Передумови шлюбу Анни з Генріхом

Луняк Євген

Щоб краще зрозуміти обставини, що сприяли шлюбу Анни та Генріха І, треба звернутися до постаті самого нареченого, значно краще висвітленій в історичних хроніках, ніж його обраниці.

Одразу слід спростувати досить популярний в історіографії міф про те, що юна руська принцеса-красуня змушена була волею батька вийти заміж за старого французького короля. Інколи навіть вказується, здебільшого помилково, його вік. Наприклад, Михайло Серяков на момент шлюбу визначає вік Генріха І у 46 років [62], а Людмила Морозова називає його 50-річним [63]. Але переважно дослідники вказують, що французький король був немолодий, не конкретизуючи його роки [64].

Насправді, народженому в 1008 р., Генріху І на час одруження ледве перевалило за сорок. Відповідно в 1049 р. йому був 41 рік, а в 1051 р. – 43. Називати його старим не зовсім коректно, хоча й молодим він вже явно не був. До того ж неспростовною є велика різниця у віці між женихом і нареченою – близько 20 років. Проте, навряд чи така різниця тоді вважалася надзвичайною. Наприклад, батьки самої Анни – Ярослав та Інгігерда – мала таку саму вікову різницю: її батько був на 20 років старшим за матір.

На королівському троні Генріх І почувався неспокійно. Влада правителя була обмежена могутніми феодалами, які майже постійно повставали проти свого сюзерена, тож потрібно було весь час їх утихомирювати. Франція була роздрібнена на близько 50 великих феодальних володінь, а деякі васали короля були настільки могутніми, що могли впевнено його не слухатися й були готові вести війну з ним. Королівська влада в ХІ ст. була настільки залежною від всіх цих графів, герцогів, маркізів, дехто з яких мав землеволодіння переважаюче королівський домен, що номінальний володар завжди змушений був лавірувати між цими феодальними угруповуваннями, щоб зберігати своє правління й утримувати державу від хаоса. І все це не рахуючи впливу духовенства, яке теж виступало тоді у ролі потужної політичної та економічної сили. Як справедливо відзначала Олена Арсеньєва, «по суті, Генріх І був королем тільки Парижа та Орлеана» [65].

Династія Капетингів, до якої належав Генріх І, легітимізувалася у Франції нещодавно. Його дід, Гуго Капет, зійшов на престол у 987 р. за два десятиріччя перед народженням Генріха. На зібранні могутніх феодалів в Санлісі Гуго був обраний королем. Щоб унеможливити міжусобні чвари за владу після своєї смерті та закріпити королівський трон за своїм родом, той коронував свого 15-річного сина Роберта, фактично, зробивши його своїм співправителем. Сином саме цього Роберта ІІ Побожного і був Генріх. Прізвисько «Побожний» («le Pieux») закріпилося за Робертом не лише через схильність до молитви й активну боротьбу проти поширення єресі, але й через, начебто, дивовижне вміння зцілювати хворих торканням руки.

Як не дивно, Капетинги міцно затвердилися у Франції й останні представники цього роду володарювали в цій країні до кінця існування тут монархічного ладу.

Роберт ІІ, наслідуючи приклад батька, коронував у Реймсі 19-річного Генріха ще за свого життя 14 травня 1027 р. Сходження на престол третього з Капетингів відбувалося в складних умовах. Як не дивно це виглядає, головним противником його коронації була його рідна мати Констанція Арльська.

Вона була третьою дружиною Роберта ІІ, й одруження з нею для короля стало вимушеним кроком. Його перший шлюб відбувся всупереч його волі, за наполяганням батька. Гуго Капет змусив 20-річного сина одружитися з овдовілою Розалією Італійською, графинею Фландрською, десь на 20, а то й більше років старшою від нього, матір’ю трьох дітей.

Розалія, яка, ставши королевою, прийняла нове ім’я Сюзанна, принесла короні в якості посагу нові земельні надбання. Однак нав’язаний шлюб обтяжував Роберта ІІ, він був абсолютно байдужим до дружини й після смерті батька одразу розлучився з нею. Великим коханням молодого короля давно вже була чарівна Берта Бургундська, старша від нього десь на вісім років. Жінка вже була одруженою та мала від чоловіка трьох дітей, але в 996 р. вона овдовіла. Це дозволяло їй вийти заміж вдруге. 24-річний Роберт ІІ одразу зробив своїй обраниці шлюбну пропозицію. Та на перешкоді щастю закоханих стала церква. Річ у тім, що закохані мали близьку кровну спорідненість. Бабці Роберта та Берти були рідними сестрами, а самі вони приходилися одне одному відповідно троюрідними братом і сестрою.

Церква забороняє одруження родичів аж до сьомого коліна. Мудрий Гуго Капет, розуміючи очевидність сильного конфлікту з церквою, категорично заперечив бажання сина одружитися з Бертою. Проте в жовтні 996 р. він помер і Роберт ІІ став одноосібним правителем. Незабаром молодята побралися, і Берта стала новою французькою королевою. Як і можна було очікувати, з Ватикану долинули погрози та заперечення шлюбу, а згодом подружня пара була відлучена від церкви. Незважаючи на це, закохане одне в одного подружжя кілька років жило в незаконному шлюбі, нехтуючи церковним відлученням. Однак щастя короля та королеви було затьмарене відсутністю дітей. Це посилювало в них переконання, що Бог покарав їх за гріхи. Особливо така впевненість посилилася після того, як в 999 р. Берта завагітніла та народила мертву дитину. І все це в канун 1000-го року від Різдва Христового, коли весь християнський світ з тривогою та жахом очікував кінця світу. Щоправда, коли в 1000 р. кінець світу таки не настав, з’явилися теорії, що пояснювали таке відтермінування Страшного Суду. Відлік тисячолітнього царства Антихриста слід вести не від народження Христа, а від його смерті та воскресіння. Тож кінець світу перенесли на 1033-й рік, а згодом все далі і далі. До речі, за однією з таких апокаліптичних теорій, кінець світу мав наступити в 1037 р. Згадаймо, що саме в цей час у Києві Ярослав Мудрий активно будував собор святої Софії.

Роберт ІІ був не на жарт стурбований конфліктом з Ватиканом і відсутністю спадкоємця трону, продовжувача династії, яка щойно прийшла до влади. Всупереч власним бажанням він змушений був офіційно визнати свій шлюб з Бертою недійсним. Папа Сильвестр ІІ підтвердив незаконність цього одруження, прийняв каяття закоханих грішників і люб’язно дозволив Роберту ІІ обрати собі нову жінку.

Взагалі, досить цікава постать Сильвестра ІІ заслуговує окремої розповіді. Його справжнє ім’я Герберт Аврилакський. Перший француз на папському престолі, він був певний час вихователем Роберта ІІ, тож намагався підтримати свого учня. Заглиблений у наукові роздуми, Сильвестр ІІ був талановитим мислителем і винахідником, що надовго випередив свій час. Він, першим у Європі користувався арабськими цифрами, правда без нуля, сконструював гідравлічний орган, поширював використання абака (пристрою для швидкого проведення обчислень, попередника рахівниць), описав астролябію за 20 років до її винайдення. Завзято виступав за очищення церкви від конкубінату (співжиття священослужителів з жінками) та симонії (продажу церковних посад), мріяв про створення єдиної християнської імперії. Власне кажучи, цим і пояснюється вибір ним імені при отриманні папської тіари. Адже Сильвестр І був папою при імператорі Костянтині Великому, за якого почалося охрещення Римської імперії. Саме за Сильвестра ІІ відбувалася активна християнізація Угорщини, Швеції, Норвегії та Ісландії, продовжувалося поширення християнства в Польші та інших слов’янських землях. Але в суспільній свідомості Сильвестр ІІ закарбувався як чаклун і чорнокнижник. Легенди свідчили, що, начебто, перебуваючи серед арабів, Герберт Аврилакський отримав від них таємні знання і навіть навчився робитися невидимим, а зроблена ним мідна голова давала йому відповіді на важливі питання. Ходили чутки, що папську тіару він отримав, заключивши договір з дияволом або вигравши її в нього в кості. Вважається, що саме постать загадкового папи послугувала прообразом популярного персонажа середньовічних легенд – доктора Фауста. А у відомому романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» образ Герберта Аврилакського використовується в діалозі між Воландом і Берліозом, коли перший пояснює своє перебування в Москві необхідністю вивчення паперів цього чорнокнижника.

– Да, по этой пригласили, – подтвердил профессор и пояснил: – Тут в государственной библиотеке обнаружены подлинные рукописи чернокнижника Герберта Аврилакского, десятого века. Так вот требуется, чтобы я их разобрал. Я – единственный в мире специалист.

– А-а! Вы историк? – с большим облегчением и уважением спросил Берлиоз.

– Я – историк, – подтвердил ученый и добавил ни к селу ни к городу: – Сегодня вечером на Патриарших будет интересная история!

Повертаючись до обставин третього шлюбу Роберта ІІ, слід зазначити, що він, продовжуючи кохати свою другу дружину Берту до самої смерті тієї в 1010 р., змушений був у 1003 р. побратися з Констанцією Арльською, найбільшими чеснотами якої були відмінне здоров’я та відсутність спорідненості з королем. Характеризуючи нову королеву, середньовічні хроністи використовували епітети «нахабна», «горделива», «підступна», «хитра».

Незважаючи на юний вік, їй було 17 років, а Роберту – 31, Констанція одразу проявила свій твердий вольовий характер і гарне вміння вести придворні інтриги. На відміну від своїх попередниць вона в повній мірі виконала головне покликання королеви – народила сімох здорових дітей, синів Гуго (1007), Генріха (1008), Роберта (1011), Еда (1013) та дочок Алісу (1003), Адель (1009) та Констанцію чи Жизель (1014). Майбутнє династії Капетингів було врятоване.

Наслідуючи приклад батька, в 1017 р. Роберт ІІ коронував свого найстаршого сина Гуго, якому тоді виповнилося 10 років, зробивши його своїм формальним співправителем. Проте через 8 років той помер. Розуміючи можливість своєї близької смерті та неміцність позицій Капетингів на троні, Роберт ІІ прийняв рішення коронувати іншого сина. Королева Констанція пустила в хід всі свої інтриги, щоб домогтися коронації не наступного за старшинством Генріха, а третього сина – Роберта – свого улюбленця.

Не дивлячись на шаленний опір дружини, король все таки коронував в день святої Трійці-П’ятидесятниці 14 травня 1027 р. у Реймському соборі свого другого сина Генріха. Але останні роки правління Роберта ІІ були затьмарені ще більшим лихом. Син Роберт і Констанція повстали проти нього й почали закликати інших аристократів не підкорятися королю. Зерно непокори пало на сприятливий грунт. Значне коло французьких вельмож лише чекало приводу до виступу проти монарха новоствердженої династії, виношуючи свої амбітні плани. Роберту ІІ приходилося то тут, то там відновлювати лад у непокірній державі, придушуючи опір феодальної опозиції.

Поміркований і розважливий Генріх також підтримав виступ проти батька.

Змучений старістю та хворобами, тяжко переживаючи зраду власних дітей і своїх підданих, що присягали йому на вірність, Роберт ІІ Побожний сконав 20 липня 1031 р. у містечку Мелен неподалік Парижа. Хроніст відмітив, що того дня навіть сонце зробилося схожим на старий місяць і всіх людей огорнула темрява. В скорому часі тіло померлого монарха було перевезене до абатства Сен-Дені й поховане поряд з місцем, де покоїлися останки його батька.

Після смерті батька Генріх І залишився єдиним законним володарем своєї держави, однак йому треба було заспокоїти непокірних васалів і в першу чергу свого брата Роберта та свою матір Констанцію, до яких примкнув і наймолодший з братів – Ед. Розгорнулася запекла міжусобна війна. Королева-мати не полишала надій скинути з престола одного свого сина, щоб посадити туди іншого. Її підтримувала частина знаті. Набравши військо у Бургундії, Роберт пішов війною на брата. Спроби зупинити його мирними засобами не вдалися. Генріх І, заручившись підтримкою нормандського герцога Роберта ІІ Диявола (своє прізвисько той отримав за надзвичайну лють у битвах, а також за можливе отруєння свого старшого брата, після смерті якого він отримав владу над Нормандією), повів своїх воїнів проти молодшого брата.

У битві поблизу містечка Вільньов-Сен-Жорж війська Генріха І одержали перемогу. Його брат Роберт з рештками своєї армії втік до Бургундії. Усвідомлюючи руйнівний характер міжусобиці, король пішов на замирення з Робертом, віддавши йому в ленне володіння Бургундію, яка вже де факто знаходилася під управлінням того.

25 липня 1032 р., через рік після смерті чоловіка у тому ж самому містечку Мелен, де сконав Роберт ІІ, померла королева Констанція. Її останки були перенесені ченцями в Сен-Дені і поховані поряд з тілом її чоловіка. Так смерть возз’єднала навіки тих, хто перед тим жили як кішка з собакою.

Однак проти Генріха І виступив наймолодший брат Ед, підтриманий могутнім графом Едом ІІ Блуазьким. Розгромивши союзників свого найменшого брата, король все ж таки змушений був виділити Еду в уділ велике місто Орлеан, щоб задобрити свого ще одного потенційного супротивника. Тільки через два десятиріччя це місто знову повернулося під королівський скіпетр після смерті Еда. Фактично, королівський домен за Генріха І представляв собою невеличку околицю навколо Парижа. На решті території Франції влада короля була номінальною.

Прагнучи зміцнити свою владу, Генріх І всюди шукав могутніх союзників. Велику підтримку, як уже зазначалося, йому надавав нормандський герцог Роберт ІІ Диявол, або Роберт ІІ Величний, батько відомого Вільгельма Завойовника. Проте в 1035 р. під час паломництва до святої землі, де він сподівався спокутувати свої тяжкі гріхи, герцог помер. Вирушаючи до Палестини, він просив Генріха І стати опікуном Вільгельма, свого позашлюбного сина, за яким міцно закріпилося прізвисько Бастард – «Покидьок», що не завадило тому зберегти владу в Нормандії, а згодом підкорити Англію й створити потужну Англо-Нормандську монархію.

Одним із засобів зміцнення союзних взаємин традиційно були династичні шлюби. Однак, пам’ятаючи конфлікт свого батька з церквою та боючись можливого відлучення, Генріх І стерігся взяти шлюб із своєю родичкою. Адже будь-які непорозуміння з Ватиканом могли призвести до нової хвилі кривавої міжусобиці.

А вибрати йому наречену було не так просто. Практично всі монархи Європи, тією чи іншою мірою доводилися йому родичами. В 1033 р. Генріх І заручився з 6-річною Магольдою (Матильдою), дочкою німецького імператора Конрада ІІ. Цей союз міг принести великі політичні дивіденди. Однак через рік дівчинка-наречена померла. Тому король Франції знову був поставлений перед відповідальним вибором дружини.

В 1034 р. Генріх І одружився з Матильдою Фризькою, племінницею впливового єпископа Тульського, який згодом надіне папську тіару під іменем Лева ІХ. Цей шлюб був маловигідний в політичному плані, однак це був один з небагатьох варіантів уникнення кровозмішення та небажаних санкцій з боку найсвятішого престолу. Єдине благо, яке могла принести французькій короні Матильда, це народження бажаного спадкоємця трону. Але цю подію треба було відтермінувати на кілька років. На момент весілля юна королева мала не більше 10 років, тож шлюб із нею для Генріха був тоді суто формальним.

Через кілька років, коли Матильда подорослішала, між молодятами встановилися шлюбні взаємини, і, як результат, молода жінка завагітніла. Весь двір, всі піддані і, звичайно, в першу чергу, сам батько з нетерпінням чекали народження первістка. На світ з’явилася дівчинка. Пологи видалися тяжкими й незабаром Матильда померла, слідом за нею зійшла в могилу і її дочка. Ця велика сімейна трагедія відбулася в 1044 р.

Важко переживаючи смерть дружини, Генріх І розумів необхідність отримання спадкоємця для збереження своєї династії. Йому належало найближчим часом укласти шлюб з іноземною принцесою, який би міг принести державі вигідний політичний союз, а йому – нащадка. На схід були відправлені королівські посланці з метою розвідати, в кого з тамтешніх правителів є дочки на виданні.

Зазначимо, що в 1040-х рр. у Києві при дворі Ярослава Мудрого перебував англійський принц Едуард Вигнанець. Тут він мав би зустрічатися з Гаральдом ІІІ Хардроде (Суворим), чоловіком Єлизавети Ярославни, майбутнім королем Норвегії, який буде претендувати згодом й на англійську корону після смерті Едуарда Сповідника й загине у боротьбі з наступником того Гарольдом ІІ в 1066 р. Безумовно, Едуард Вигнанець мав контакти з Західною Європою й міг виконувати певні посередницькі функції, що сприяли б налагодженню зв’язків між Руссю та Заходом.

Невдовзі мандрівні люди принесли до Парижа звістку про те, що король Русі має дочку надзвичайної краси й ця дівчина точно не рідня французькому правителю. За свідченням історика ХVІІ ст. Мезере, сватання й одруження з Анною виявилися для короля справою не досить складною. Шлюб відбувся майже одразу після смерті Матильди: «Генріх, що бачив себе без дітей і без жінки при силі свого віку, я чув, у 39 років, з легкістю погодився слідувати рекомендаціям своєї Ради, яка його зобов’язувала дати спадкоємців Королівству. Чутки йому принесли звістки про чарівність однієї достойної Принцеси, яка заволоділа серцем великого Монарха. Це була Анна… Закохавшись в єдину розповідь про її досконалості, він відправив єпископа з Мо, разом з великою та пишною посольською свитою у справі просити її руки року 1044. Його пропозиція була зустрінута з такою пошаною та привітністю, яку міг отримати тільки принц, і його Володарка була вручена в руки єпископа, який доставив її у Францію. Шлюб був зустрінутий загальною радістю, яка передвіщала, що успіх тут буде кращим, ніж одруження з Матильдою» [66]. Отже, як бачимо, Мезере вважав, що Генріх І одружився з Анною майже одразу після смерті Матильди.

В реальності навряд чи все було настільки простим. Шлях від Парижа до Києва був важким і довгим, а Русь для тогочасних французів знаходилася десь на краю світу, на кордоні християнської цивілізації. На схід від володінь руського короля, за середньовічними уявленнями, простиралися дикі степи Азії, де жили потойбічні Гоги та Магоги, які колись почнуть вторгення на християнські землі й це стане передвіщенням Страшного Суду.

Такий розважливий політик, яким був Генріх І, навряд чи став би відправляти велике та поважне посольство, не маючи жодної згоди з боку київського правителя. Очевидно, високоповажні посланці французького короля вирушали в далеку й небезпечну путь, вже маючи попередню домовленість між Генріхом І і Ярославом.

Відомий радянський історик Володимир Пашуто вважав достовірним твердження німецького хроніста Ламберта Ашафенбурзького про перемовини Ярослава Мудрого з німецьким імператором Генріхом ІІІ стосовно можливості одруження того зі своєю дочкою, якою, напевно, могла бути й Анна. Отримавши відмову з німецького боку, Ярослав погодився прийняти офіційну шлюбну пропозицію щодо Анни від французького короля [67].

Зрозуміло, що, якщо такі переговори між Німеччиною та Руссю справді велися, вони ніяк не могли завадити матримоніальним планам французького короля, бо німецький правитель одружився в 1043 р. з Агнесою Аквітанською, а Генріх І був на той час ще одружений з Матильдою й овдовів лише роком пізніше. Французький король був в курсі політики сусіднього монарха й це могло б підказати йому напрямок діяльності після смерті дружини. Раз рука принцеси Анни вакантна, чому б не скористатися цим і не попросити її у її батька. Серед безперечних вигід такого шлюбу для Франції можна виділити наступні. Дочка Ярослава не мала ніякої спорідненості з Генріхом І. Союз з Руссю, великою та могутньою східною державою, міг принести певну політичну користь: Київ мав тісні дипломатичні, торгівельні та родинні взаємини з Візантією, Польщею, Угорщиною, Норвегією та Швецією. Значний посаг, який давали в придане до нареченої, міг суттєво поліпшити становище королівської скарбниці. До того ж, шлюб французького короля з руською принцесою міг бути своєрідним випадом проти Генріха ІІІ. Той, одружившись з Агнесою Аквітанською, отримував можливість прямо втручатися у внутрішньофранцузькі суперечки. Якщо згадати, що тодішня Аквітанія представляла собою потужне герцогство в центрі Франції, яке набагато перевищувало королівський домен, можна зрозуміти, чому Генріх І був дуже стурбований шлюбом німецького імператора з аквітанською герцогинею. Шлюб з руською принцесою дозволяв королю Франції отримати сильного союзника на сході. З іншого боку, якщо свідчення Ламберта Ашафенбурзького правдиві, Ярослав Мудрий міг бути серйозно ображений на Німеччину через горделиву відмову її правителя від його дочки. Тому шлюбна пропозиція з Франції дозволяла Києву вигідно вийти з негарного дипломатичного становища та заручитися підтримкою впливового союзника на заході.

До міждинастійних переваг шлюбу Генріха І з Анною Ярославною можна додати перелік впливових родинних зв’язків, які принесла б принесла руська принцеса французькому королю. Її прабабця Сігрид Горделива була матір’ю Естрід, сестри Кнута І Великого (відповідно, його мачухою, бо вийшла заміж за його батька). Цей король до своєї смерті в 1035 р. був фактичним правителем величезної імперії, що включала в себе Англію, Данію, Норвегію та Швецію.

Вищезгадана Естрід за першим шлюбом була другою дружиною герцога Ричарда ІІ Нормандського, дідуся майбутнього Вільгельма Завойовника. Овдовівши, вона вийшла вдруге за Ульфа Торгільсона, від шлюбу з яким народився Свен ІІ Естрідсен, король Данії з 1047 р. Таким чином, мати Анни Ярославни Інгігерда приходилась останньому двоюрідною сестрою.

Рідною сестрою Ричарда ІІ Нормандського була Емма, вдова спочатку англійського короля Етельреда ІІ Нерозумного, а згодом Кнута Великого. Сином Емми був останній король англо-саксонської династії Едуард Сповідник (Конфесор), який правив в Англії до 1066 р. Його наступник, Гарольд ІІ, фактичний керівник Англійського королівства при Едуарді Сповіднику, теж доводився Анні ріднею. Її матір Інгігерда була триюрідною сестрою знатного датського вікінга Торкеля Стирбйорнсона, який був дідом Гарольда ІІ та його сестри Едіти, дружини Едуарда Сповідника.

Норвегією в цей час спільно правили Магнус І Добрий, двоюрідний брат самої Анни, та його дядько Гарольд ІІІ Суворий, одружений з її сестрою Єлизаветою Ярославною, який загине в 1066 р. при спробі захопити англійський трон. Англія ж, як відомо, буде підкорена Вільгельмом Завойовником.

При дворі Ярослава Мудрого певний час перебував, переховуючись від переслідувань Кнута Великого, англійський принц Едуард Вигнанець, онук Етельреда ІІ та племінник Едуарда Сповідника. Як найближчий родич останнього, Едуард Вигнанець мав високі шанси посісти англійський трон. Анна Ярославна напевно була з ним добре знайома. За деякими припущеннями, дружина Едуарда Вигнанця Агата могла бути родичкою Ярослава Мудрого, можливо, навіть його дочкою, а, отже, сестрою Анни.

Сестра Анни Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андрія І, що правив до своєї смерті в 1060 р., а брат Ізяслав був одружений з дочкою польського короля Мешка ІІ Гертрудою. В наступні роки з іноземними принцесами одружилися й інші Ярославичі. Зокрема, Всеволод був одружений з візантійською царівною, від якої народився славнозвісний Володимир Мономах.

Враховуючи важливість скандинавів у тогочасній Європі, коли норманські династії засновували свої держави на терені від берегів Дніпра до Гібралтару, від холодних фіордів півночі до ласкавого узбережжя Середземномор’я, мати таку вигідну наречену для французької корони було значним успіхом.

Від французького короля до Києва було відправлене високоповажне посольство. До його складу увійшов єпископ з Мо Готьє Савейр, якого Мезере помилково назвав можливим батьком Анни, очевидно, неправильно зрозумівши якийсь старовинний документ, де той звертається до королеви як до своєї дочки, що є цілком логічним при зверненні пастиря до своєї прихожанки. Не виключено, що він згодом став особистим духівником королеви. Готьє Савейр прославився своїм розумом та освіченістю. Власне кажучи, його прізвисько «Савейр» і означає «розумний», «мудрий», «знаючий».

Крім Готьє Савейра до посольства також увійшли шалонський єпископ Роже та знатний вельможа Гослен де Шоні (або Гослен де Шаліньяк) [68].

Всі французькі джерела свідчать про люб’язний прийом, який посланці французького короля отримали у руського правителя.

Після залагодження всіх шлюбних питань та укладення міждержавних домовленостей, попрощавшись з батьками, молода князівна вирушила в далеку та невідому дорогу до Франції, де на неї з нетерпінням чекав зрілий наречений.

Згідно з красивою легендою, поширеною в художній літературі, коли посольство, відправлене до Києва, тріумфально поверталося до Франції, на зустріч йому виїхав сам король у супроводі численного сановного почту. І хоча на той час Генріх І нездужав, схвильований зустріччю зі своєю загадковою обраницею, він наказав везти себе до неї, щоб особисто зустріти наречену у своїх володіннях. Коли Анна вийшла з карети, всі придворні разом з королем, затамувавши подих, почали милуватися небаченою красою золотоволосої дівчини. Незважаючи на хворобу, король стрімголов помчав до руської принцеси, схопив її в обійми та почав вкривати її обличчя гарячими поцілунками. Дівчина спокійно сприйняла такий привселюдний прояв любовних почуттів і певний час не пручалася. Численні придворні захоплено вітали свого короля та його чарівну наречену, що мала незабаром стати їхньою королевою. Вивільнившись від палких обіймів майбутнього чоловіка, Анна начебто подивилася на нього та промовила: «Сподіваюсь, ви і є король Франції» [69].

Незабаром у Реймсі молодята обвінчалися.

Примітки

62. Серяков М.Л. Любовь и власть в русской истории… – C.65.

63. Морозова Л.Е. Русские княгини… – C.83.

64. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси… – С.23; Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст… – С.69.

65. Прекрасная славянка (Анна Ярославовна и король Генрих I Французский)… – 381 с.

66. Mézeray François Eudes de. Histoire de France. Tome 1. – P., 1643. – Р.399.

67. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – С.123.

68. Назаренко А.В. Генрих І и Анна Ярославна… – С.353-354.

69. Прекрасная славянка (Анна Ярославовна и король Генрих I Французский)… – 381 с.