Справоздання губерніяльного комісара від березня 1919
Відчит тимчасово виконуючого обов’язки губерніяльного комісара Київщини про урядування Київщиною за час з 14 лютого по 6 березня 1919 року
З захопленням ворогом м[іста] Києва майже половина Київщини лишалась ще вільною, а між тим губеріняльний комісар Київщини п[ан] Касьяненко залишившись в Києві чи де в іншим місті і не з’явившись до Міністерства фактично урядування вільними повітами Київщини припинив, предоставивши агентів місцевої влади самим собі. Тому 14 лютого з особистого наказу п[ана] Міністра справ внутрішніх, підтвердженого листом Департаменту загальних справ від 15 лютого №125, я вступив до тимчасового виконання обов’язків губерніяльного комісара Київщини, виїхавши 20 лютого з Вінниці згідно тому ж наказу в м[істо] Бердичів, яке було визначено за місце перебування комісаріату. П[ан] Міністр справ внутрішніх, як видно з листа Департаменту загальних справ від 17 лютого №130 дозволив мені взяти з собою для праці до Бердичева:
1) управляючого канцелярією гукома Полтавщини Я. А. Танцюру,
2) урядовців для доручень згаданого комісаріату Корогоденка та Васильова,
3) всю кінну міліцію Полтавського повіту з начальником міліції Чорним на чолі і
4) помічника полтавського повітового комісара Сиборенка зо всіма волосними комісарами Полтавського повіту.
Мушу зазначити, що ще до виїзду в Бердичів, а саме 16 лютого №16 я прохав п[ана] Міністра справ внутрішніх про відпуск мені авансу в 3 000 000 карбованців, аби, прибувши на Київщину, я зараз же міг би задовольняючи грошові вимоги місцевих органів різних Міністерств як, наприклад, земельні комісії, почтові установи, залізничні і інші (маючи на увазі, що майже всі державні скарбниці були евакуйовані), не припиняти з одного боку державної роботи, а з другого, таким чином, підтримувати авторитет влади Української Народної Республіки. Аванс цей я гадав витрачати тільки по формальним вимоговим відомостям місцевих установ Міністерств, з зазначенням в тих відомостях параграфами і ст[аттями] кошторису, а по витраті авансу відчит гадав представити Міністерству, яке, не порушуючи державного кошторису, мусило би розіслати всі вимогальні відомості відповідним Міністерствам. Але, на жаль, такого авансу я не одержав, що недобре відбилося на моїй роботі, об чім прийдеться зазначати далі. Замість авансу Міністерство внутрішніх справ на листа від 15 лютого під №1 повідомило мене, що Департамент загальних справ зробив розпорядження по Департаменту державної скарбниці аби всі асигновки на утримання губерніяльного комісаріату і евакуйованих комісаріатів Київщини оплачувались Бердичівською повітовою державною скарбницею, а Міністерство справ фінансових знов таки на мого листа від 18 лютого під №8 надало Бердичівській повітовій скарбниці права окружної скарбниці.
Вирушивши походним порядком, позаяк ніяк не міг виклопотати потягу, я прибув 22 лютого пізно вечором до міста Бердичева, яке в цей час було захоплено панікою і всі військові інституції готувались до евакуації, і коли 24 лютого ранком я звернувся до повітової державної скарбниці, то виявилось, що ніччю 23 лютого всі гроші та державні цінності по розпорядженню місцевого коменданта вивезені з скарбниці. По розпорядженню того самого коменданта шість телеграфних апаратів в місцевій поштово-телеграфній установі були зняті. Довідавшись про дійсне військове становище на фронті, я рішуче запротестував проти таких несвоєчасних заходів і добився того що гроші були повернені до скарбниці, а телеграфні апарати поставлені на свої місця.
Стримавши паніку в самому місті Бердичеві, я почав приступати до роботи в масштабі керування вільною від ворога частиною Київщини, організувавши з зазначеного вище складу міліції, з помічником Полтавського повітового комісара Сиборенком і начальником Полтавської повітової міліції Чорним на чолі сотні для несення охоронної служби. Першим моїм завданням було зв’язатись зо всіма місцевими агентами влади в вільних повітах, аби мати від них повні інформації про становище і події на повітах і своєчасно докладувати про все Міністерству. Але тут же зразу прийшлось зустрітись з великою перешкодою, а саме місто Бердичів має безпосередній телеграфний зв’язок тільки з двома повітами Київщини: Липовцем та Уманню, а з рештою повітів треба зв’язуватись через Київ (справка нач[альника] Берд[ичівської] пошт[ової] установи від 23 лютого). Тут треба сказати, що ще в Вінниці я вирішив періодично одержувати відомості з самого Києва, для чого по вільному бажанню згодились виїхати до Києва урядовці міліції Камінській і Титаренко. Тільки завдяки евакуації з Бердичева справ ця не наладилась як слід. Згодом справа з інформаціями з трьох повітів: Бердичівського, Липовецького і Уманського налагодилась і кожний день ранком по телеграфу робились Міністерству через секретаря Міністра доклади про ці повіти. По мірі звільнення других повітів від ворога, малось на увазі зноситись з ними окремим кур’єрами.
Щодо кожнодневної праці комісаріату, то вона могла не бути настільки планомірною, як того вимагала справа адміністраційного керування і для того було багато причин. Головні з них: несталість нашого бойового фронту, відсутність координації в роботі військової влади з горожанською, відсутність коштів як на утримання комісаріатів, так і на утримання міліції, а також відсутність коштів на задоволення робітників таких, маючих загальнодержавне значіння підприємств, як гарбарні та цукроварні, і, нарешті, відсутність помешкання для розташування самого губерніяльного комісаріату, бо реквізиційна комісія відвела помешкання після великих суперечок тільки третього березня (відношення комісії від 3 березня №77). До цього треба додати, що на більшість запитань, які робились Міністерству по прямому дротові через секретаря Міністра справ внутрішніх не одержувалось відповідей, так, наприклад, ніяк не можна було дізнатись хто являється Головноначальствуючим Київщини, без згоди з яким неможливо провадити деяких адміністраційних справ, неможливо було узнати чому на Бердичівську окружну скарбницю не пересуваються кредити, чому не висилаються шифри і інше. Немале значіння мали відсутність інструкції для комісарів, відсутність розмежання функцій комісарів і комендантів, яке б регулювало взаємовідносини між ними і сприяло би планомірній державній роботі, а крім того відсутність у деяких урядових осіб почуття відповідальності за державну справу.
Отже, не взираючи на всі вище зазначені умови, праця по урядуванню Київщиною провадилась і можна було сподіватись, що в скорім часі вона піде цілком нормальною течією. Всі урядові розпорядження, які мали принципове, або загальногромадське значіння, шляхом передачі в пресу і іншими засобами розповсюджувались серед населення. В повітах більш-менш нормально провадились мобілізації і військові набори. Сам я збирався виїхати у вільні від ворога повіти, аби найкраще ознайомитись з діяльністю місцевих представників влади і міліції. Доходили до мене також відомості, що деякі з мирових суддів залишили самовільно свої посади, і от про усунення таких суддів я збирався просити Міністерство юстиції, але події на фронті почали складатися так, що треба було серйозно подумати про евакуацію з Бердичева, залишивши на якийсь час свої плани по урядуванню.
Большовицьке регулярне військо насовувалось на Бердичів в напрямку з Києва на Козятин. Ще 5 березня мався телеграфний зв’язок з Чорнорудкою, але 6 березня о 12 год[ині] дня з Козятина передали, що там знімаються вже телеграфні апарати, а о 4 год[ині] дня з Вінниці з Міністерства нікого не можна було викликати до апарату. В околицях м[іста] Бердичева почалися місцеві постання большовиків (Червоне, П’ятки, Чуднів, Білопілля). 5 березня за № 36 я запропонував Бердичівському повітовому комісарові при евакуації Бердичева виконати нижчеслідуючі розпорядження:
1) негайно знищити всі запаси спирту;
2) всі цінності місцевої державної скарбниці евакуіровати в те місто, де скупчені інші державні скарбниці Київщини, залишивши в Бердичівській скарбниці на біжучі потреби готівки 500 000 карб[ованців]. При евакуірованих цінностях мусять виїхати урядовці скарбниці. Цінності негайно повернути в Бердичів, як тільки поліпшає становище;
3) охорону міста і в’язниці передати міському самоврядуванню, залишивши на місцях всю міліцію. Про певний час евакуації довідатись у начальника залоги міста, з котрим додержуватись в таємному порядкові постійного і міцного контакту.
6 березня в 7 год[ині] я, разом з урядовцями комісаріату і прикомандированою міліцією Полтавського повіту, в похідному порядові вирушив на Хмільник – Летичів. 7 березня в Бердичеві йшов бій, а 8 березня в 9 год[ині] ранку в Бердичів вступило вороже військо. Не можу не зазначити поведінки під час наближення большовиків до Бердичева прикомандированого до комісаріату начальника Полтавської повітової міліції Чорного і взагалі рахую необхідним з’ясувати його діяльність, як урядової особи. Треба сказати, що на фуражировку коней було виписано з Бердичівської скарбниці 50 000 карб[ованців]. І от коли по моєму приблизному підрахунку кошти на фуражировку коней вже були витрачені, а це було в той час як большовики наближались до Бердичева, я запитав його на які кошти будуть далі фуражироватись коні, то він відповів, що якісь казенні кошти у нього маються, але які саме і скільки не сказав. На моє особисте пропонування представити мені відчот про витрату тих казенних коштів, він цього не зробив. Крім того, коли мною по згоді з військовою владою було доручено йому, Чорному, законним шляхом реквізувати для потреб евакуації шість коней, то є багато підстав думати, що тії коні були реквізовані без виплати їх вартості.
Заарештувати в той час Чорного я не мав змоги, позаяк не мав для того певної реальної сили, а на його боці були міліціонери. Так само не міг цього зробити і під час евакуації, бо приходилось мандрувати через такі міста, де теж не було відповідної кількості людей для його арешту. Між іншим, в селі Ружичанці під Проскуровим, коли я запропонував добродію Чорному представити мені власноручні розписки всіх міліціонерів і урядовців, які згоджуються негайно піти в бій з большовиками, аби собі таким засобом виявити кількість певних людей зі складу міліції, то д[обродій] Чорний цього наказу не виконав. Ще більш виявив своє обличчя д[обродій] Чорний в м[істі] Шатаві (під Кам’янець-Подільським), де міліціонери в присутності Чорного винесли постанову нікуди більш не вирушати з Шатави. Таким чином приходиться констатувати й підкреслити що д[обродій] Чорний не виконував моїх наказів. Склалося таке становище, що я примушений був видати наказ про розформування всього прикомандированого складу міліції, на чолі з начальником міліції Чорним і помічником Полтавського повітового комісара Сиборенком (копія наказу прикладається). Після розформування міліції д[обродій] Чорний покинув мене, виїхавши в протилежний бік й взявши решту коштів, які у нього мались. Взагалі, на мою думку д[обродія] Чорного потрібно негайно розшукати, затримати його, а справу про нього передати судовій слідчій владі, яка би безприхильно розслідувала його діяльність і притягла до законної відповідальності.
Кінчаючи свого докладу, мушу зазначити що ним не вичерпуються ще деякі справи, які мають тісний зв’язок з адміністраційним керуванням Київщиною як, наприклад, різні незаконні реквізиції військовими комендантами (навіть золота), така постанова міського самоврядування, як обложення громадян податком на фонд безробітних і інш[е], але за для з’ясування їх був потрібен час, а він по урядуванню Київщиною у мене був досить короткий, завдяки евакуації, викликаній натиском ворожих сил.
Т[им]ч[асово] в[иконуючий] об[ов’язки] губеріняльного комісара Київщини Статників
Оригінал Міністру внутрішніх справ, машинопис
ЦДАВО України Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 76. – Арк. 212-215.