доби Ренесансу), і проекцією їх, звістункою їх повороту в майбутнім.

Твердить, що інакший має бути стиль нової жінки України.

«Відвага, витривалість, боєвий дух…, як і бажання стати знову жінкою, ледве минула конечність бою… Тяжко навіджений долею мужчина… потребує не лише сексуальну атракцію, а й вірного друга і союзника в боротьбі за життя… З’єднання жіночості з мужністю… робить з них правдиву людину і прив’язує до них мужчин».

Знати часи ніжності, і годину – «коли треба звивати намет і сідлати коня» з своїм товаришем життя, чи буде ним вояк, трибун, чи пророк нової віри, – так формулує Олена Теліга ідеал нової жінки. Бачить як він вже народжується в нашій літературі, «бурхливо вдерлася до неї блискуча Аглая з «Вальдшнепів» Хвильового, дівчина, яка покликана до кипучої діяльності, яка цікавиться цілим широким світом», дівчина, спрагнена великої любові до батьківщини. Цей тип, який сміло ввійшов до літератури, який притягає своєю романтикою – є типом Олени Теліги. Не буде це ні рабиня, ні вамп. Буде це жінка, яка жіночою грацією скрашатиме безпросвітний не раз трагізм життя, яка вміє любити своїх дітей, – «але й виховати їх так, щоб вони любили свою батьківщину ще більше як своїх батьків».

Цей самий ідеал чітко вирізьблений знайдемо в її поезії. Вирізняє таку жінку передусім її гордість. Не пробачить зневаги – «не для мене переможний бич»! Не кається, не плаче – «біль зламаю, а сльози витру». Все заміняє у гордість, а «її тверда й холодна сила» є її ліком на удари долі, на біль. «Без дрогнення повік» зносить ці удари. Має в собі силу придусити спогади, які може завдають їй біль –

Буду радість давати й сміх

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись зміг…

– хто має тільки гордості, щоб не виявляти назверх свої почування. Любить життя, але «її ясних привітів не діставав від неї жадний ворог». Її сміх рветься джерелом на волю, дає ніжність втомленому борцеві, який складає їй на коліна «каміння жорстоких днів», якого серце стає «легке і розкуте». Та вона знає, що ці подорожні вандрівники життя – «відпочинуть і підуть знов» туди, де їх ваблять далекі вогні обов’язку та ідеї. Жінка – це їх «пристань, тиха і ясна» –

Не Лев, а Діва – наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледві з ваших ослабілих рук

Сповзає зброя ворогам під ноги, –

вона сама бере її із їхньої руки, щоб – «вдарить твердо там, де треба вдарить»… Як давня козачка без зідхань виряджає мужчину, тверда і сувора, на криваве залицяння: «Не візьмеш плачу з собою». Простий її закон життя:

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік збираємо для вас…

Та як прийде день, коли так схоче Доля,

Без металевих слів і без зідхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть.

Коли зберемо всі прикмети такої жінки, то зразу нам стане ясним, який тип вона репрезентує. Це тип, історичний тип жінки провідної верстви України. Гордість, велика громадська відвага, пановання над собою, над своїми пристрастями. Повний брак крутарства і перечуленості – основних прикмет плебейського духа. Терпеливість в зношенню терпінь, мужнє сприймання ударів долі, не падаючи, не заломлюючись під ними, не розпливаючись у квиліннях безплідного жалю. Погорда до ворога, до всього нікчемного, миршавого, простацького.

Безмежна віра в божественну силу, в Провидіння, в призначення, покора велінням вищої сили, ніжність сполучена з суворістю, безгранична смілість в реагуванні на зло. Великий динамізм, внутрішній вогонь, не ідилічна, а трагічна концепція життя, властива великим душам, – що це є, як не сума прикмет жінки нашої колишньої аристократії, або – за терміном Шевченка – козацького панства? Ця жінка це не є перечулена Квітчина Маруся, ні переестетизована інтелігентка-еманципантка Ольги Кобилянської. Свій вимріяний тип знаходить Теліга, як вже згадав в Аглаї Хвильового, людини, яка комунізмові протиставляє ідею націоналізму, далі в Олені Пчілці, в Лесі Українці. Є це той самий тип наддніпрянського панства козацького, який стрічаємо в літературі – в жінці Шевченкового «Микити Гайдая», в «Боярині» Лесі Українки, або в таких жінках, як приятелька Шевченка княжна Варвара Репніна, чи Марія Башкірцева.

Цей тип жінки українського панства козацького унесмертельнив, м. ін., Лермонтов в поезії, присвяченій княгині Шербатовій, уродженій Милорадовички. Пізнав її в «п’янкім, блискучім вирі вальса». Хоч на далекій чужині, «серед крижаного, безпощадного світу» Півночи, вона зберігла в собі всі прикмети «рідного Півдня» – фізичні і духові:

Как ночи Украйны

В мерцании звёзд незакатных,

Исполнены тайны

Слова её уст ароматных.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

И следуя строго

Печальной отчизни примеру,

В надежде на Бога

Хранит она детскую веру.

Как племя родное

У чуждых опоры не просит

И в гордом пекое

Насмешку и зло переносит.

От дерзкого взора

В ней страсти не вспыхнут пожаром,

Полюбит не скоро,

Зато не разлюбит уж даром.

Цей вірш цитує Олена Теліга в статті у «Віснику» («Якими нас прагнете»), і додає по нім: «чи цей образ українки, що його нам накреслив чужинець, не є повною протилежністю тих рабинь, які змальовують наші автори? І цей тип існує і тепер. Він лише набрав більш сили, й життя, і вдягнувся в інший одяг, відповідний нашій добі».

І одною з блискучих постатей цього типу – була якраз вона сама, поетка! Повною протилежністю жінок-рабинь, – жінка-пані! Сповнена таємничого, містичного чару нашої землі, сповнена трагічного суму своєї поневоленої «печальної отчизни», сповнена гордості, яка не понижується перед чужинцем, з незахитаною, незнищимою вірою в Бога… З тою лиш різницею, що Щербатова була постатю догораючого паньства українського, а Олена Теліга – постатю того ж паньства, яке щойно народжується в вогні війн і революцій на наших степах, тип жінки нової провідної верстви.

Жінка тої верстви, про яку щойно згадував, викута з тої ж бронзи, з якої кувалися жіночі постаті литовсько-руського Ренесансу або жінки козацької старшини.

Єднала вона в собі обидві стихії, які так геніяльно доглянув в психіці нашої провідної верстви історик Максимович; – стихію варязько-наїздницьку і духову, релігійно-містичну. Стихії, виплекані – пише Максимович – нашим сухим океаном степу і нашим Чорним морем. Стихії такі притаманні цій верстві, і такі чужі як мирному світу ідилічних гречкосіїв, яким наїздницька стихія не була по серцю, – так і босяцькому світу (Винниченка, деяких авторів МУР-у), які абсолютно не приймали якої б то не було містики, чи духовості.

Обидва ці елементи – варязьку войовничість і прадавню містику своєї Полянської землі єднала в собі Олена Теліга. Ті елементи, які вогнем іскрилися в її поезії і які так наближають її до Лесі Українки, або до Марії Башкірцевої.

Принесла нам видиво гибелі старого, змиршавілого світу, видиво нової, грядучої епохи, в якій – відчувала – судилося грати велику ролю її Україні, її в боях раненому. Києву. Бачила перед ними сліпуче сяйво великих і вічних правд. Кликала іти, і сама ішла назустріч свойому сліпучому сяйву, яке має спалити всю нечисть тяжкої сучасності. До якої рвалися передові стежі її України, ті, яких кликала за собою через вогонь межі, що відділяла старий світ від нового. В тім сенсі була вона поеткою вогненних меж.

Простувати через них мали не мертві душі партачів життя, а ті, що вміли ненавидіти й любити, – горіти. Щоби, кажучи її словами, мільйони льокаїв, або, за виразом Шевченка, мільйони свинопасів, мільйони зведених переможцем до стану гельотів, – обернути в націю. Звала, кликала людей великих пристрастей і великих почувань – змагатися за тріюмф вічних правд і цінностей.

Кликала духом собі рідних; тих, хто міг загорітися її вогнем. Тих, в чиїх жилах текла не рабська кров гельотів, а володарна, панська кров здобувців держави. Тих, без яких, без чийого духа та держава ніколи не повстане.

Поява її, що ввірвалася в наш «сірий натовп» межидіб’я, з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є проречистий знак, що невидимими, таємними путями, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується на ново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України!

З тими кличами – боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, – виходить вона на арену не лише національної, а ширшої боротьби. В ній, в цій останній, ролю авангарди мала переняти її країна, – відчувала і знала це віщим даром поетки і пророчиці. Мала сповнити Божий приказ. Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала ним, в екстазі свого п’яного і завзятого, горіючого серця. Безстрашна, не лякаючись нової потопи, якою мала в нові часи очиститися земля. Знала, – що входила в свою рідну стихію, бо – «тепер земля не водою, а вогнем очиститься». (II. Петра, 3).

Стоятиме на своїм високім каменистім верху як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб – «по слідах її скошених кроків» ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для націй з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань і воскресення. Шляхом велитнів. З горіючою оріфламою в твердій руці. З її гарячим закликом:

Щоб клич її зірвався у високість!

Щоб, мов прапор, затріпотів у сонці!

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 88 – 93.