Образ татар

Жарких М.І.

Розглянемо трохи детальніше образ татар у призмі старозавітної начитаності Литвина.

Татари твердять, що їх народ походить від Авраама (§ 1). Це неправильно ні з точки зору фактичного походження, ні з точки зору власне-татарських етногенічних міфів. Але це твердження відповідає загальній настанові середньовічних християнських письменників: араби походять від Ізмаїла – Авраама, тому вони – ізмаїльтяни; араби є мусульманами; тому мусульмани – теж ізмаїльтяни; татари хоч і не споріднені з арабами, але теж мусульмани, і тому вони теж ізмаїльтяни чи безбожні агаряни (нащадки Агарі). Тому я вважаю, що в даному місці Литвин подає загальноприйняту в його колі концепцію походження татар, а не джерельну звістку про татарський етнічний міф. Цей міф про походження татар від Авраама є наріжним каменем усієї теорії татарських звичаїв Литвина.

Литвин перелічує 10 татарських орд і додає: "кажуть, що є ще кілька" (§ 2). Фактичні його відомості не відповідають теоретичній, виведеній з Біблії кількості орд – їх має бути 12, тому він додає, що є додаткові орди, назв яких він не знає. Тут істотно те, що татари уявляються йому єдиними нащадками Ізмаїла (для інших народів вільних вождів не лишається).

Далі Литвин вказує такі норми Ветхого заповіту, які виконуються татарами: вони живляться молоком; серед них нема ані надто заможних, ані дуже бідних; вони карають смертю за перелюбство; вони охоче одружуються з полонянками без насильства; вони купують наречених, як давні євреї. Всі ці "звичаї" – безумовно літературного походження і не можуть розглядатись як джерельні звістки.

Особливо важливою є конституція кочового ладу, запозичена з Єремії (таблиця 4, § 24). Виходячи з свого базового принципу, що татари живуть за приписами Ветхого заповіту, Литвин вважає, що процитований ним порядок є дійсним в повному обсязі, й переповідає цитату своїми словами:

"Татари не володіють нерухомим майном, яке надається до розграбування, вони все своє майно увозять з собою при кожному пересуванні; провадячи життя кочове, наїзницьке, вони набувають тільки рухоме майно: стада та рабів, які слідують за ними" (с. 18).

Це також не спостереження над життям, а літературний відбиток. Друга частина кочової конституції переповідається в зв’язку з порядком заступлення посад:

"Життя татар, яким вони пишаються, є первісним, скотарським, подібним до життя патріархів в добу золотого віку, коли серед пастирів стад обирались вожді народів, царі й пророки, як сказав один з них: 'Господь узяв мене від отари'. Так живуть татари донині, прямуючи за своїми стадами й переходячи з ними з одного поля на друге" (с. 14; виділення моє – М.Ж.).

І це все – також не спостереження, а пряма заява про причини добрих звичаїв татар і про джерела оповіді про ті звичаї.

Таким чином, Литвин дивиться на татар як на живих носіїв старозавітних традицій, які йдуть від патріарха Авраама. Можна сказати навіть так: татари для нашого автора є живим втіленням традицій ветхозавітних патріархів. На прикладі їхнього життя Литвин переконався й намагається переконати читачів, що на підставі Ветхого заповіту можна збудувати життєздатне суспільство. Навіть парадоксальне для християнина схвалення багатоженства (§ 43) у нього оперте на Ветхому заповіті.

Тому кожне спостереження про життя татар, яке претендує на конкретність, спочатку мусить перевірятись – чи нема чогось подібного в Біблії. Наприклад, дослідники дуже часто посилаються на звичай, який буцімто існував у татар – відпускати невільника на сьомий рік неволі, і для документування цього звичаю посилаються на Литвина (як вище, § 41). Насправді це просто цитата з Біблії, яка не має до татар жодного стосунку. Найцікавіше, що джерело в даному випадку вказане безпосередньо в тексті Литвина – але то нічого не допомагає. Був у татар такий звичай, і край.

Так само двічі згаданий звичай кришити їжу, щоб усім присутнім при трапезі дісталась рівна доля (§§ 20, 32) – можливо, має джерелом також якийсь старозавітний припис, якого я наразі не знайшов.

Особливо часто й охоче дослідники цитують оповідання Литвина про жорстоке поводження татар з полоненими (§§ 25 – 26), вважаючи його цілком достовірним, мало не репортажем з місця події [27]. Але при цьому зовсім не звертають увагу, що ці параграфи є тільки урочистою трагічною увертюрою до наступного параграфа (§ 27) – довгої і патетичної промови невільника до автора (ясно, вигаданої автором), у якій невільник запевняє литовців, що й їм усім таке лихо буде, коли вони не покинуть своїх поганих звичаїв. Отже, мета всіх попередніх жахів – надати більшої ваги цьому заклику. Залякувати слухачів муками дуже люблять релігійні проповідники, але у них місцем, де відбуваються ці муки, виступає Пекло (тобто фантастична країна антиутопії), а у Литвина антиутопія територіально розміщена в тому-таки Криму. Ніхто з істориків ще не розглядав і не використовував описи пекла у проповідників як історичне джерело про пекло, а Литвина розглядають і використовують.

До теми татар і полонених Литвин повертається ще у § 41, у якому він протиставляє справедливе поводження з рабами у татар і несправедливе – у Литві, тобто тут це поводження виступає уже не негативним, а позитивним прикладом. Якому ж місцю з Литвина давати більше віри ? На мій погляд, ані те, ані друге місце не мають джерельної вартості і є результатами особистої творчості Литвина-публіциста. Татари поводяться у нього з полоненими то дуже добре, то дуже погано – в залежності від того, яку саме тезу він хоче довести в даному місці (зрештою, він не перший і не останній серед публіцистів, які ґанджували на таку довільність аргументації).

Не може бути сумніву, що автор трактату був у Криму і скористався деякими із своїх вражень під час написання твору; але ця поїздка не була причиною написання твору, і автор зовсім не ставив собі мети дати опис Криму й татар, а тим більше оперти цей опис на власних спостереженнях.

Примітки

27. Наприклад: "В своїх записках Михалон Литвин силується татар ідеалізувати […] Можна через те, анітрохи не вагаючись, сказати, що страшні його звістки про татарських бранців […] значно слабші, ніж усе було в живій дійсності" (Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К.: 1996 р., с. 184).