9. Містика смерті

Дмитро Донцов

Щоб Бог післав мені

Гарячу смерть, не зимне умирання!

В цих кількох поезіях її творчість має найвищий злет. Справжня поезія – це містерія, тайна, як кожне мистецтво. Але серед цих останніх найбільшою містерією є слово, поезія. Поети ж і поетки, – ці жерці і жрекині повідають нам не щось вивчене або вичитане, а – їм самим не відомо ким або чим зіслане й відкрите згори.

Сучасна «прогресивна» людина, так само як і сучасні критики, з їх обмеженим матеріалізмом, глумливо відкидають все, що нагадує духовий, невидимий, потойбічний світ. Слово містика має в їх устах згірдливе значіння. Коли критикують Лесі Українки «Кассандру» – не забувають додати, що не треба думати, нібито грецька пророчиця віщувала майбутнє в хвилини містичного прозріння. Тут маємо, мовляв, діло не з ясновидством, не з якимсь надзмисловим способом пізнавання майбутнього, а – з нормальним, тільки більш розвиненим, логічним розумуванням.

Подібні ж прозріння в далеке майбутнє у Гоголя, у Сковороди, у Шевченка – також лишалися без належної уваги зі сторони цих умово обмежених, хоч зарозумілих, критиків. На деякі подібні моменти прозріння у О. Стороженка – напр., про те, що наробить на Україні колись «козача сльоза», коли хтось її необережно видусить, – не звертали уваги, а деякі оповідання тогож автора містичного характеру, напр. «Матусине благословення» – оцінювалися тими критиками як народні байки.

Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами контурами, – укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі ділаючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі – вищої Божественної сили, пановання її одвічних законів. Прочувала наперід, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.

Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярності життя? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитива негатива, болю і радості? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як – межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерті, ця безумна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?

Ці питання тим більш оправдані що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сформувалася такою, якою її знаємо, – всупереч зовсім інакше настроєному свойому оточенню. Якимсь незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої національної нашої містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя, Я не знаю ні одного після Шевченка, поета, якого поезія була б так насичена ідеєю божественного Провидіння. Але такі з’явища бувають, і коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську і – передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо як каже св. Августин, – «всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди в усіх релігіях – є власне християнські елементи в них».

Ще старий Геракліт поставив тезу – «панта рей, панта хей» (все пливе, все тече). Переспів цієї тези дає Шевченко – «Все йде, все минає». Подібно каже Теліга: «Життя не стоїть, а йде…, життя кружляє». «Кружляє на вузькій межі», безнастанно обертаючись в свою протилежність. Всяке життя: природи, одиниці, народів.

В природі – зимні січні переходять в теплі квітні, ніч – в день, сон – в бдіння, тверде – в м’ягке, мале – у велике і навпаки, тепле – в зимне, молодість – в старість, гора – в діл, життя – в смерть.

Гарячий день – і враз достигне жито.

І доп’яніють обважнілі грона…

– схиляються додолу. Один стан переходить в другий, дозрівання в упадок.

Те саме в житті людини. В уже цитованій поезії «П’ятнадцята осінь» бачимо образ, як вмирає дитина в людині і як народжується дівчина. Дитячі роки – злетіли вділ, сховалися на дні. Натомість –

Немов рослина в сонячнім вікні,

Яка неждано вигнулась стрільчасто,

– випнулася вгору новонароджена дівчина. Смерть дитини – є життям дівчини, як смерть дівчини – народженням жінки. Як смерть ночі – життя дня, як з умираючих обважнілих грон – повстає, іскриться і живе вино. Щоб жило одно – мусить вмерти друге. Щоб жила людина – мусять періодично за певним ритмом вмирати і обновлятися її клітини тіла. Щоб тривала ріка – мусять проходити і зникати хвилі. Ріка є і вже її нема. Інакше буде гниль стоячої води. Коли тане і вмирає свіча – живе вогонь. У світі фізичнім, так само як і в світі душевнім: рівночасна присутність, співісновання ворогуючих між собою взаємно протилежностей. «Рватись вгору чи летіть в безодню» – це все одно, і завше є – «найвищий шпиль – початок до спаду». Ритмічний колобіг життя – приплив – відплив, угору – вділ, дари – й удари Долі. Якраз тому до многих вражінь і явищ життя підходиться з подвійним почуттям; стрічається їх – з «подвійним смаком – меду і полину». Коли достигне жито – його чекає серп. Коли «душа дозріє», то –

Дивне серце, п’яне і завзяте,

Відчує певність, мов нехибну шпаду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Найвищий шпиль – і початок до спаду!

З’ява неминучої смерті. Тіло налите п’яним сонцем, коли пора горіння досягає вершка – гнеться й тане мов свіча. Горіння тіла й душі – для поетки те саме – Для неї –

У святім союзі – душа і тіло,

Щастя – з гострим болем.

З болем вмирає тіло, і не раз – повним щастя захопленням, екстазою, горить душа. Коли згарає вугілля, вгору рветься вогонь і наділ упадає попіл.

Своєю власною інтуїцією розуміла це поетка. В процесі життя нищаться або спалюються частини органічної субстанції м’язів. В житті душевнім – зуживаються і нищаться нерви і серце. Активність, порив, злет? – Це водночас і деструкція! Такий закон витрати сил і енергії в нас самих, в річах, в людських збірнотах, в народах. Виявити себе можна тільки, тратючи запаси власної сили і снаги. Іноді той, хто хоче перескочити з одного стану в другий, хто пливе на свій звабливий і таємничий беріг через бурхливі води і вогненні межі, – мусить перейти через смерть… Так прийшла поетка до інтуїтивного відчуття великого і незмінного закону колобігу життя, яке – «не стоїть, а йде», яке – «кружляє на вузькій межі з гострим сміхом і гострим плачем». Більше того! Вона прийшла до радісного приняття цеї смерті. Збагнула, що хто горить – той згорить. Збагнула, що щастя – тільки в цім горінні!

Передчувала це дівчиною-підлітком, заким покинула кілька літ по першій війні Київ, щоб іти на вигнання:

Похмурий ліс у вересневім сні

Зідхає тяжко. Мов вогнисті птиці

Над ним літають зорі навісні,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тріщить багаття. Полум’ям їдким

Заслало очі. Чи мене хтось кличе?

Там, за лісами, неспокійно спить

В боях ранений, мій трагічний Київ,

Та біля мене не лише блакить –

Сліпуче сяйво – розхиляє вії.

Здавалось – все: і ліс, і я сама,

І це багаття в заграву злилося.

Ти мала димний і сосновий смак,

Моя п’ятнадцята прекрасна осінь!

Віє від поезії цеї чимсь глибшим, ніж тою темою, якій він нібито присвячений. За лісами ранений, в гарячковім, трівожнім сні – її Київ… Як все в нашій давній поезії – трівогу і біль людей поділяє і наша природа: ліс хмуриться й зідхає тяжко… Як все в її поезіях – за чорною ніччю, за димом їдким багаття, за іскрами і вогнем – бачить там, в стороні Києва якесь сліпуче сяйво. Сяйво світанку, великої пожежі? Невідомо, але її душа вже тягнеться й летить до цього сяйва, запалена як вогонь з багаття до неба. Може вже тоді вона передчувала, що в тім вогні, в тій пожежі, яка колись спалахне знову в її укоханім місті, згорить вона й сама?

Мабуть, що так! Бо все у тій хвилині – багаття й ліс, сліпуче сяйво – і вона сама в одну велику заграву злилося. Це ж була її девіза – «Забрати все! Себе віддати всьому»! Смерть – це горіння, порив. Так відчуває її і у вірші «Безсмертне». Конає день… ліхтарні вуличні над ним немов посмертні свічі, але вона відчуває, що смерті нема. «Дивним сміхом» стрічає ці посмертні свічі, горить бо в ній «переможна сила», яка сміється з смерті; яка уявляє себе свічкою, перенесеною – «за межі схилу»; смолоскипом, що перемагаючи смерть, горітиме вічно. Бачить смерть як велике щастя, як Божий дар, як щось, що –

Ждане довгі дні

Вже йде з безсмертними дарами.

Чи не з таким відчуттям входили колись на арену римського Колізею, або на кострища мучеників перші християни? Вона вдячна за всі післані їй «удари і дари Господні». Бо хто може відрізнити Його удари від дарів, а дари від ударів? Не раз щастя і славу несуть з собою ці удари, а дар життя – відчувається як сором і зневага. Писала ж вона в поезії, присвяченій страті двох націоналістів, що та пожежа пригасла, яку вони, спаливши життя, розпалили в серцях многих земляків, – не одного з них приведе на кострище. Але знала, що приймуть вони це, як велику ласку, як дар Божий.

І навпаки відчуває, як удар в лице сучасникам, що могли –

В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти –

ті сучасники могли жити, сміятися, дихати, спать. Відчувала як –

Тепер наші душі і топчуть і ранять

Ваші кроки останні по зимній землі.

Відчувала тоді дар життя як жорстокий удар Господній.

Всюди – та сама таємна сила, у символі сонця вогню, яка пропалює нашу душу своїм жерущим вогнем. В однім випадку – той вогонь лише гріє («Сонячний спогад»), в другім – пече («П’ятнадцята осінь»), та часто спалює без решти! – коли душа згарає, на найвищім щаблі екстази. Той самий вираз – день розстанув спалений сонцем, що і в іншім вірші («Літо»), в якім тане як свіча тіло, упившись вщерть «п’янким сонцем», цебто п’яне від могутнього елану посланого сонцем душі. Знов ніби невинні поезії, звичайні символи? Але ось в другім вірші – «Неповторне свято», – той самий символ: спалений сонцем гарячий день і спалена сонячним еланом, дозріла душа – і для обох їх приходить стинаючий серп смерті. – Для «обважнілих грон», для дозрілих овочів, для достиглого жита, і для п’яного вщерть екстазою, завзятого серця. В найвищім нап’ятті, в екстазі – дозріє душа –

Сповниться відразу

Подвійним смаком – меду і полину,

А дивне серце – п’яне і завзяте,

Відчує певність, мов нехибну шпаду.

Мій день єдиний! Неповторне свято!

Найвищий шпиль і початок до спаду.

Відчуває дотик смерті як щось певне і неминуче своїм п’яким і завзятим серцем, як свій єдиний день! Як неповторне свято! Свідома і радісна акцептація кінця. Логічне завершення шляху завзятого борця, п’яного своєю екстазою. Відчуває ию смерть як «корону життя».

Гасне день, як гасне життя, трунком п’янким упившись, «останком сил розливає недопите сонце». Гине і розпадається змислове. Разом з тим її біль на брук «упав кривавим птахом», підстріленим птахом. Але якраз тоді –

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

Знову – летить за небосхил! За ним, за тікаючим сонцем –

На клич задимлених вогнів –

На наш похмурий і прекрасний беріг, –

за яким відчувала, мабуть, те саме сліпуче сяйво, що їй ввижалося і мерехтіло за «похмурим лісом», за яким у вересневім сні тяжко зідхав її скатований, ранений Київ.

Цей лет – єдине, що є на потребу!

Коли ж зійду на каменистий верх,

Крізь темні води й полум’яні межі –

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Аби життя – «надовго чи на мить розколихалось хвилею припливу». За мить таку ладна і накласти головою. Молить Бога –

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть – не зимне умирання.

Це для неї найвищий дар! В усіх її віршах цього циклю стрічаємо той самий образ – злиття одиниці з всесвітом, людини з тим абсолютом, до якого летить створена ним душа. То вогні пожежі й багаття зливаються в одну заграву з вогнем, що рветься з її душі до видимого їй сліпучого сяйва. То знову в одно зливається заходяче сонце, яким упилась вщерть її підстрілена душа, що впала кривавим птахом на землю, залляту червоним промінням. Хвалебний спів, гімн чомусь великому, яке збудило в ній, запалило вогонь життя і адорації. Так, Шевченко, хоче – звертаючись до місяця – «співать тобі пісню, що ти ж нашептав». В «Гайдамаках» в однім духовім пориві зливаються: гаряча молитва козаків до неба – з силою, яка спливає на них згори – «з силою архистратига Михаїла» і «душ праведних», які вітають над грішною землею, щоб помагати воїнам в боротьбі проти пануючого зла.

Мабуть знала поетка, що якраз бути отим таким воїном було її призначення, щоби брести крізь темні води, крізь всі зневаги, крізь вогненні межі, все далі вгору, на її каменистий верх… А там нехай згорить життя у заграві пожежі, яка яскравою луною довго палахкотітиме у світі нащадків, яких вона вже не побачить, кличучи їх іти її слідами. На шлях войовання за ідею, шлях смерті і воскресіння. У неї – «душа і тіло у святім союзі – з гострим болем і з гострим щастям». Гибель одної є щастя другої. Є це екстаза борців і мучеників. Зрештою це слово – уживає вона сама. Говорячи про свій «єдиний день – мого життя корону», сама питається –

І що це буде – зустріч, чин, екстаза?

Чи дотик смерті на одну хвилину?

Це було усе разом. Але не зупиниться сповнене екстазою «п’яне і завзяте серце» ні перед чим. Сприймає дотик смерті як неповторне свято.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 62 – 69.