Наша діяльність у 1991 – 1992 роках

Ольга Пшенична

З того часу, як на весняній конференції 1990 р. головою районної організації руху був обраний Валерій Лісниченко, працювати мені стало легше, і в нашій організації взагалі робота пішла жвавіше. Валерій, молодий і енергійний, підтримував ініціативи усіх активних членів НРУ. Його поважали колеги-авіатори, старші із віком і положенням, бо він умів бути простим, але уважним до думки кожного. Коли ми, спочатку в тісному колі, обговорювали намічені заходи, Лісниченко уважно прислухався до кожної пропозиції і одразу швидко підтримував найкращі три.

Він підтримував мене, коли я переконувала, що треба зберігати єдність руху, бо на той час в організації НРУ вже почалися, (як я думаю, не без стороннього впливу) якісь ідеологічні спори, непорозуміння, багато хто вважав, що є потреба формування партій з більш чітким ідеологічним обличчям. Гейченко вже писав статут Демократичної партії, деякі організаційні спроби були по створенню Української республіканської партії. (До речі, прихильником цього був Петро Борсук, який в районній координаційній Раді відповідав за ідеологічну роботу). Лісниченко, Агамалов, Бабіїв, Кулик та, власне, більшість активістів, як і я, вважали, що для цього час ще не прийшов.

Партії створюються тоді, коли окремі групи суспільства, усвідомлюючи спільні інтереси, об’єднуються для боротьби за реалізацію цих інтересів легальними методами. Це можливо лише в достатньо політично розвинутому суспільстві, зрілому суспільстві, члени якого знають свої базові людські права.

В Радянському Союзі після десятків років монопольного панування КПРС народ, приспаний пропагандою і заляканий можливими репресіями, боявся не те, щоб боротися за свої інтереси, а навіть хоч словом проявити свої думки, став пасивним, збайдужілим, втратив віру в свої сили і своє майбутнє. Слово «партія» асоціювалось на той час у нього лише з КПРС і викликало підозру та настороженість. Потрібен був час і широка політико-просвітницька робота серед населення, щоб слово «партія» перестало викликати в масах стійку ідіосинкразію. Саме цю підготовчу роботу могла здійснити така громадська організація як НРУ (Рух), в якому співпрацювали люди різних поглядів, але близьких за базовими принципами: повага до свободи і прав людини, незалежність і суверенітет України.

СРСР формально приєднався до прийнятого в серпні 1975 року в м. Гельсінки Акту про права і свободи людини, та про справжнє ставлення до цих прав свідчить доля Української гельсинської спілки. До її керівництва входили такі відомі діячі як вчений і поет Микола Руденко (голова спілки), генерал Петро Григоренко, філософ Олекса Тихий та ін. – всього 10 осіб. Усі вони були репресовані,, більшість провели роки у таборах, дехто повернувся з табору в Україну вже в труні, як Олекса Тихий та Василь Стус.

Населення про цих борців дізналось тільки після 1987 року від активістів «Меморіалу», Просвіти, Руху. Інформація про гельсінські угоди не афішувалась в СРСР. А вже в 1990 р. один з керівників УГС, колишній багаторічний в’язень, а на цей час депутати Верховної Ради України Левко Лук’яненко – саме він написав текст Акту про незалежність України, який був прийнятий Верховною Радою 16 липня. Опираючись на цей акт, НРУ посилив агітацію за вихід України з СРСР. В листівках руху розвінчувалась горбачовська ідея «оновленого Союзу», шляхом підписання «нового союзного договору» старими, тобто з незмінним статусом, республіками.

Рухівці нашого району розповсюджували ці листівки і в трудових колективах, і на базарах, в електричках, в районних містечках та, навіть, в сусідніх областях. Тоді у нас ще був страх, що народ на всесоюзному референдумі, який був призначений на березень 1991 року, може помилитись не розібравшись у маніпулятивній сутності горбачовського формулювання, де у питанні про «збереження СРСР як оновленої Федерації рівноправних суверенних республік» головне слово «збереження» – соромливо прикрите іншими. В чому ж оновлення? «Це ж вже було»,- за словами класика. Тому ми агітували за відповідь «ні!», хоч і розуміли, як багато людей бояться змін, надаючи перевагу хай поганій, але стабільності.

Виручило те, що Верховна Рада прийняла рішення про паралельне опитування населення України: «Чи погоджуєтесь про входження в Союз на засадах акту про незалежність України?». Значна частина населення проголосувала «так» на 1-ще питання, але зате на друге питання проголосувала абсолютна більшість!

Цей результат порадував, але не заспокоїв нас.

Восени ми розповсюджували підготовлені в НРУ листівки, де йшлося про гарні перспективи розвитку в умовах незалежності. Ми вірили, що Україна, будучи самостійною, незалежною, досягне успіхів в економіці, бо має для цього і природні ресурси і працьовите освічене населення, і технології високого рівня. І це ж ми чогось не врахували: ми кидали всі сили на боротьбу з комуністичною ідеологією, а комуністи (червоні директори), тим часом, прибирали до рук всю економічну базу.

Коли 19-го серпня [1991] в СРСР з’явилася несподівана новина про створення ГКЧП, ми одразу в телефонному режимі обговорили наші дії, вирішили в усіх наших трудових колективах розповсюдити пояснення позиції Руху: засудження ГКЧП, впевненість у перемозі демократичних сил. В ІПМ я в той же день помістила листівку-звернення інститутського осередку Руху на дошці об’яв та біля входу в інститут з боку вулиці, щоб усі перехожі могли знати позицію Руху.

Десь через годину до мене подзвонив секретар парткому ІПМ Фірстов і запросив до себе на розмову. Це була не перша наша розмова, бо після тієї конференції ІПМ комплексу 1989 року, яка підтримала мою пропозицію і замість директора комплексу Трефілова висунула кандидатом до Верховної Ради Союзу Юрія Миколайовича Щербака, Фірстова чимось зацікавила моя «особа». Може як така, що сама собі вибирає авторитети, а це в нашому суспільстві рідкісне явище. Може просто, як кажуть росіяни, «по долгу служби», як секретаря парткому КПРС в інституті, якому треба знати настрої в колективі.

Фірстов поцікавився моєю думкою про ГКЧП, а я відповіла, що «це ненадовго». Пам’ятаю, він спитав мене: «звідки така моя впевненість?». Я відповіла, що їх спроба зберегти те, що вже віджило своє і розвалюється, явно запізніла. Час однопартійної диктатури закінчується, бо вона душить усе живе, від економіки до мистецтва і науки. Ми розмовляли з ним більше трьох годин, Фірстов вихваляв китайську модель, де вільний розвиток економіки контролюється зверху однією партією.

Розмовляв він і про міжнаціональні стосунки, побоюючись (чи передбачаючи ?) їх загострення. Мені хотілось би вірити, що це його справді турбувало, але в розмові нашій я відчула скрите попередження. Ми, рухівці, цього не боялись, бо вже мали практику боротьби з провокаціями керованої ФСБ Росії «Пам’яті», яка намагалась розпалити антисемітські настрої, щоб звинуватити у цьому, як це вже було в 1917 – 20 роках, українців.

Після 24 серпня [1991], коли була проголошена незалежність України, Верховна Рада прийняла постанову про заборону КПУ (комуністичної партії України). Поширилася новина, що у Львові були знайдені і арештовані матеріали обкому КПУ, які свідчили про злочинні наміри комуністів, це викликало у нас гнів і обурення. Ми зрозуміли, що терміново треба діяти. Зібрались самі бойові й рішучі. Розділившись на дві групи, поспішили до Ленінградського та Києво-Святошинського райкому КПУ. Виявилось, що ми вже трохи запізнилися. Києво-Святошинський райком вже був зачинений, а за його приміщенням дотлівало велике вогнище діаметром метрів 4 чи 5. Схожа картина була і у дворі приміщення Ленінградського райкому, але в самому райкомі ще якісь люди викидали торби з порізаними паперами, можливо документами, в бік огнища.

Біля виходу наші товариші, а саме Лісниченко, Козулько, Ткаченко, Михальцевич, намагались затримати двох молодиків спортивної статури зі спортивними сумками, набитими папером. Хоч наших хлопців було втричі більше, та рівень бійцівської підготовки у молодиків був незрівнянно вищий, тому їм вдалося втекти, позбувшись лише однієї сумки. Я в цей час разом з Агамаловим та Бабієвим намагалися щось врятувати із дотліваючих у вогнищі блокнотів, журналів, якихось інструкцій. Так я підняла брошуру, наполовину зотлівшу. Наскільки я зрозуміла, це була інструкція про створення молодіжних спільних підприємств. Мені здалося це неважливим,, і я, обмастившись сажею, підняла ще кілька паперів, що мали вигляд якихось фінансових документів, на половину зотлілих. Чоловіки теж зібрали трохи паперів, але чи була з цього користь, не знаю. Я розумію, що ми не були готові і не знали, що шукати. Я наївно думала я тільки про якісь документи щодо зв’язку КПУ з московським КГБ, не розуміючи, що саме фінансові оборудки найяскравіше свідчать про ці зв’язки.

Восени [1991] зусилля нашої організації, та і всього Руху, були направлені на підготовку до грудневого референдуму і виборів президента України.

Київська міська координаційна рада прийняла рішення надати допомогу в агітації до референдуму і виборів президента України обласній організації руху, бо в районах області було мало рухівців або і зовсім не було. Для нас дістався Володарський район, але ми продовжували також агітацію по двох напрямках електричок: до Василькова і до Бородянки.

Ми відпрацювали свою методику агітації в електричках: зайшовши в вагон, швидко роздати листівки або газети, а в цей час хтось один починає розмову на наболілу тему, і поки ми доходимо до кінця вагону, він уже шумів як вулик бджіл. Видані офіційно агітматеріали ми доповнювали яскравими малюнками і фотографіями, готували колажі та плакати.

Для агітації у Володарському районі кілька разів виїжджали групи активістів чоловіків (по 4-7 осіб); керівниками цих груп були Лісниченко, Борсук, Ткаченко і Агамалов. В одну з цих груп напросилася і я, а виявилося, що це була моя помилка. Я не врахувала, що це кінець листопада, а в селах і особливо між ними, значно вітряніше і холодніше, ніж у Києві. Повернулась я вже з температурою за 38 і з загостренням мого хронічного бронхіту. А хворіти мені було ніколи, бо я ще була від Руху делегована в Київську виборчу комісію, склад якої вже був затверджений.

Замінити члена комісії на іншого вже не дозволялось, можна було тільки вибути через хворобу, і тоді Рух не мав би свого представника. Довелось мені переносити бронхіт на ногах. Добре, що голова комісії Терещенко А. Б. не навантажував мене додатковими справами. За цей час я отримала деякий досвід роботи у виборчій кампанії, хоч ледве витримала фізичне навантаження останніх двох діб без сну. Вони остаточно звалили мене в ліжко. Там я зустрічала і новий 1992 рік. Може тому цей рік був такий нещасливий для мене, рік втрат трьох з найближчих рідних. Через ці трагічні обставини в сім’ї я практично відійшла від громадських прав.