29.04.1990 В епіцентрі тривоги

Інтерв’ю взяв Геннадій Кириндясов

На трибуну Верховної Ради УРСР

За вже існуючого плюралізму політичних устремлінь народних депутатів УРСР, за розмаїття думок щодо затверджуваного порядку денного республіканського парламентського форуму його учасники без зайвих дискусій сходяться на одному: пріоритет кардинального, а не половинчастого розв’язання чорнобильської проблеми незаперечний. Чотири роки, що минули після безпрецедентної катастрофи на ЧАЕС, встигли переконати навіть безнадійних оптимістів у нежиттєвості існуючих відомчих підходів до безпечної експлуатації атомних станцій. Так, чорнобильська трагедія, про істинні причини і неприменшувані наслідки якої ми починаємо говорити тільки тепер, змусила оснастити ядерні реактори захисною системою підвищеної надійності. Проте ці заходи, які, до речі, мають поточний характер, не зовсім вписуються в міжнародні гарантії безаварійного використання мирного атома. Та й чи можливо ці заходи вповні здійснити на Чорнобильській АЕС, якщо вона вже на стадії проектування і через свою дислокацію потрапила у зону ризику? Окрім того, за чотири роки з моменту вибуху на ЧАЕС істотно зросла кількість тих, хто потребує надійного соціального захисту. Передусім це діти, жителі районів жорсткого радіаційного контролю, “ліквідатори”.

Таким чином, технологічний і людський фактори чорнобильської проблеми заслуговують окремого і відносно самостійного розгляду.

Зона підземного ризику

Про результати своїх досліджень у зоні ЧАЕС в складі кооперативу «Природа», створеного при Українському республіканському комітеті захисту миру на противагу відомчим експертним підрозділам, розповідає кандидат технічних наук В.Г.Краснобрижев:

– Фахівці кооперативу «Природа» зробили спробу грунтовно вивчити чорнобильську проблему з її, так би мовити, нульового циклу і дійшли невтішних висновків. Насамперед це стосується сейсмічного і тектонічного факторів, які при виборі будівельного майданчика будь-якої АЕС мають фундаментальне значення для ядерної безпеки. Судячи з висновків інституту «Гідропроект» Міненерго СРСР, зроблених у 70-і роки, місце майбутнього розміщення Чорнобильської атомної станції було віднесено без належного обгрунтування – до спокійної сейсмічної зони, тобто до зони, де можливі не більш як 5-бальні землетруси. Тому Чорнобильська АЕС проектувалась і зводилася без необхідних антисейсмічних «надмірностей».

Основна помилка, якої припустилися експерти «Гідропроекту», полягає, як видно тепер, ось у чому. Сейсмічна характеристика чорнобильської зони базувалася, та й нині базується, тільки на трьох землетрусах, що відбулися 1802, 1838 і 1940 років у горах Вранчо (Румунія) і відізвалися слабким відлунням на Україні. Проте історичні хроніки вказують на більш ранні і – головне – сильніші підземні поштовхи, що обернулися істотними руйнівними наслідками для Київського Придніпров’я, де саме й знаходиться ЧАЕС.

Історична довідка. На початку тринадцятого і шістнадцятого століть сталися землетруси, які за своїми наслідками не могли залишитися поза увагою літописців. Ось як вони зафіксували ті далекі, але очевидно, небезслідні для нинішнього і майбутнього збурення земних надр.

1230 рік: «Потрясеся земля Ростовска и Суздальска и Владимирска в самую обедню, також и в Києве и в Переяславе и по всей Руськой земле потрясесе, и церковь надвоє разедошеся св.Михаила в Переяславле, також рухнуше трапезна печерска камена…», «…в Києве граде более того наипаче бысть потрясение в монастыре Печерском церковь святая Богородица камена на четыре части раступися…».

1510 рік: «…бяше страшен трус и громове, яко много домов в то время разрушися».

Ці землетруси, судячи з їхнього характеру, спрямованості масштабів руйнувань, спеціалісти оцінюють не менш як у сім балів. Однак землетрус 1510 року чомусь віднесено до місцевих і, мабуть, тому не зафіксовано у «Новом каталоге сильных землетрясений на территории СССР» (Москва, «Наука», 1977). Та не варто забувати, що чорнобильська зона охоплюється Прип’ятсько-Дніпровсько-Донецькою сейсмотектонічною провінцією, де можливі землетруси з магнітудою 4 (за шкалою Ріхтера). Літературні джерела свідчать про те, що район розміщення ЧАЕС зазнавав і локальних землетрусів – 29 серпня 1893 року поблизу Христинівки і Поліського на Чернігівщині. Строк давності у даному разі неважливий, але прогностичне значення має сам факт землетрусів: удари стихії були, отже, немає гарантій того, що вони не повторяться.

Нинішня сейсмічна ситуація на ЧАЕС ускладнена тим, що грунти її майданчика обводнені, а це підвищує на одиницю бальність землетрусів, яких зазнає АЕС у «звичайних» умовах. Напевно, й дилетанту ясно, що фахівці «Гідропроекту» явно недооцінили небезпеки максимально розрахункової сили «чорнобильського землетрусу», планку якого треба тримати «на висоті» 8 балів. Якби проектувальники ЧАЕС попрацювали бодай упродовж півроку з історико-археологічними матеріалами – все було б гаразд. Іншими словами, місце для атомної станції було б обрано інше – принаймні, сейсмоспокійніше.

Ні в якому разі не збираючись сіяти паніку, вважаю своїм обов’язком сказати про можливі наслідки можливого землетрусу на ЧАЕС: порушення експлуатаційних режимів реакторів, аж до аварії; руйнування «саркофага» над четвертим енергоблоком і непрогнозована «поведінка» решток ядерного палива у ньому; розрідження грунтів (насамперед через підпір підземних вод) біля самісінького фундаменту ЧАЕС, що може спричинити нахил, заглиблення або перевертання її споруд, як це трапилося 1964 року в Ніїгаті (Японія); прорив нестійкої південної дамби ставка-охолоджувача з викидом високоактивних донних відкладень у річку Прип’ять.

Окрім того, ЧАЕС розташована у периферійній частині виявленої сучасними вченими Прип’ятсько-Корогодської кільцевої морфоструктури, що відрізняється підвищеною тектонічною активністю протягом останнього мільйона років. А це, очевидно, пожвавлює міграцію радіонуклідів із могильників у водоносні горизонти. Чи ж маємо право ми у контексті такої інформації штучно звужувати горизонти чорнобильської трагедії, тобто заплющувати очі на її, в буквальному розумінні, глибоке коріння?

У січні нинішнього року висновки про антисейсмічний статус ЧАЕС було подано до Верховної Ради УРСР, а звідти розіслано до Академії наук УРСР, Укрголовгеології і Держкомприроди УРСР. Їхні висновки, на жаль, не ставлять крапки у проблемі, котра потребує комплексної незалежної експертизи для наступного прийняття єдино вірного державного рішення про долю ЧАЕС. А поки що… Поки що вчені АН УРСР спокійнісінько констатують, що локальна сейсмічність при проектуванні АЕС до уваги не береться, хоча вона «проходить» по Українському кристалічному щиту з інтенсивністю 6-7 балів. В Укрголовгеології погоджуються з необхідністю проводити дослідження для уточнення сейсмічного району ЧАЕС і визначення максимальних величин землетрусу в чорнобильській зоні. Спеціалісти Держкомприроди УРСР «прикриваються» думкою академічних учених.

Отож у дедалі зростаючих вимогах громадськості зупинити Чорнобильську АЕС є й «сейсмічний синдром». Та й посилює наш неспокій недавній землетрус у Вірменії, який було точно спрогнозовано Е.І.Несминович-Зайченком на конференції в Криму, що проводилася Інститутом геофізики АН УРСР. Прогноз було знехтувано – і це обернулося десятками тисяч загиблих і покалічених. І тільки після здійсненої непоправної стихії Вірменську АЕС закрили. А якби недавній землетрус – один поштовх за іншим – був на 2-3 бали вищий? Тривожно.

Можливо, новий склад Верховної Ради України компенсує неувагу попереднього парламенту до чорнобильських подій і висловить своє, більш розумне ставлення до тривожного і неперебільшеного факту: ЧАЕС побудовано без антисейсмічної «начинки» у зоні підвищеної сейсмічної небезпеки і тому вона мусить бути ліквідована. Це не гарне побажання, а вимога чесних учених і народна воля. Нового Чорнобиля нам просто не подужати.

Як вижити?

Крига скресла. 25 квітня цього року Верховною Радою СРСР затверджено державну програму невідкладних заходів щодо ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи. Сам факт прийняття цього стратегічного документа – крок уперед у чесному і відкритому усвідомленні істинних масштабів атомної трагедії. Але щоб не зробити при цьому два кроки назад, самозаспокійливо покладаючись тільки на всесильне рішення центру, Верховній Раді України варто в інтересах нашої республіки скрупульозно уточнити, доповнити загальносоюзну програму. Так вважає голова радіологічної комісії Руху [1], член ради екологічної асоціації «Зелений світ» Є.В.Корбецький, з яким розмовляє наш кореспондент.

– Євгене Володимировичу, які проблеми, на ваш погляд, залишилися за межами державної програми по Чорнобилю?

– Передусім програма повної, а не вибіркової соціальної реабілітації потерпілих від катастрофи на ЧАЕС. Так, її жертвам передбачено пільги, але ж вони, як ми знаємо, надаються для того, щоб залучити фахівців на підприємства зі шкідливою технологією або у райони з суворим кліматом. Пільги надаються за якісь послуги або як доброчинна допомога. Стосовно тих, кого зачепило чорнобильське лихо, повинно йтися не про пільгові милостині, а про всесторонню компенсацію за збитки, завдані аварією: за втрачене здоров’я, за переселенські витрати – і моральні, і матеріальні, за отруєні радіонуклідами землі, ліси і ріки, за проживання на забруднених територіях. Де медичні, екологічні, правові підойми цієї компенсації? Не все гаразд у нас і з критеріями відселення з зон жорсткого радіаційного контролю – я маю на увазі 35-берну концепцію «безпечного проживання».

Як відомо, все пізнається у порівнянні. От і порівняймо умови тих, хто живе у забруднених районах, з середовищем професіоналів, що мають справу з обслуговуванням атомних станцій. Обслуговуючий персонал одержує за весь час роботи (за винятком, звісно, чорнобильської ситуації) дозу опромінення від 20 до 25 бер, а ті, хто працює на ядерно-фізичних установках, – до 7 бер. Якщо 35 бер такі вже безпечні, як стверджують солідні вчені, то за що, питається, дають надбавки до платні та інші пільги професіоналам-атомникам? За страх і ризик підірвати здоров’я чоловічому персоналу АЕС, виходить, потрібні пільги. А тим, хто став по суті «професіоналом-атомником» не з власної волі, не потрібні? Слід урахувати й ту обставину, що професіонали, відстоявши шестигодинну зміну, приходять додому у позбавлену будь-якої радіофобії обстановку, їдять чисті, без радіонуклідів, продукти (принаймні, на більшій частині території країни). А жителі «брудних» районів 24 години на добу контактують з безконтрольними джерелами іонізуючого опромінювання.

– Чув, що ви пропонуєте для цілеспрямованішого визволення людей із чорнобильської біди об’єднати забруднені райони Чернігівської, Київської, Житомирської, Ровенської областей у нове адміністративно-територіальне утворення?

– Вважаю, такий регіон, забезпечений комплексною і законодавчо закріпленою цільовою програмою «Порятунок», повинен якомога швидше посісти своє місце на карті України. Правда, концентруючи ресурси на цій зоні підвищеної радіаційної небезпеки, варто виділити міжрегіональну проблему «ліквідаторів», розкиданих по всій республіці, по всій країні. Суть у тім, що багато їхніх хвороб з печаткою постчорнобильського синдрому медики вперто не пов’язують з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС [2]. Потерпілих навіть звинувачують у тому, що їх не забезпечили у той тяжкий час приборкання атомної стихії дозиметрами, а тепер, мовляв, через задавненість, немає можливості визначити попередню дозу опромінення. І знову йде у хід сумнозвісна 35-берна концепція, з посиланням на вітчизняний (уральська аварія) і міжнародний (Хіросіма і Нагасакі) досвід. Але – катастрофа на ЧАЕС має унікальні технологічні особливості.

– У чому вони полягають – з вашої професійної точки зору – тобто з точки зору науковця Інституту ядерних досліджень Академії наук УРСР?

– Під час аварії на ЧАЕС стався викид радіонуклідів у вигляді «гарячих частинок». Тільки однієї з них активністю мільйон розпадів на секунду, достатньо, аби зробити непридатними до вживання дві з половиною тонни молока. Далі. Потерпілі унаслідок недавно розсекреченої уральської аварії перебували в її «гарячій» радіоактивній хмарі кілька десятків хвилин. А багато «ліквідаторів» ЧАЕС багато діб підряд вдихали насичене радіоактивними аерозолями повітря. Та й загальна екологічна обстановка у сорокові – п’ятдесяті роки була значно благополучнішою, ніж тепер. До того ж взаємне посилення хімічних і радіонуклідних факторів поки що не вивчено медициною.

Не один рік піде на оздоровлення жертв чорнобильської катастрофи. Чи націлюють на всеосяжне рішення цього завдання відповідні Указ Президії Верховної Ради СРСР і Постанова ВЦРПС про виділення 5 процентів санітарних путівок із відомчих фондів? Звісно, ні. Ці заходи – все одно, що латки на благенькому вбранні. Потрібна кардинальна, розрахована на десятиліття програма. Потрібна ціла мережа спеціалізованих лікувальних установ (розташованих здебільшого у курортній зоні), які дозволили б протягом року обслужити всіх потерпілих від аварії на ЧАЕС. Під особливий контроль уряду треба поставити і забезпечення цих установ кваліфікованими кадрами, сучасним обладнанням і медикаментами, а також чистими в радіаційному плані продуктами.

– Що ви можете сказати про перспективи знешкодження, нейтралізації 30-кілометрової чорнобильської зони?

– Питання про її статус варто розглянути окремо. Нещодавно в «Известиях» було повідомлення про те, що НВО «Прип’ять» (воно оголосило зону своєю технологічною територією) підписано договір із швейцарською фірмою про будівництво у своїх «володіннях» заводу… для дезактивації металоконструкцій. Хіба це першочергове завдання, щоб на нього витрачати валюту?

Невже і в розпалі перебудови ми не скинули з себе відомчих пут? Ми мусимо усвідомлювати, що по суті винуватцям аварії віддано у безконтрольне користування зону, у якій – 800 могильників (!) з високоактивними смертоносними відходами. Є припущення, що в зоні – 500 тисяч кюрі. А скільки насправді? Невідомо, оскільки досі не проведено ревізію могильників. Чотири роки нам «таланило». Не було високих весняних повеней і рясних затяжних дощів. Інакше-бо через змивання тільки стронцієвої плями (10 тисяч кюрі) з лівого боку Прип’яті різко збільшилася б концентрація небезпечних радіонуклідів у воді.

Зона нависла над Україною, над Києвом – не над Москвою. Про це не треба забувати. Кажу про це не заради красного слівця. На жаль, ми не маємо національних кадрів, спроможних впевнено, грамотно і безпечно експлуатувати атомні станції. Йдеться не про добір персоналу за національною ознакою, а про створення на Україні центру для підготовки своїх спеціалістів-атомників, про систематичне їх направлення на навчання за кордон і на тренажери Мінатоменерго.

– Якби вам на сесії Верховної Ради УРСР надали слово, про що насамперед ви сказали б?

– Зачитав би давно виношені пропозиції, пов’язані з відповіддю на запитання: «Як вижити неподалік епіцентру чорнобильської катастрофи?» Ось деякі з них.

1. Доручити компетентним органам розробити проекти правових актів, що регулюють порядок відшкодування і розмір компенсації за збитки, завдані аварією на ЧАЕС.

2. Прийняти як критерій на відселення з зони жорсткого радіаційного контролю (з правом надання житла позачергово на новому місці) одну з таких умов: а) наявність обмежень на вживання продуктів харчування, включаючи природні; б) прогнозована доза за 70 років життя перевищує середню дозу, одержувану професіоналами, що працюють на ядерно-фізичних установках, з урахуванням природного фону (7 – 10 бер, а не 35!).

3. Записати у кримінальне законодавство УРСР статтю про відповідальність за свідоме виробництво (реалізацію) продуктів харчування, забруднених радіонуклідами понад гранично допустиму концентрацію.

Чи ж реалістичні, реальні ці та інші пропозиції? Думаю, що так. Але за умови, що 30-кілометрова чорнобильська зона буде взята під контроль українських властей, а при Верховній Раді УРСР буде утворено постійно діючу національну комісію радіаційного захисту, а потім і створено республіканський центр безпеки в атомній енергетиці. Чорнобиль тривоги нашої чекає її нашої рішучої компетентной позиції.

Вечірній Київ, 1990 р., 29.06, № 148 (13963).

[1] Так, були часи, коли в Русі була така комісія, а його члени мали зацікавлення поза межами набивання власних кишень…

[2] Ну, хоч тут академіка Ільїна послухали…