4.12.1998 Один з поворотних акордів української революції 1988 – 1991 років
Катерина Гостра, кореспондент “Часу”
До 10-х роковин події
Багато цікавих подій, які відбулися впродовж 1988 – 1992 років, відходять у забуття. Зокрема, губляться у плині часу імена активних учасників цих подій. Вони, в свою чергу, заклопотані щоденними турботами, також не дуже часто згадують про ці історичні події, хіба що, інколи, переглядаючи тогочасні фотографії.
Коли про хвилю львівських мітингів 1988 року останнім часом багато написано, то, можливо, подія, яка започаткували хвилю київських мітингів і залишилася б забутою, якби не збіг обставин. У кулуарах Верховної Ради зустрілися ініціатори мітингу 13 листопада 1988 року в Києві і почали згадувати, як це було… А щоб згадка про цю подію не залишалася замкнутою у вузькому колі, я попросила нині відомого журналіста Віктора Лінчевського, який був членом оргкомітету цього мітингу, поділитися з читачами газети “Час” своїми спогадами і враженнями про цю подію.
З: Коли на львівських мітингах 1988 року основним гаслом був захист прав людини та прав нації, то з чого все почалося в Києві?
В: У Києві спротив існуючому в той час тоталітарно-комуністичному режимові розпочався з екології. Безумовно, екологічна тема була і продовжує бути важливою. Але в той час, якщо відверто сказати, то це був привід, аби в легальний спосіб виявити свою незгоду з тим режимом, який панував в Україні. І саме 13 листопада 1988 року був проведений перший мітинг, на який влада дала офіційний дозвіл.
З: З цього виникає, що раніше уже були в Києві мітинги без офіційного дозволу влади, так би мовити, несанкціоновані?
В: 26 квітня 1988 року, на другі роковини чорнобильської трагедії, був проведений несанкціонований мітинг. Він по своїй суті був екологічний, і на ньому не проголошувалося жодних політичних гасел. Але для радянської міліції це не мало ніякого значення. Вони мали завдання ініціаторів мітингу заарештувати. Нас брутально повкидали в автобуси і розвезли по районних відділках міліції.
В.Лінчевський зачитує резолюцію мітингу. Наліво від нього – В.Чемерис, С.Дудко, Д.Корчинський, направо – Л.Танюк і С.Федоринчик.
З: Чому про мітинг 13 листопада говорять як про початок хвилі мітингів, адже був мітинг 26 квітня 1988 року?
В: Саме з цього дня невдоволення владою набирає відвертих і масових форм. А про мітинг 26 квітня 1988 року, організований УКК [Українським культурологічним клубом], я згадав не випадково. За півроку між цими мітингами ситуація в Україні істотно змінилася. Це можна зрозуміти, проаналізувавши «поведінку» ЗМІ. Якщо після мітингу 26 квітня вірнопідданий влади Олександр Швець (газета «Вечірній Київ») у статті буквально «бризкав злобою» на адресу організаторів і учасників мітингу, то в листопаді ситуація була вже зовсім іншою. Мітинг був санкціонований, і отже ЗМІ витримували інший стиль повідомлень. Так, уже інший «майстер пера» (з тих, хто обслуговував владу) Геннадій Кириндясов описав мітинг 13 листопада досить толерантно. Звісна річ, спробував принизити значення події, побідкався, що таку справу очолили якісь неформали, а не комуністи… та й по всьому. Якби не одна деталь, то й закидів на його адресу в організаторів мітингу не було б зовсім. Перед мітингом Кириндясов попросився на засідання оргкомітету. Те, що він говорив нам того вечора, дуже відрізнялося від того, що він написав через кілька днів. А втім, такою тоді була і суспільна мораль відомої частини наших громадян, журналістика, як точний відбиток цієї моралі.
З: Як все ж таки розгорталися події?
В: Напередодні мітингу оргкомітет був запрошений до Київської міської ради, де і відбулося обговорення усіх деталей його проведення. Влада, звісно, хотіла повністю контролювати ситуацію. Обговорювались гасла, список ораторів від мікрофону, загальна спрямованість акції. 13 листопада біля театру оперети за участю кількох десятків тисяч учасників мітинг відбувся [1]. Цікава деталь, про мітинг повідомило всесоюзне радіо та радіостанція «Маяк», українське радіо мовчало.
З: Хто ж були ті сміливці, які вирішили, що вже найліпша пора братися за роботу?
В: Усіх можу й не згадати. Пам’ятаю найактивніших. Це Клавдія Холявенко, Луція Забава, Сергій Федоринчик, Іван Заєць, Олександр Мосіюк, Дмитро Корчинський, Леся Федорук, Раїса Сотникова, Микола Жарких, Олександр Чередниченко, Леонід Дмитренко, Віктор Кулініч [2]. Зрозуміло, що в організації такої масової акції брали участь десятки ентузіастів.
Виступи на мітингу.
З: Ви сказали, що гасла погоджувалися з владою. Отож, які гасла були характерні для цієї події?
В: Аби отримати дозвіл на проведення мітингу, ми пообіцяли владі, що його спрямованість буде виключно екологічною. Та й з екологічними гаслами були непорозуміння. Скажімо, «Зелені, єднаймося!». Здавалося б, абсолютно неполітичне гасло. Одначе одному з членів міськвиконкому здалося, що це може бути закликом до послідовників відомого свого часу отамана Зеленого, котрий боровся проти радянської влади. А от підтекст гасла «Відповідальних до відповідальности» «товариші» явно прогледіли.
З: Яке було ваше завдання в оргкомітеті?
В: Доводилось займатися найрізноманітнішою організаційною роботою. А напередодні мітингу мені було доручено написати резолюцію. Точніше, не написати, а скомпонувати один текст з кількох варіантів. Було їх, здається, три, один мій. Допомагала мені працювати над документом Леся Федорук. Наприкінці мітингу я ж і зачитав текст резолюції.
З: Які організації були причетні до проведення цього мітингу?
В: Їх було кілька. Асоціація «Зелений світ», українознавчий клуб «Спадщина», об’єднання «Ноосфера», студентське товариство «Громада» [3].
З: Отже, влада ризикувала віддати кермо такої небезпечної акції, як мітинг, до рук представників цих «сумнівних» організацій?
В: Не зовсім так. Ведучим мітингу був працівник якоїсь державної установи Святослав Дудко [4]. Йому влада довіряла. «Батьки міста» контролювали ситуацію і передавали нам свої вимоги через нього. Так, перед початком мітингу голова міськвиконкому Згурський зажадав ознайомитись із текстом резолюції. Трохи позволікавши, ми передали йому копію за 15 хвилин до початку. Потім через ведучого мені передали вимогу влади деякі слова в тексті резолюції вилучити. На терміновій нараді (Дмитро Павличко, Іван Заєць і я) було вирішено вимогу виконати – аби до оргкомітету як договірної сторони іншою стороною (влади) не було жодних претензій.
З: Які саме слова в резолюції не сподобалися владі?
В: На жаль, не пригадую. Все-таки 10 років минуло.
З: Чи в мітингу брала участь інтелігенція?
В: Так, і в першу чергу науковці. Досить назвати члена-кореспондента НАН Дмитра Гродзінського, професора Пивоварова з Криму, академіків Смирнова і Скорохода. Був вчений-еколог із Росії Федір Шипунов. Одне слово, науковці поставилися до мітингу серйозно, і наука була представлена людьми знаними як у Союзі, так і в світі. Був цей мітинг випробуванням і для нашого письменства. Перші, ще обережні для більшости з них кроки. Якщо говорити про географію розголосу про цей мітинг, можу додати, що були гості з балтійських республік, з Вірменії. Хтось приймав його як суто екологічну акцію, про це і повідомляли листівки. Одначе окремі виступи мали політичне звучання. Надовго запам’ятався пристрасний виступ відомої української поетеси Людмили Тараненко. Ця розумна і відважна жінка підняла політичну планку мітингу. Це вона заявила про необхідність створення в Україні Народного Фронту (слово Рух у політичному вжитку з’явилося пізніше). До цього мітингу ідея утворення Народного Фронту визрівала в приватних бесідах.
З: Якою була реакція влади на те, що мітинг мав усе ж таки політичне забарвлення?
В: Щось змінити під час його влада не змогла. Зрозуміло, політична спрямованість частини виступів і політичний пафос мітингу владу не влаштовували. Було намагання вже потім якось нівелювати значення того, що відбувалося. Про публікації в пресі я вже згадував.
З: Як ви дивитесь на цю подію з дистанції десяти років?
В: Цей мітинг був переломним моментом у суспільній свідомості киян, та й не тільки їхній. Він започаткував нові відносини громадян із владою. Люди зрозуміли, що можна виступати проти комуністичного режиму. Почався масовий прояв невдоволення владою. Несподівано для нас самих ми побачили, що влада вже не відважується забороняти подібні акції. У ворота радянської зони вимогливо постукала Демократія. Після цього пішла ціла серія мітингів. Дуже великим був – 4 березня 1989 року.
З: Дякую за розмову.
Час, 1998 р., 4.12.
[1] На мою оцінку, на мітингу будо сім, до восьми тисяч душ, тому говорити про десятки тисяч, я думаю, недоречно. Звичайно, не слід забувати, що до району мітингу були підтягнуті значні сили міліції (зокрема, я сам бачив, що подвір’я середньої школи № 145 на вулиці Шота Руставелі було ущерть забите міліцією у формі). Загалом, я думаю що кількість “співробітників мітингу” у формі і в цивільному виносилась на кілька тисяч душ. Їх не слід вважати учасниками, бо вони перебували на службі. Але з іншого боку – вони також наші співгромадяни, і міліцейська форма не рятує від радіації.
[2] Щодо себе мушу сказати, що я не вважаю свою участь в підготовці мітингу надто активною, але щодо всіх інших діячів – згоден.
[3] Я б додав би ще об’єднання “Небайдужі” (вони сформувались на грунті биківнянської проблеми) і групу порятунку Голосіївського лісу (не пригадую, як точно вона звалася). Оці шестеро, здається, і були усі київські “неформали” не той час.
[4] Наскільки пам’ятаю, він працював у Раді по вивченню виробничих сил АН УРСР.