3. Проти партачів життя

Дмитро Донцов

Сірий натовп, похмурий натовп,

І не лиця – а темна путь!

Хутко вона зачинає собі усвідомлювати глибший сенс того, що відбувалося в її серці. Це насамперед потяг – вирватися з нудних обіймів межидіб’я, нудної доби між двома війнами. Вирватися з нудів будня. Вже не чиста особиста радість (горіння тіла, любовна пристрасть, танечний шал), а щось інше і глибше. Мета усвідомлюється, перестає бути лише емотивного характеру. Як формулює її? Як «молодече бажання чину», неясне шукання небезпеки, боротьби, смакования риску:

Тремтить душі роздерте плесо

Немов хтось кинув здалека листа

І кличе десь – без підпису й адреси.

Це молодече бажання чину уявляє собі не раз як романтичну казку:

І покій наш – це передпокій неба,

І у казки я вірю знов і знов

Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,

Перепливає просто у вікно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Буенос Айрес»! «Африка»! «Мароко»!

Так легко й дзвінко вимовлять устам

Палить сонце, дощі, вітри,

У пісках поринає крок,

Серед ночі зловіщий крик

Залітає до нас в шатро.

«Відпливаймо»! – беру весло!

«Небезпека»? – не зложу рук!

Все разом – і добро і зло,

Все удвох – і пісок і брук!

Про цю казку, фантастичну феєрію снила вона на своїм п’ятім поверсі в чужій Варшаві серед остогидлих умов тяжкого емігрантського життя, «життя бездомних волоцюг».

Вирватися з цих буднів, до яких її прикував «тяжких турбот ржавіючий ланцюг» емігрантщини, розірвати цей ланцюг, шукати чогось хоч небезпечного та сильного, барвистого, що напинало б як вітрила всі сили душі, серця і волі. В ній прокидається ось так мотив, який став дальше домінантою і її поезії і її короткого життя. В суті речі це Шевченків мотив: «коли доброї жаль Боже, то дай злої» – долі. Аби лиш не «гнилою колодою по світі валятись».

Що це було, оте межидіб’я, з якого рвалася її душа? Нові Версальські державки, на просторах розгромлених центральних імперій, викраяні при зеленім столі дипломатів, не нагорода за героїзм, а дар з ласки переможців. Отаборилися вони на границі невідомого і страшного Сходу, безжурні, жадібні уживання нового життя, в бездумній погоні своїх правлячих клік за добробутом, рвучи і догризаючи приділені їм переможцями скривавлені кусники розшарпаної на части України, яка там, зараз за їх границями змагалася, пробивалася, борсалася, та не піддавалася у своїм трагічнім, нікому не цікавім і незрозумілім змагу.

Що таке було оте межидіб’я – на наших землях? Це був тріумф двох ніби ворожих собі сил, які по першій війні поділили між собою Європу. Там – це був ще відгомін Крутів і Базару, Зимового походу, великої хвилі, яка спадаючи, виплиснула за кордон другу в цім віці нашу еміграцію. Тут – Галичина і Буковина зализували свої рани під пильним доглядом всеєвропейської жандармерії, зорганізованої в Версалі, щоб не заважати переможцям всеціло віддаватися вимріяному щастю миру і добробуту. Це був танець на вулкані, а та атмосфера втоми і бажання відпочинку не лишилась без впливу і на нашій еміграції. Многі шугнули в москвофільство, поринули по саме горло в особисте життя. І якраз це гнітило і мучило її! Почувалася такою самітною на тім безпечнім острівці, який ще не затопила червона повінь, що захлиснула її Україну та її Київ.

Знудилися їй – «сонні спокійні будні». Душу її «не тримають в полоні речі і стіни». Що їй «щастя солодких звичок» нудної буденщини вигнання? Життя в цій добі? Це життя «без темних вирів і дзвінких прибоїв», коли зайвими і чужими видаються «знайомі речі і обличчя». Це життя – було тепер неначе «сонний день», заклятий в безруху й спокою. Спокійні дні, де «всі слова у барвах однакових». Думки? – «мов нероздмухані вогні». Бажання? – «в запорошених оковах». Душі з її оточення? – Мляві, як став, «зім’яті, сліпі, безкрилі».

Все загнивало в цім мертвячім оточенні – думка, воля, бажання, все хиріло. Задихалася в цім повітрю, мов риба на суші. Бачила навколо себе або озвірілих, або оскотілих людей. Там, на далекій Україні, звідки щойно вирвалась, і звідки принесла з собою гнітучі спогади, стрічала стільки «підлих облич»! Так хотілося б не раз – «брудною ганчіркою хлиснути по задоволенім обличчі» того чи іншого хама з привезеної Москвою на Україну банди нових панів. Від того задушного повітря – «на душі було сіро, тяжко і брудно». Це викликало в ній – «пекучу хвилю ненависті» до зайдів, які своєю присутністю ганьбили її прекрасну країну. А тут, по цім боці? – тут «сірий мур одностайних рухів» збайдужнілої юрби. Окружения? –

Сірий натовп, понурий натовп,

І не очі, а темна муть.

Якже ж душно і якже тісно

В олив’яних кліщах облич!

Серед цього натовпу – «підгинаються, в’язнуть ноги», так тяжко йти наперід –

Хоч людей довколо так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово – Україна!

Разом з «Вісником» витримувала наклепи і удари ворожих сил («Нові шляхи», «Вікна» львівські), як і рідних большевизанів – «краснодухів» («Назустріч»), готових завше всякий заклик до традицій, до мілітантної романтики національної – обілляти потоками брудного цинізму і розпусної безідейності.

Стояла коло раз вибраного стягу непохитно, не вражлива на гавкання ворожої свори, замкнувшись мов в якійсь твердині, на своїм «п’ятім поверсі». Згірдливо «проходила між людьми похмурими», поміж «темним натовпом» заздрісників і льокайських душ. Знала, що мусіла приймати від них удари, бо вміли вони «не чіпати тільки раба», людину ж її стилю і формату мусіли гризти – за відмінність, за неподібність до них. За вищість над ними.

Стояла твердо коло раз вибраного ідейного «вірую» і після 1939 року. Смішні були їй спізнені спроби лівих львівських «краснодухів» убрати її в їх однострій безпринципних «шенгайстів», з їх вульгарним, загумінковим «естетизмом». Які чужі були вони їй з їх «людським підходом» до поетів героїки, як напр. до улюбленої нею Лесі Українки! їх уперті спроби представити чужі їм героїчні постаті – «в буденному світлі»! Як обурювали її їх претензії запрягти її до возу безідейної «мистецької» літератури, – її, яка і в житті, і в творчості – вся була ідея, напрям, прапор! Яка хотіла, щоб кожний письменник, так, як вона сама, дихав би «напруженою атмосферою» нашої рішальної доби. Яка мусіла навіть видання своєї збірки зректися через те, що безжалісний бич її критики не хотів ощадити… «дружини одного з основоположників видавництва», що ту збірку мало видавати! («Свобода», 2. 3. 1952. Спогади С. Гординського).

І як цей бич періщить ще й нині те чуже їй, самозадоволене і туподумне «мистецьке середовище», з якого многі й досі трохи зкрива дивляться на неї, бо – «здається, вона ж була не українського походження»… Це говорять якраз ті, які направо й наліво роздають патенти на українське походження Михайлам Рудницьким, А. Крушельницьким, Свєнціцьким, Тичинам і Мануїльським, Бажанам, Первомайським та іншим псевдонімам… Недурно вона за життя так безжалісно і так дотепно-згірдливо п’ятнувала мечем і своєї поезії, і своєї прози, – всю ту «рідну» дрібноту, глупоту і підлоту.

Доля поета, який приходить в своє суспільство, щоб бути «Єзекиїлем на розпуттях велелюдних», як Шевченко, як Франко, як Леся Українка і як Теліга, – є попадати в конфлікт з своїм оточенням. Знана річ, як відзивався про свою громаду Шевченко («Вона – капуста головата»). Не раз він питався: «для кого я пишу»? Чи «варт вона вогня святого»? – та Україна, яку він бачив довкола себе. Пригадаймо, скількиж то стрічав Франко серед своїх земляків незрозуміння і напасництва! Як картав їх за – «брак правдивих характерів», за «егоїзм і дволичність», ту «расу сентиментальну, без гарту й вольової сили, таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів».

Подібно Леся Українка, яка в однім листі до того ж Франка : «Такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і проріцати, аки одержимі». А дальше недвозначно пояснює, до кого відносилися картаючі слова її Одержимої до оспалих учнів Христової ідеї. До її земляків! Бо в тім же листі писала, що фатум – «зміняє діла в слова! Коли моя Одержима розбила голову слузі синедріону, то за те у всіх моїх знайомих голови цілі й досі, поскільки то від мене залежить. Зате, правда, наші слова стають нашими ділами». А в своїх поезіях – як вона ганьбила оті «заспані серця»! Як хотіла – «», чола оспалих і байдужих земляків! Як з розпачем питала: «Слово, чому ти не твердая криця»?

Не дурно зверталася О. Теліга думками до Лесі Українки. Не дурно сміялася з оточення, що не доросло до авторки «Одержимої», яка з’явилася серед нього мов «екзотичний драпіжний звір – на мертвім полі тодішнього, «свійського» народництва і сірого примітивізму. Зрештою, не розуміючи добре її творчості, партачі життя підсвідомо відчували її погорду до таких, як вони». Цитує знану тираду Міріам до «сонного кодла» сплячих учеників…

Весь свій протест звертала – на фронті внутрішнім – проти тих, кого називала «партачами життя», що не розуміли післаних нації пророків. Ганьбила цю – «масу, яка не могла їх зрозуміти; сміливі учинки яких видавалися тій масі негероїчними, а дикими і безглуздими… Бо льокай не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього…». На свій шлях кликала «лицарів абсурду», не масу партачів, яка – «ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужністю до неї і терпимістю супроти ворогів». Ганьбила не лише ту масу: найблище оточення, інтелігентів, які не розуміли цілої величи Шевченка, Лесі Українки, не могли позбутися своєї льокайської психіки. Ці «хитрі льокаї» – не приймали «проповідників, або творців повного життя нації». Не вміли чи не хотіли – «підтримати велику правду, знищити велике зло, вратувати свою людську гідність». Не мали якоїбудь цивільної відваги, «без якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пускав коріння ані в землю, ані в масу».

Майстерно змальовує тип цього льокая, цілої їх кліки: які всяке лихо завше радять «тактовно обминати… Вони, як сонячник, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії, чи чийогось успіху, і де саме можна витягнутії максимум матеріальної користі для себе».

Типовим є заховання партачів життя в переломові хвилини, коли валиться одно, і не знати, яке друге стане натомісць.

«Під час бурі…, гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони… готові стати кождої хвилини при боці все одно якого переможця… Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього… якнайліпше».

Лицарі абсурду –

«переживають всі злети і неповодження своєї ідеї… Партачі життя є завжди елітою, незмінно після всіх завірюх біля нових тронів – все одно яких володарів, з енергією, незужитою на абсурди якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому абсурду».

Нав’язуючи до знаних оповідань про Шевченка, пише Теліга: партачам небезпечний герой абсурду – «тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері». Партачі не розуміють, що значить – «вміти сказати Ні!, коли від тебе вимагаються річи, противні твоїй гідності або твоїм переконанням»… Не розуміють «уміння бути самим собою… Уміння сказати в очі гірку правду… двоєдушним землякам».

От чому ті «лицарі абсурду», про яких пише, не можуть – партачів життя «вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молилися, і був той самий». Якраз ті прикмети душі, які вона так високо підносила, не зносили партачі життя, як не зносили вони в Олени Пчілки її «прямолінійне думання», «різкість її доган», нарешті – її «шовінізм» – пише Теліга в тій самій статті.

А що найголовніше – що «в той час, коли правдивих пророків наше громадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих»! Тамті, інші – «змагали всіма своїми силами створити новий тип українця», людину здібну – «до великих почувань і пристрастей». У партачів життя та їх пророків теж були свої пристрасті, лише – «дрібні і егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи». Символістичною постаттю цих партачів життя, їх великим майстром уважала Теліга – В. Винниченка, який своєю творчістю «штовхав молодь нашу лише на шлях бездорожжя, безхребетності та цинізму». Ці фальшиві пророки – з свого боку – закидали творцям нової доби – «назадницький шовінізм, перестарілу чесність, або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину».

Межи цими антиподами не могло бути згоди. Теліга ясно, недвозначне, сміло й отверто, виступає з домаганням, за яке всі філістри сповидної «згоди в сімействі», каміннями обкидають таких зухвальців. Пише вона:

«для тріумфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають з жодною ідеєю, бо для них є лиш одна ціль – використання кождої ситуації для своєї вигоди… Треба нищити тупість і міщанство, бо навіть чесні прихильники кидатимуть тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджуватимуть її динамітом звичайної глупоти».

Коли читаєш ці випади проти партачів життя, дивуєшся як страшно актуальні вони щей досі, після більше як десяти років від написання тих статтей! Звучать вони як удари бичем в обличчя нинішнім партачам!

Коли вона прибиває до ганебного стовба тих, що в годину великого зудару двох сил, намагаються лишитися поза конфліктом, які бояться сказати або Так, або Ні, то мимоволі пригадуютсья пророки невтральності, погодження води з вогнем, сидіння між двох крісел, фальшиві пророки з МУР-у…

Коли Теліга ганьбить ту незмінну нашу еліту, яка завше пхається в перші ряди до кождого нового пана; яка була націоналістична за Гітлера і демократична за Рузвельта і Волеса, – як це нагадує знайомі постаті стількох нинішніх «репрезентантів народу»! Коли поетка виступає проти винниченківщини, то чи не ударяє вона в лице всіх нинішніх звеличників цеї гангрени?

Коли вона апелює до нових людей, людей нового типу, до лицарів абсурду, боронить їх від заїлих нападів тогочасних партачів життя, то чи не пригадується нам тупа і вперта кампанія сучасних партачів проти «людини визвольного руху»? їх кампанія в обороні нових героїв нашого часу – Швейків, урків і спекулянтів, з їх апостолом Шевчуком – Шерехом – Шевельовим?

Нарешті, коли говорить про конечність одної провідної ідеї, чи не звучить це як акт обжалования проти всіх модерних партачів життя, які змучені тягти на плечах ідею нації, ідею націоналізму, радять кинути до коша всякі ідеології і теорії?

Відметати на бік непотрібне сміття, гуртувати лише тих, в яких крила до лету виросли за плечима, стрясати совістю свого народу, змусити його схаменутися перед новим, посланим Богом іспитом! – такий був сенс її картаючої мови проти партачів життя. Такий зрештою був сенс бичуючих слів всіх Єзекиїлів – «на розпуттях велелюдних».

Проголошує вона: не може бути прекрасною Україна, «коли люди в ній будуть нудні, несміливі, коли не переродити їх душі», не викликати в них туги за великим. Треба, щоби прийшли люди «національної гордості». Треба «рятувати похилу душу свого народу». Треба боротися з «рідними» партачами, які засмічують життя чи на еміграції, чи на Україні. До них зачислює таких, як Тичина, Рильський і Сосюра. Вимагає передусім – цивільної відваги і безкомпромісовості аж до смерті, щоби «суцільну масу льокаїв обернути в націю, варту своїх великих героїв». І – героїнь! Бо й за цими шукала. Не імпонував їй той тип жінок, який витворився під впливом просвітянщини або соціалістичного народництва в другій половині XIX або в початках XX в. на Наддніпрянщині, як тип «еманципантки», «курсистки» або «партійної товаришки», а в Галичині – «народної діячки», філантропки або патріотки, яка чекала відродження нації від кооперації чи від протиалкогольного товариства «Відродження».

Чужий був їй цей тип. Далекі їй були журнали феміністичного руху у Львові, як і цілий той рух. Від них на неї –

«віє не свіжий подух сучасності, а давно відшумілий вітер минулого століття: фемінізм в його давній, неактуальній тепер формі, і лібералізм з гуманністю, що вже раз назавжди здискредитовані в очах сучасного покоління, з огляду на ту гальмуючу, ганебну роль, яку вони відіграли в нашій визвольній боротьбі».

Жінка повинна вийти з – «жіночого гетта яких би то не було жіночих організацій». Справжнього завдання жінки навчить – саме життя, а не тісні, сліпі вулички жіночої преси». Літературне середовище тої преси розчарувало її. Розчаровували авторки тої преси – з «цілковитим браком зору і слуху для великої дії, що розгорталася за межами їх особистих переживань». З творчості тих авторів – «не віє на нас ні напружена атмосфера, що туманом вповивала тодішнє місто Льва, ні гарячий вогонь великої любові»; нема того напруження – «людей, що вміли чути зачаєне дихання і нервове биття серця цього сторозстерзаного міста».

Не мала зрозуміння до такої жіночої творчості, які і до многих авторок і артисток, які – як Ірина Вільде, О. Кульчицька, О. Кобилянська, остання ще далеко перед 1939 р., схилили голову перед московським серпом і молотом.

Виступила принципіально проти тих, кого звалаї партачами життя, рівно проти мужчин і жінок, хочбиі не знати на яких високих сиділи вони шаблях суспільної драбини. Чим вище сиділи, тим більше шкодили. Кликала скінчити з елітою крутіїв і рабів, які знали і репрезентували лише народ-провінцію; які схиляли чола перед кождою новою силою, що заливала країну. Кликали усунути геть тих героїв дрібних цілей, виключно т. зв. муравлиної праці на народній ниві: скінчити з ідеалом пересічної, дрібної людини, які з своїми ідеалами мирної культурницької роботи, з своїм закоханням в ідилії, – вилізали високо на місце провідної верстви; коли за миску сочевиці продавали займанцям право первородства на своїй землі. Хотіла очистити цю землю від буряну, щоб можна було будувати нове життя. Так ясно бачила, що не можуть нові ідеї кільчитися й рости в спорохнявілих душах, в заспаних серцях. Що не наливають; нове вино в старі міхи. Що під нові прапори мали прийти нові люди, нові мужчини і – нові жінки.

Ця нова жінка не мала бути ані «жінка-товаришка» соціалістичного світу. Ані – «проста жінка землі», бо – «їй не зрозуміти нічого, що виходить поза межі її кімнати». Не є це Галі і Дзюні В. Пачовського з їх еротикою, але з повним браком всякої сильної пристрасті. Не є це – «сабінки і вампи третьорядної якості», яких знаходить у Винниченка, у Крижанівського з варшавського «Ми», або у львівського Черняви.

Різко відкидає ідеал жінки з завданням лише «фізичного збереження раси». Чому лише фізичного? Коли ідеал фемінізму, як його розуміли в тi часи, є безплідний, так безплідний є й ідеал «жінки-матері, яка журиться лише фізичним збереженням раси». Не менш страшна духова денаціоналізація. Дилема – Єва чи еманципантка, поставлена львівською «Назустріччю» – зраджує, на думку Теліги, «передпотопові погляди під маскою модернізму». В одній статті у «Віснику» писала:

«коли ж від жінки вимагається бути ліпше матірю і жінкою, то для неї буде далеко важнішок рідна стріха від рідної землі… Дітей своїх (а часом і чоловіка) виховає вона «по свойому образу і подобію» на героїв боротьби за життєві вигоди і всякі компроміси. Тоді і прив’язання до того колективу – родини, не раз штговхне її до зради ширшого колективу – нації».

Жінка іпровідної верстви повинна стояти не лише – «на сторожі домашного огнища, а передусім на сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини – нації».

«Безперечно, не одна з українських матерей показалася в останні переломові роки на високт свого завдання. З їх домових огнищ вийшла молода генерація, повна самопосвяти. Але теж не одна з цеї генерації знає, скільки труду її коштує вирватися зі свого Андромахівського родинного огнища. Та, на жаль, якраз жіночий тип цього окруження став типом нашої літератури. Значить і досі існує він масово, не перевівся цілковито, оскільки його образ і досі страшить у нашім письменстві. Доручити такій Андромасі… родину і формування будучих поколінь – криє небезпеку… Оскільки жінка типу матері Гракхів або Жанни д’Арк робить… з овець мужчин, то тип Андромахи навпаки, робить з мужчин те, що робила ними Цирцея…».

Не могла розплистися в тім оточенні, яке – друга невіджалованої пам’яти співробітничка «Вісника», Ліна Федорович-Малицька (Дарія Віконська), характеризувала, як середовище, в якім так бракувало – «героїчної, високого стилю постави до життя»; в якім «спільна національна трагедія, невблагана жорстока дійсність, повинна була родити прості та суворі вдачі, далекі від дрібничкових ідеалів маломіщанського життя; повинна була витиснути на душі та чолі кождого з нас печать, що вже здалека сяє своєю повагою, героїчною поставою», – та, на жаль, ця печать нового духа ясніла на чолі немногих вибранців. На жаль – більшість віддавалася

«дрібничковості повсякденних турбот та маловажних справ… На жаль замісць героїчної духовості, розвинулась у нас, передусім у тих, які є більш-менш матеріально забезпечені, звичайнісіньке банальне дрібно-міщанство. Задивлена в дрібні успіхи, дешеві амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву, ані до глибокої, творчої радості, нездібна обурюватись, ані захоплюватись цілою істотою, нездібна до одержимої любові, що одна у парі з холодним розумом, дає непереможну силу доконати на вигляд недосяжного, нездібна, врешті, до героїчного відчуття життя, яке задля великого діла нехтує всім особистим, малим, – саме та частина нашої інтелігенції, яка не мусить голодувати, розтрачує свої сили на заспокоєння дрібних амбіцій та взагалі на дрібничкові справи й зацікавлення, які заслонюють провідну ідею та відвертають увагу від єдино важливої для нас мети» («Українець-Час», ч. 27, 1952).

Такий тип – мужчина чи жінка – далекий був Олені Телізі!

Жінка – лише сторож домашнього огнища, яку поза цім ніщо не цікавило, – цей масовий, пересічний тип, не був – думала О. Теліга – і не міг стати ідеалом жінки провідної верстви. Цей тип, як і тип мужчини – «партача життя», – для неї, яка мріяла про героїв і героїнь, був далекий. А в своїх скрайніх формах – осоружний. Гордила «сірим натовпом». Гнітило її «олив’яне лице юрби», тих «двоєдушних земляків», «моральних фарисеїв», і «хитрих льокаїв»… Боронячись проти них, сама – «піднімала камінь». Вірить, що ця примара згине, але – «згине в сонці і блискавицях» якоїсь несамовитої, вже грядучої бурі. Бо не їм ставляти чоло тій завірюсі, а іншим: з мужніми руками, з «хижим серцем», з «звитяжними лицями».

Відчувала їх скорий прихід, їх твердий крок. Провиділа бурю, що насувала.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 17 – 29.