1989 рік. Створення Народного руху у Святошинському районі Києва
Ольга Пшенична
Наша діяльність у 1989 році почалася під знаком успіху.
По-перше, нам вдалося взяти участь у новій, відносно демократичній процедурі висування кандидатів у депутати безпосередньо виборцями, тобто провести збори за місцем проживання виборців. Ці збори були успішно проведені, і ми добилися їх легітимізації, всупереч перешкодам, які чинила влада. Нам вдалося висунути не «нав’язаних» зверху, а справді популярних в народі кандидатів. Івана Драча – до Ради Національностей та Юрія Щербака – до Ради Союзу Верховної Ради СРСР. Те, що саме наш кандидат Щербак Юрій Миколайович був обраний депутатом від міста Києва і працював у одній групі з Андрієм Сахаровим, стало предметом нашої гордості.
По-друге, наші зусилля по організації зборів за місцем проживання виборців, а також щодо з’ясування впливу берилієвої лабораторії на стан екології Академмістечка отримали широку підтримку. Значна частина його жителів взяла участь у мітингу, який ми зібрали весною 1989 року на території Спорткомплексу “Наука”. Ми поінформували учасників мітингу про шкоду яку чинить берилій для здоров’я. Резолюція мітингу з вимогою закрити лабораторію була одноголосно підтримана. А ще ми взялися зібрати під нею підписи жителів Академмістечка і прилеглих мікрорайонів. Число наших прихильників і помічників настільки розширилося, що доцільно було створити організацію з чіткою структурою і системою налагоджених зв’язків.
В цей час громадськість обговорювала висунуту Спілкою письменників України ініціативу по створенню Народного руху за перебудову – організацію, яка стала б платформою демократичних перетворень в Україні. Слід сказати, що в прибалтійських республіках – Естонії, Литві і Латвії – вже були створені Народні Фронти. Боязливіші українські письменники не наважились утворити Народний Фронт, щоб їх не запідозрили у конфронтації з КПРС, тому вибрали більш нейтральну назву – Народний рух України за перебудову.
Ініціатива Спілки письменників широко обговорювалась серед наших активістів. Частина з них критикувала таку пом’якшену форму громадської організації з широкою платформою і, в той же час, з нечітко вираженою ідеологічною основою. Але більшість усвідомлювала, що дробити і так невеликі сили між партіями і партійками в українських умовах не варто. Після численних дискусій більшість погодилася, що варто підтримати ініціативу Спілки письменників і приєднатися до створення Народного руху в нашому районі.
Слід сказати, що значна частина членів нашого колективу вже працювала в різних громадських організаціях. Хтось як індивідуальні їх члени, а інші вже створили їх осередки на своїх підприємствах. Так, досить великі осередки Товариства української мови імені Шевченка працювали на АНТК ім. Антонова, Авіазаводі, Інституті геофізики Академії наук, заводі “Електронмаш”. Ці осередки вирішили стати колективними членами Народного руху.
У кінці квітня 1989 року 24 співробітники Інституту проблем матеріалознавства, які співпрацювали з нами, створили осередок руху. Головою осередка був обраний кандидат технічних наук Віктор Львович Юпко. Ми знали цю людину як переконаного антикомуніста, який зібрав велику підбірку друкованих матеріалів про злочини партії починаючи від Леніна і Троцького аж до наших днів. Ці матеріали він розповсюджував і в інституті і за його межами.. Підозрюю, що саме ця його діяльність привела до трагічного кінця. Десь через два роки його знайшли повішеним на горищі недобудованого корпусу інституту. Це було влітку, коли більшість співробітників була у літніх відпустках. Розповсюдили чутку, що це самогубство, але більшість тих, хто знав його, смерть пов’язували з його діяльністю. Дуже гострі викривальні матеріали, які він розповсюджував, напевно викликали лють кагебістів.
Досить активні осередки руху з числом членів більше 20 були створені в Інституті геофізики та в Інституті геохімії і фізики мінералів. У трьох інститутах: Інститут проблем лиття, Інституті металофізики, Інститут колоїдної хімії – активних учасників Руху було десь біля десяти в кожному. Крім цих активістів, які офіційно стали членами Руху, було багато прихильників, які формально не вступали в Рух, але допомагали нам в роботі.
Формування осередків завершилося в кінці червня місяця, а на початку липня я зібрала голів осередків для вирішення питань щодо проведення установчої конференції районної організації Руху. За визначеного представництва (1:5) число делегатів наближалось до 60. Отже, будівельний вагончик, де ми досі зустрічалися, не відповідав не лише естетичним, але й чисто практичним вимогам. Кожен делегат відповідав за зв’язок з п’ятьма особами, представником яких він був на конференції. Адже тоді ще не було мобільних телефонів, навіть стаціонарні телефони були далеко не у всіх, як у квартирах, так і на роботі.
В липні місяці я звернулась до голови профкому нашого інституту Білика, який добре знав мене, бо я була 5 років членом профкому. Ми домовились про проведення конференції в залі засідань профкому, якщо я забезпечу додаткові місця для сидіння, бо в залі є всього 20 стільців і кілька табуретів. Я повідомила про це хлопців-авіаторів і один з них – Трояк Володимир Федорович, запропонував привезти кілька дощок Їх ми поклали на табуретки, і таким чином всі непогано розмістилися в залі. Конференція обрала головою районної організації Руху Гейченка Волеслава Васильовича. До Ради районної організації увійшли заступник голови з ідеологічних питань Борсук Петро Максимович, я – як заступник з організаційних питань, Бабіїв Іван Васильович з виробничих питань, а також голови усіх осередків.
Ми підготували матеріали конференції а саме: протокол, заявку на легітимізацію районної організації за територіальним принципом, оскільки Народний рух України ще не був офіційно створений. Ці матеріали були передані до виконкому Ленінградського району, тобто в руки «доброї знайомої» – зав. оргвідділу Рябчук М.І. Вона діяла звично, затягуючи рішення про легітимізацію, аж до жовтня, коли Народний рух вже зареєстрували.
Крім цієї організаційної, ми займалися також інформаційно-агітаційною роботою. Розповсюджували газету «Голос», яка видавалася в Литві за допомогою «Саюдіса». Її з Литви для нас привозив Солопенко Володимир Митрофанович, а я розповсюджувала її по осередках. В ній друкувалися статті відомих громадських діячів з питань державного будівництва, демократизації, економічних реформ та інші цікаві матеріали. Багато статей з «перебудовної» тематики друкувалось в «Літературній Україні».
Розібратися в потоці нової для нас інформації, нових ідеях було важко нам, які слідкували за цими змінами. Ще важче було тим людям, які були далекі від цих дискусій. Ми багато спілкувалися, обговорювали різні сповіщення, ідеї, новини. Місцем зустрічі довго служив нам будівельний вагончик. Часто обговорення були бурхливі, а інколи переростали в суперечку, Бували навіть звинувачення один одного в тому, що «ти – засланий провокатор!». Причини такої підозрілості були зрозумілі на той час. Доводилось по-жіночому пом’якшувати ці ситуації, тим більше що бачила: більшість суперечок були викликані швидше психологічними, а далеко не ідеологічними причинами.
Інформацію про створення районної організації руху разом з протоколом установчої конференції ми подали в оргкомітет, який готував проведення установчих зборів Народного руху України. Він працював у будинку Спілки письменників України. На той час наша районна організація була вже зміцнілою, згуртованою, впевненою в своїх силах. Установчі збори Народного руху проходили з 8 по 10 вересня. Нашій організації було надано 15 мандатів, але ще кілька наших активістів були присутні на зборах без делегатських повноважень.
Установчі збори (або 1-й з’їзд Руху), справді були історичною подією. Вона викликала таке піднесення і надію на справжні демократичні перетворення країни. З’їзд додав нам впевненості, віри в свої сили. Цей з’їзд показав, що в Україні існує значний відсоток людей, які вже не повернуться до минулого, не змиряться з диктатом однієї партії.
Стало ясно, що демократичні зміни в суспільстві не відбудуться, поки у владу не прийдуть нові молоді активісти, віддані ідеї справжньої перебудови. Тому наше завдання було – шукати молодих лідерів, і не боятись підтримувати їх, якщо їх амбіції направлені не лише на себе особисто, а на користь всього суспільства.
На час скликання установчих зборів руху наша районна організація складалася з дев’яти осередків і налічувала біля 200 членів. Найбільші осередки: Київський механічний завод (це зараз АНТК ім Антонова), налічував до 70 членів, КиАВО (тобто Авіазавод ) – приблизно 50 членів, завод «Електронмаш» – більше 50 членів. В інститутах Академії наук: Інституті проблем матеріалознавства та Інституті геохімії і фізики мінералів – по 20 – 30 членів; в Інституті металофізики, Інституті проблем лиття, Інституті колоїдної хімії і хімії води – в кожному до 10 членів. Отже всього біля 200 чоловік. Всі вони чесні трудівники, небайдужі, сміливі і патріотичні. Про кожного з них варто було б розповісти, якби була можливість. Але не можу не згадати хоча б прізвища найбільш активних, креативних членів осередків.
Почну з авіаторів. Агамалов Володимир Олександрович. Це він організував і очолив осередок Товариства української мови, який потім влився в Рух. Зауважте, що його прізвище не таке вже й українське. Борсук Петро Максимович, давній член Української Гельсінської спілки, ще до перебудови. Трояк Володимир Федорович, Микола Костянтинович Терещенко. Молоді конструктори – Лісниченко Валерій, який з 1990-го до своєї несподіваної смерті був головою Районного осередку Народного руху, та Козулько Олександр. Усі вони – працівники КМЗ – конструкторського бюро ім. Антонова.
Головою осередку на Авіазаводі (КиАВО – зараз Авіант) був Іван Васильович Бабіїв, а серед найактивніших членів: Вірський Артур Анатолійович, Михальцевич Богдан Петрович, Кухніцький Валентин Олексійович, Пахолок Олег Богданович. Вони були ініціаторами створення на Авіазаводі незалежної профспілки. Якось, коли над нашим пікетом, вчергове влаштованим біля авіазаводу, пролітав літак «Мрія», мене вразило, з яким захопленням і гордістю наші авіатори дивилися на цей плід своєї праці.
Багато цікавих людей було в осередку «Електронмашу»: Кулик Олександр Михайлович, Крамарева Світлана Дмитрівна, Підгорний Микола Степанович, Павлів Юрій Іванович, Галенко Віктор Павлович, Бабінцев Євгеній Іванович, Довгалюк Микола та інші. На «Електронмаші» певний час працював електриком Віктор Павлович Ткаченко – незмінний голова районного «Зеленого світу», поет і музикант.
Серед рухівців в інститутах Академії наук половина були кандидатами і докторами наук. Так, в ІГФМ – були вчені Гринь Микола Євдокимович, Козачок Іларіон Андрійович, Завойський Володимир Олександрович, Гринь Дмитро Миколайович, Іващенко Ірина, Цок Надія. В Інституті геохімії головою осередка був Стадник Володимир Олександрович, активісти Ноженко Олександр, Шраменко Ігор, Семенюк Микола. Голова осередку інституту Карабут Сергій Анатолійович невдовзі змінив професію і став підприємцем. Про Гейченка Волеслава Васильовича, голову осередку ІМФ я розповідала. Десь за півроку він залишив Рух і перейшов у Демократичну партію України.
Після з’їзду до нашої організації приєдналось ще кілька осередків, від невеличких (2-5) членів: «Мехбуд» (голова – Богайчук Володимир Олександрович), Інститут технічної тепло фізики (голова – Переверзева Інна Михайлівна), Інститут проблем моделювання (Гищак Кіндрат Йосипович). До 10 членів мали Київське виробниче об’єднання «Інформатика» (Марченко Віктор Борисович), Інститут нафтохімії (Василенко Галина Дмитрівна). Значно більшими були осередки науково-виробничого об’єднання «Сатурн» ( 50 членів), голова – Пустовий Володимир Степанович, Скрипник Валентин Петрович, Красножон Надія Степанівна, Кисса Віктор Олександрович.
Територіальний осередок «Борщагівський» мав 20 активних членів: Пустовіт Олександр Іванович, Постриган Віктор Андрійович, Білинський Олег Іванович, Сушко Ганна Олександрівна, Кузів Володимир і Мосійчук Ярослав. Отже, районна організація виросла ще на 100 членів. Серед рухівців немало було людей з лідерськими якостями, ділових, компетентних, готових до роботи у місцевих радах, а то й у Верховній Раді України.
В дужках зазначені голови осередків, а після них названі активні члени- рухівці.