Вступ

Ольга Пшенична

Довгий час я дуже скептично ставилась до пропозицій моїх друзів написати спогади. По-перше, не впевнена, що це в моїх силах, а по-друге, взагалі, навіть іронізувала над ними. Кажу, що спогади ви хочете написати, щоб якось застовбити місце в історії, закріпити за собою якесь місце в історії. Мені здавалося, що поки ми можемо ще щось робити, то не варто гаяти час на спогади. Треба займатися чимось корисним, тим, щоби щось рухати в цій історії.

Але багато друзів нагадували, що це варто робити. Мене ще стримувало те, що людина, яка пише спогади, мимовільно себе вивищує. В усякому разі підкреслює себе, порівняно з тими, про кого пише і порівняно з тими, хто взагалі не пише спогадів. А чому? Та самим фактом написання, тобто осмислення всіх подій, про які вона пише. Сам факт написання робить цю людину більш опуклою, більш об’ємною, ніж всі інші. І не зрозуміло, чи це буде якась об’єктивна картина чи ні. Тому теж це мене якось стримувало. Варто, чи не варто про це говорити і писати.

Коли я говорила про те, що автор спогадів є завжди більш об’ємний, більш виглядає крупнішою фігурою, ніж є можливо насправді. Я прошу це врахувати, коли будете читати і слухати мої спогади. Я цього зовсім не хотіла. Якщо мимовільно це проявилось, то це погано. Якби в мене були хороші письменницькі здібності, то, звичайно, варто було б написати твір про ті часи.

Чому? Тому що то були часи розвалу СССР, становлення нової держави. Але це з точки зору мого покоління. Більшу частину життя ми прожили в Радянському Союзі і добре знали і бачили його зсередини, бачили всі переваги і недоліки, які проявлялися в той час. І тому це було б цікаво. А потім про те, як це рушилося, як це все мінялося, як мінялася психологія і ментальність людей, це все було б дуже цікаво написати.

Але, на жаль, я зовсім не маю цих здібностей. І тому хочу… Ну, як це сказати краще? Хотіла б сказати про коротку пам’ять. Пам’ять у людства коротка. Коротка, бо ми забуваємо про зв’язок між поколіннями тісний зв’язок. Колись він був, мабуть, більш тісний, ніж зараз. Батьки передавали свій досвід і своє бачення дітям, вони багато розмовляли, багато знали. Ось мені в цьому плані повезло, бо в моєму роду, в моїй сім’ї, ми весь час розповідали про всіх. І коли я вирішила написати сімейну історію,, то з мого батькового боку вийшло до 4-го чи 5-го коліна, а з бабусиного, маминого боку до 7-го коліна.

Генеалогія мого чоловіка була коротшою. Він міг написати тільки про своїх батьків і одну бабусю, а про другу навіть він не знав. Я багато знала дійсно з історії свого роду і також з історії нашого народу. Отже, говорю про коротку пам’ять про СССР. Моє покоління пам’ятає і добре знає, мої діти теж, але вони були молоді, інтереси були тоді інші, вони трохи менше знають, але все таки знають.

А ось внуки, з внуками вже складніше. Вони тільки могли або читати щось, або чути від своїх батьків. Ну на жаль, у нас більшість народу так мало читає і так мало цікавиться. От прості люди, вони справді прості, інтереси у них обмежувались в основному, їх побутовими речами, виживанням, як казав хтось, споживання, травлення, виділення. Це звичайно трохи грубувато. Розваги типу кіно, огоньки новорічні в Радянському Союзі. 90 квартал – це вже висока планка для розваг. Так от, що можуть діти от таких батьків знати? Їм розповідають батьки про СССР. Ну колбаса по 2,20, горілка 3,80 Столічна, півлітра. Пенсія була, жінки йшли в 55 років, хто працював, у кого був стаж, у більшості була пенсія максимальна. Максимальна – 132 рублі і причому приблизно в усіх однакова. Не було ніякої причин комусь заздрити. Я ще забула про чудове морозиво – Ескімо і Хрещатик – в шоколаді. О так послухать цим внукам про СССР, то було чудове ж життя, дуже подобалось їхнім батькам. А що там кажуть про якісь голодомори, гулаги – ми про це не чули.

Був такий шокуючий контраст між поведінкою одних і інших, він підштовхнув до того, що багато хто із представників інтелігенції почав переосмислювати свою роль, переосмислювати своє місце. І усвідомлював відповідальність за майбутнє народу. От відчули це люди із такої інтелігентного середовища. Прийшло, оце усвідомлення своєї відповідальності, люди почали шукати шляхи, шукати шляхи якихось змін. Почали про це говорити, почали обговорювати і шукали однодумців.

Це було дуже важливо на той час, знайти однодумців, з якими разом можна було б чогось досягти. Як саме в нашому середовищі це відбувалося, якраз можна було б про це написати. Я не впевнена, що я зумію дати якусь уяву про такі внутрішні сторони цих подій, які тоді відбувалися. Але може хоч трохи накреслю пунктирно, що ж тоді було і яким чином, яким все таки прийшли до якогось взаєморозуміння. Багато людей зуміли об’єднати свої зусилля і щось робити. Не знаю, чи вдасться мені написати про це зараз. Але я спробую.