Анна Руська – королева Франції

Луняк Євген

Без сумніву, перші роки Анни у чужій країні виявилися дуже важкими. Мова, віра, звичаї – все тут було іншим. Королева змушена була змінити традиційне для себе православ’я на католицьку віру своїх підданих й вислуховувати богослужіння незвичною їй латиною. Вона відзначалася великою побожністю. Багато коштів вона виділяла на розвиток церков і монастирів, а також допомогу злиденним. Ці якості молодої королеви відмічав у своєму листі до неї в 1059 р. папа римський Миколай ІІ.

Можна припускати, що попервах вона намагалася проводити час у колі нечисленних земляків, що супроводжували її до Франції. Проте «noblesse oblige», як кажуть французи. Становище зобов’язує. Королева мусить брати участь у всіх державних справах.

Париж середини ХІ ст. являв собою неприглядне видовище: брудні криві вулички, прямо на які виливали помиї мешканці найближчих будинків, після дощів представляли собою непролазну багнюку. Маленька столиця Франції не йшла ні в яке порівняння із золотоглавим Києвом, суперником Константинополя. Столиця Русі являла собою крупний політичний, економічний, культурний, релігійний і військовий центр світового масштабу. Він був розташований на перехресті культур і цивілізацій, на перетині торгівельних шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Київ завжди було велелюдним. Сюди часто навідувалися іноземні гості, а деякі з чужинців навіть засновували свої квартали. Тут не в дивовиж були люди, що носили відмінний одяг та говорили чужою мовою: грецькою, арабською, німецькою тощо.

Разючий контраст не на свою користь складав і чоловік Анни у порівнянні з її батьком. На відміну від Ярослава, прозваного Мудрим, засновника храмів, монастирів і навіть шкіл, покровителя книжних людей, законодавця, Генріх І був неписьменним й на важливих документах, де Анна ставила свій відомий кириличний підпис, він залишав лише хрестик.

Дуже часто біографи Анни Ярославни цитують її нібито лист до свого батька в Київ й наводять при цьому лише пару рядків наступного змісту: «До якої варварської країни ти мене відправив. Тут житла похмурі, церкви потворні, а нрави жахливі» [82]. Мабуть, ці слова справді відбивають реальний душевний стан королеви-чужинки у Франції: її тугу за рідними та батьківщиною, самотність, сум. Однак, як зазначила відома російська дослідниця Наталія Пушкарьова, встановити чи існує оригінал цього листа не вдається [83].

Звичайно, на фоні Києва, прикрашеного десятками церков і, в першу чергу, створеним її батьком величним собором святої Софії, Париж явно програвав. І це, напевно, дуже гнітило молоду королеву. Беручи участь у державних прийомах, нарадах, богослужіннях, де всі з захопленням милувалися її вродою, Анна могла відчувати себе самотньою та нещасливою.

Головною місією, яку очікували від неї у Франції, було народження спадкоємця престолу. Як свідчить Мезере, Анна з молитвами зверталася до святого Вінсента, прохаючи подарувати їй сина й обіцяючи заснувати на честь нього монастир.

В 1050 р. (або в 1052 р.) в королівській родині народився первісток. Хлопчика назвали Філіпп. Це ім’я вперше зустрічається у французьких анналах. Доти грецькі імена серед французів були непопулярні, а жодного з відомих Філіппів до ХІ ст. в цій країні ми не знаємо. Ім’я перекладається «той, що любить коней».

Ймовірно, Анна, добре знайома з грецькою культурою, мала пряме відношення до вибору імені сина. Однією з пристрастей жінки, як не дивно, було полювання, вона охоче проводила час за межами остогидлого міста в тиші лісу. Тож цілком вірогідно, що любов до коней була і в її натурі.

Також, відзначимо, ім’я Філіпп носив один з апостолів Христа, який за переказами проповідував на території Скіфії. Ці землі складали ядро Київської Русі.

В подальшому ім’я Філіпп у Франції прижилося й набуло надзвичайної популярності: маємо кількох королей з таким іменем і безліч інших відомих людей.

Після народження сина королева Анна дотримала слова й звела в містечку Санлісі церкву на честь святого Вінсента. На порталі цього величного храму можна бачити зображення стрункої молодої жінки з печальним обличчям та двома довгими косами, що спускаються нижче пояса. В правій руці вона тримає скипетр, символ влади, а в лівій – маленьке зображення храму, який був зведений на її прохання. На постаменті напис «Anne de Kiev» – «Анна Київська». Щоправда, як уже зазначалося, раніше тут було викарбувано «Anne de Russie», однак потім напис змінили з міркувань політкоректності. Світлу пам’ять королеви-засновниці постійно згадують у молитвах місцеві священнослужителі.

Підпис королеви Анни також можна побачити ще на кількох документах, присвячених заснуванню чи благоустрою монастирів і церков [84]. Її християнське благочестя та доброчинність відзначалися сучасниками. Зокрема, в 1059 р. папа римський Миколай ІІ відзначав, що з великою радістю дізнався про допомогу королеви нужденним [85].

Бог щедро наділив королівську родину дітьми. Невдовзі після Філіппа народилися ще сини Роберт і Гуго та дочка Емма. Щоправда, Роберт помер ще маленьким. Філіпп же наслідував батьківський трон, ставши королем Філіппом І, а Гуго у майбутньому став графом Вермандуа та Валуа й одним з лідерів першого хрестового походу, увійшовши до історії під прізвиськом Гуго Великий. Стосовно Емми певних звісток немає, але є підстави ототожнювати її із святою Едігною, канонізованою католицькою церквою.

23 травня 1059 р. на день святої Трійці Генріх І посадив на престол поруч з собою свого найстаршого сина. Філіппові тоді йшов 10-й (за іншмими даними – 8-й) рік. Як і свого часу його дід і батько, король намагався унеможливити міжусобні чвари за трон у разі своєї смерті, закріпивши його за сином. Хоча Генріху лише перевалило за 50, здоров’я його було поганим. Подальші події показали, що старіючий монарх вчинив мудро. Наступного року він помер. Ця трагічна подія сталася 4 серпня 1060 р.

Передбачаючи близький кінець своїх днів, Генріх І призначив опікуном свого юного сина-короля могутнього графа Балдуїна Фландрського. Популярні тези про те, що після смерті чоловіка та за малолітства сина Францією правила Анна, м’яко кажучи, не зовсім відповідають дійсності. До своєї смерті у 1067 р. головним фактичним правителем королівства був саме граф Балдуїн. Лише після того бразди керівництва державою потроху перебирає в свої руки молодий Філіпп І, який став одним з рекордсменів по тривалості управління Францією. Його бурхливе володарювання тривало 49 років. Довше нього владу над державою тримали лише король-Сонце Людовик ХIV (72 роки) та його правнук Людовик ХV Улюблений (59 років).

Хоча вплив королеви-вдови на французьку політику, і насамперед на власного сина, залишався великим. На важливих державних документах бачимо її підпис. Тож тезу про регентство Анни, як представниці королівської влади при малолітньому Філіппі І, з певними обмовками, можна прийняти.

Проживши деякий час по смерті чоловіка в Парижі, Анна згодом віддалилася від двору, оселившись в улюбленому їй тихому, затишному й мальовничому Санлісі.

Примітки

82. Прекрасная славянка (Анна Ярославовна и король Генрих I Французский)… – 381 с.; Историк Вячеслав Корниенко: "В Софийском соборе я обнаружил автографы знаменитой княжны Анны Ярославны, ставшей впоследствии королевой Франции" // Факты. – 2010. – 24 марта; Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси… – С.23; Серяков М.Л. Любовь и власть в русской истории… – С.67; Холодилин А.Н. Автографы Анны Ярославны – королевы Франции // Русская речь. – 1985. – №2. – С.111.

83. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси… – С.23.

84. Labanoff de Rostoff Alexandre. Récueil de pièces historiques… – Р.1-10; 13-29; 32-41.

85. Ibid. – Р.11-12.