Югославія

Міжнародне становище Югославії. Сербія, знищена як держава під час світової війни, з перемогою Антанти вернулася до життя, хоч і зруйнована значно економічно, але збільшена новими краями, які довгий час були ціллю великосербських змагань. На місці старої Сербії повстала Югославія, що об’єднує в собі сербів, хорватів і словенців. Таким робом на Балканах з’явився новий впливовий політичний чинник. Через те, що інтереси Югославії спіткалися на Адрійському побережі з інтересами Італії, відносини між цими двома державами були довгий час дуже напружені, але згодом шляхом компромісів їх було згладжено, і недавно, в кінці мин[улого] року, в Рапалло Італія заключила з Югославією договір, яким було між иншим впорядковано спільні кордони і покладено підстави для зачіпно-відпорного союзу проти Угорщини. Югославія має входити в Малу Антанту.

Становище Югославії в російському питанні. В питанні про відношення Югославії до справ б[увшої] Росії треба взяти на увагу, що б[увша] Сербія, яка тепер грає в Югославії домінуючу роль, жила в останнє 10-тиліття, як і її сусідка Болгарія, під великими політичними і культурними впливами Росії. Небезпека для Сербії з боку Австро-Угорщини примушувала її шукати дужого і впливового покровителя. З другого боку, Росії для зреалізування її ідей щодо Близького Сходу необхідно було б підчинити своїм впливам Сербію. Обидві ці обставини спричинилися до зближення Сербії з Росією. Таким робом міжнародне становище Сербії до світової війни, як рівно ж і вперто ведена в Сербії російська пропаганда т[ак] зв[аного]«слов’янофільства», власне замаскованого панрусизму, утворили грунт для сербського русофільства, яке старанно підтримувалось Росією. Позиція Росії в Балканській війні, коли і серби, і болгари дивилися на неї як на арбітра в їхньому кривавому спорі, позиція ця, хоч і нещира і двозначна, все ж хилилася більш на користь Сербії. Далі, виступ Росії в світовій війні під гаслом оборони Сербії. Це все тільки зміцнило симпатії сербів до Росії і остаточно віддало їх впливам останньої.

Відношення до України. Розпад Російської імперії зустрінуто було в Сербії з почуттям щирого жалю. Тому всякі спроби антибольшовицьких російських груп до врятування Росії зустрічали признання, співчуття і яку було можливо поміч з боку Сербії. Большовизм, по їх думці, викликав і закріпляє розвал Росії. Звідси їхня ворожость до большовиків. Всякий сепаратизм тільки ослаблює шанси на відродження великої Росії, через це й негативне, а то й прямо вороже відношення Сербії до українського руху і Української Держави. Звичайно, що поражаюча непоінформованість Сербії щодо справ і відносин на Сході Європи, незорієнтованість в тих економічних і політичних факторах, які розвалили б[увшу] Росію, засліплення славою б[увшої] імперії, недооцінювання й нехтування всього, що не вкладується в старі звикліпогляди – це все найбільш спричинилося до неприхильного відношення Сербії до нас. Югославія не згодилась на приїзд до неї нашої дипльоматичної Місії, робила і робить утруднення для переїзду наших громадян через її територію, наших полонених з Німеччини та Болгарії, які, блукаючи по Европі, шукали виходу на Україну, серби під час денікіади оддавали в руки агентів [Антона] Денікіна. Все сказане вище відноситься власне до сербів і центрального Уряду Югославії, бо в Хорватії, населення якої є найближчим до нас з усіх південних слов’ян по мові, вдачи і звичаям, і яка довго боролася за свою волю з турками і бореться і тепер з сербами, відношення до нас дуже прихильне. Тут нас розуміють. Словенці відносяться невиразно, але не вороже. В останні часи коли українська справа набирає в Західній Европі чимраз більшого значіння і збільшує зацікавлення до нас, починають і серби потроху хитатися в своїй позиції і ставитися до нас з деякою увагою. Представництва України в Сербії до цього часу не було. Тепер робляться заходи до нав’язання дипльоматичних зносин.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 136-137.