2. Гімн життю
Дмитро Донцов
Це – через край вино!
В повітря – цвіт дерев!
Наша доба не сприяє розвиткові літератури, а тим менше критики. Занепад культури, духовості витворив особливу породу фахових критиків, які рідко заглядають у душу автора, в святая святих його творчості. їм вистарчає писати довгі й нудні, нібито наукові розвідки про біографію автора, ритмику і наголоси його віршів – речі доступні їх примітивній думці. Чим дихав, що проголошував, який заповіт лишив поет – їх інтересувало менше. Всупереч літературно-критичним поглядам Шевченка і Гоголя, на думку цих критиків творчість письменника не мала бути дидактичною, не повинна була виховувати нас, а хіба лиш бавити. Або «відтворювати життя», гарне чи брудне, чисто «обєктивно», не займаючи до того ніякого становища, не хвалячи й не ганячи.
Не цікавило таких критиків, що любив поет, або що він ненавидів; що заповідав нам любити або ненавидіти, його внутрішнім вогнем не встані були самі загорітися мертві душі таких критиків, а тому намагалися свою духову порожнечу закрити туманом тріскотливих фраз «фахово-наукової критики», нудної і порожньої. Вони краяли письменника як анатоми людський труп. А порівнюючи з дійсною критикою, з насвітленням внутрішнього, духового Я письменника, – виглядала їх критика як стара, виблякла світлина в порівнанню з портретами, в очах яких блестів вогонь і той, що ним горів майстер, і той, кого він малював. Коли ж якийсь критик спокуситься віднайти і зафіксувати цей вогонь, який палав в душі того чи іншого автора, – анатему кидала на нього «фахова критика» бездарних письмак. Для неї була це лише «публіцистика», на якій, зрештою, визнавалися ще менше, як на поезії.
Творці, правдиві послуговуються мовою символів. Вони лишають по собі – казав Сковорода – ієрогліфи, а їх мають розшифровувати ті, кого він називає ієрофантами. Тут ставлю собі завданям хоч трохи зблизитися до цеї живої критики. Віддати дух поезії Олени Теліги; постаратися збагнути, якими ідеями, яким пафосом, яким вогнем горіла вона, куди освічувала шлях. Бо – коли вільно людське порівняти з надлюдським – такі поезії є часом те саме, що вислови піфії, або євангельські притчі, над якими треба медитувати, щоб схопити їх сенс, закритий формою символів.
Перше, що кидається в вічі читачеві в поезії Олени Теліги, – це гімн інстинктовому, нестримному життєвому пориву, гімн бурхливій радості життя, росту, пробудженій молодості. Нагромадження надміру життєвої енергії, динаміка життєвого еляну, які бурлили як вулкан і рвалися назверх – було це. Гаряче пульсуюче бажання жити; бажання, яке, здається, зараз розірве зовнішню скорупу, всі рамки, що його стримують, і вибухне назверх. Чи то п’янким шампаном адорації, захоплення, любові; чи вихром танцю, пригоди, очайдушним таном, ударом бича, твердим картаючим словом, або кличним дзвоном. Нічого з ідилії! Все в ній є порив до яскравого, до блискучого, порив летіти крізь бурю і небезпеку. Це чисто анімальне відчуття радості життя, упоєння його п’янким виром, виладованням надміру сили. В це життя влетіла вона «рудим конем в червоній амазонці». Типова постать національної нашої стихії, яку підглянув так влучно в своїм «Мазепі» Віктор Гюго, яку подивляв Франсуа Коппе в Марії Башкірцевій, порівнюючи її темперамент з дикою енергією, степового українського скакуна.
З її поезії – «Радість рветься мов метелиця», «радісно і струнко» топче ногами «сонні трави на вузькій межі»… «П’яним сонцем тіло налилося, тане й гнеться в ньому мов свіча… В мить таку віддатись поцілункам! В мить таку цілим надхненням жить!» Є її поезія гімном космосові, «просторам і землі за світлу радість – жить!» Фізична насолода процесом життя! Ступає в нього і – «кожний крок – сліпуча блискавиця.» Хоче – «цілий світ блискучий і п’янкий, стягнути звідкись у свої долоні.» Несита жадоба впитися цим прекрасним Божим дарунком – життям.
Відчуває, що її душа – «польовий буйний вітер», її уста і лиця горять – «неспокійним пурпуровим квітом», душа – «розбещеністю п’яна: комусь там – дотик рук, комусь – гарячий сміх.» Це – «через край вино», це шал життя. Найкращий символ для нього знаходить у вихорі танців. Козачок! Закрутитися радісно і вюнко шаленим рухом,
А з орхестри бризне поцілунків
Весняна бурхлива завірюха.
Другий символ вальс! –
Сьогодні кожний крок – хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст – зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук – і квітів весняних,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Це через край вино! В повітря цвіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере.
Щастя росту, росту укритих життєвих сил, життєвої енергії. То знов тим символом є танго! –
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань!
І беться серце, і гнеться тіло,
В твоїм повільнім і п’янім вирі –
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Плисти все далі, віддавшись хвилі.
Упоєння п’янким життям, остра радість прислухатися як росте і пнеться вгору в ній життєвий елан, який символізує в нестримнім вихорі танцю.
То убирає це в побідну пісню на честь молодості.
Вдихає чудодійний розчин
Ясного сміху, промінястих слів,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
День липневий жовто-червоний,
І дзвінкий мов веселий рій!
Чиж не молодість наша дзвоном
Розліталась від наших мрій?
У воді швидкі перегони,
Відпочинок на межах піль.
Чи ж не молодість наша дзвоном
Ударяла у срібло хвиль?
Гімн молодості, в образі юнака «з незмінним сяйвом в сонячних очах»; молодості, яка дзвенить гомінким дзвоном, коли
нагрілись води
І спіє липень в теплих овочах.
Або таємна переломова хвилина, коли в дитині нагло прокидається дівчина. Припадкова зустріч у ще непокинутому Києві:
Тріщить багаття. Полум’ям їдким
Заслало очі. Чи мене хтось кличе?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чиє це в іскрах і вогні обличчя?
І хто ж це, хто, що у собі зєднав
Всю мужність світу? І невже ж не злочин
Таємну міць, хмільнішу від вина
Мені війнути на уста і очі?
І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А я не хочу бігти й догоняти!
Немов рослина в сонячнім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.
Це не любов – «передчуття любові»! Це – «п’ятнадцята прекрасна осінь» дитини, в якій нагло прокинулась дівчина. Незнаним щастям вибухає щось нове, таємне і звабливе… Перший рік третьої сімки! Щастя росту, щастя молодості, щастя незнаної любові, радість чисто фізичного росту, насолода своїми молодими силами. Нарешті – щастя співати про це в дзвінких римах поезії. Любить життя барвисте і прекрасне. Зафіксувати бистролетні, чудові хвилини в симфонії риму і ритму,
На жовтій квітці декілька краплин
Ясне вино на золотавім лезі –
І плине в серце найхмельніший плин –
Далекий шум незроджених поезій.
У вірші «П’ятнадцята осінь» іде мова про любові «таємну міць, хмільнішу від вина». А в вірші «Лист» – мова про «найхмільніший плин» поезії, яка зароджується в її серці. В першім вірші пише:
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любові.
В другім вірші знов читаємо про «далекий шум незроджених поезій». В обидвох – щось нове вибухає, родиться, рветься вгору. Відчувати зближення цього нового, насолоджуватися його «далеким шумом», буйним припливом життєвих сил, чути свою міць, кинутися в рвучкий колобіг танцю, любові, поетичної творчості – ось були мотиви, які на перший погляд кидаються в вічі в поезії Олени Теліги. Це не-раціональна частина єства людини; бажання, радість, сум, порив. Цей елемент чисто емотивний, чуттєвий, юнацький запал, у многих виливається під маскою. Тоді вони уявляють себе поетами, революціонерами, артистами. Звичайно, коли це тільки буяння молодості, то такий вулкан хутко вигасає, а «герой» чи «героїня» перекреслює свої пориви, знаходячи тиху пристань більш реального, спокійного життя. Інакше було в Теліги. Ці її молодечі пориви – роздерти рамки, розбити мури, перескочити межу, залишити тиху пристань, удатися на непевне – вона сама ще не знала відразу, що це було. Хоч було це щось глибоке, велике, і трагічне. Вона навіть не шукає назви на свої пориви:
Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце – збуджений орел!
Пий же бризки свіжі та іскристі
Безіменних, радісних джерелі
Або знову:
Коли душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї натхнені весла
Темний беріг вміли відштовхнуть.
Не в назві річ, річ в суті того непереможного душевного підйому, який бурлив в ній:
Не любов, не примха й не пригода, –
Ще не всьому зватися дано…
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І це таємне джерело її натхнення – не «хуторянського» стилю! Воно сильне, тріюмуфюче, чітке, певне себе!
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 11 – 16.