Чехословаччина

Міжнародне становище Чехословаччини. Чехословаччина, що повстала по розпаді Австрії, зуміла швидко зорганізуватися як держава і являється тепер одним з видатніших чинників міжнародного життя Центральної Европи. Географічне становище Чехословаччини, як і ріжні політичні й економічні причини, заставляють її шукати союзників, яких вона вже і найшла в Югославії, а також в близькій будучині, мабуть, і в Італії. Первісна концепція т[ак] зв[аної] Нової Антанти в кінці минулого року значно змінилася, і в ній на перше місце висовується Італія. В склад Малої Антанти по новішій концепції має ввійти Чехословаччина, Югославія та Італія. Через це в зовнішній політиці Чехословаччини використовуються нові лінії. Коли взяти на увагу суперечности поміж Югославією і Італією, то можна думати, що в Малій Антанті по новій концепції Чехословаччині усміхається впливова роль посередника між цими двома державами, а також деякий вплив на їхню Балканську політику, і хоч спроба Чехословаччини виступити посередником між Болгарією і Югославією скінчилася невдачею, то все ж можна рахувати це невдачею тимчасовою, коли тільки вдасться зреалізувати ідею Малої Антанти. У відношенню до Польщі помічається останніми часами зворот в напрямі витворення добросусідських взаємин. Щодо загального міжнародного становища Чехословаччини і її зовнішньої політики, то вона стремить до того, щоб викристалізувати собі таку закордонну політику, яка б, остаючись в основі осередньоевропейською, була рівночасно і антантофільською, з метою забезпечити свої кордони головно перед імперіялістичними та ірредентичними планами Угорщини.

Становище Чехословаччини в російському питанні. В відношенню до справ б[увшої] Росії Чехословаччина продовжує зберігати свою позицію нейтралітету, хоч до цих справ має велике зацікавлення. В останні часи, очевидно в зв’язку з актуальністю большовицької небезпеки для Західної Європи, т[ак] зв[ана] російська проблема все підноситься та порушується з ріжних боків. Треба зазначити, що в самій Чехословаччині нейтральна офіціяльна політика її до Росії мало кого задовольняє: комуністи вважають її контрреволюційною і продиктованою з Парижу, елементи помірковані і настроєні національно бачать в ній скриту большовицьку тенденцію і страх перед червоною Росією. Але в останніх заявах п[анів] Президента і Міністра закордонних справ, якраз в зв’язку з січневою порадою членів російської Конституанти, було зазначено пресою і підкреслено симпатизування Чехословаччини з Росією, – очевидно по всьому, що не з большовицькою, – та трактування Росії як союзника, бувшого члена Антанти. При цій нагоді знову підкреслювалося, що Чехословаччина йнадалі буде вести свою антиінтервенційну політику, як найдоцільнішу. Це найшло признання і в деяких інтервенційних російських кругах, а тому нема підстав ждати з боку Чехословаччини яких-небудь активних антибольшовицьких виступів, за виключенням, розуміється, того випадку, коли большовицька небезпека буде безпосередньо загрожувати Чехословаччині. Вже зі сказаного вище видно, як відноситься Чехословаччина до большовиків, які находять в цій державі співчуття тільки у комуністів.

Відношення до України. Щодо України, то відношення Чехословаччини остається коректним і доброзичливим. Наша справа, якщо йне найшла бажаного нам відношення до ідеї нашої державної самостійности, то взагалі зайняла поважне місце, а хід подій викликав до неї велике зацікавлення. З офіціяльними колами відносини дуже добрі, і якщо ми нічого реального не можемо з цього позискати, то це пояснюється в найбільшій мірі тим, що Чехословаччина не є міродайним чинником в міжнародній політиці і сама знаходиться під впливом міродайних держав. Для характеристики відношення Чехословаччини до України можна навести зміст одного уступу з новорічного інтерв’ю п[ана] Міністра закордонних справ [Edvard’а] Beneš’а. В цьому інтерв’ю констатується, що українська справа останніми часами два рази була на черзі політичних обговорювань антантських урядових сфер. Далі, що відносно неї нема унітарної концепції в Західній Европі: є погляди за й проти самостійности Української Держави. Може, найбажанійшою формою вирішення тої проблеми була б східноевропейська, або, як каже п[ан] Міністр [Edvard] Beneš, російська федерація, в якій би згарантовані права і самостійність поодиноких народів і де Україні припала б значна роль.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 134-136.